ІСТОРИЧНА СПРАВА

Вища рада юстиції України остаточно визначилася щодо київського судді Ю.Василенка, який порушив кримінальну справу проти Л.Кучми. ВРЮ вважає, що суддя заслуговує на звільнення через порушення присяги. Щоправда, наскільки відомо, чіткої відповіді на запитання, у чому полягає провина Ю.Василенка, на засіданні так ніхто й не почув. Говорили, що він неправильно розуміє закон. Втім, слід зазначити, чимало юристів у приватних розмовах зізнаються, що розуміють закон так само, як Ю.Василенко. Тих, хто готовий говорити про це вголос, — на кілька порядків менше. Тобто можна стверджувати, що фактично на Ю.Василенка звалили провину за неоднозначність і суперечливість українського законодавства.

Отже, кримінальні справи, порушені суддею Ю.Василенком стосовно Президента України Л.Кучми, уже майже стали історією, причому далеко не однозначною. Втім, здається, ніхто не збирається виносити з неї уроки. Ви скажете — є ж відповідне рішення Верховного суду України. Так, справді, таке рішення є, і про нього, а також про цілий ряд цікавих аспектів кримінально-процесуальних нетрів йтиметься нижче. Зокрема, про те, що неузгодженість українського законодавства спроможна поставити в дуже складну ситуацію не лише окремо взятого суддю, а цілих дві судових палати вельмишановного Верховного суду України. Мабуть, розмова на цю тему актуальна напередодні прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу. Не кажучи вже про те, що кожне рішення суду такого рівня, а тим паче за настільки гучною і дуже делікатною справою — це прецедент і предмет особливої уваги громадськості. Тим паче, що ситуація, яка виникла в зв’язку з кримінальною справою проти Президента, яскраво продемонструвала реальний стан справ у державі, що декларує свою демократичну орієнтацію. Вона висвітила чимало проблем кримінально-процесуального плану, які існували давним-давно і, може, були приречені на безсмертя.

На запитання кореспондента «ДТ» відповідає один із провідних вітчизняних процесуалістів Микола Сірий, кандидат юридичних наук, працівник Інституту держави та права ім. В.Корецького Національної академії наук України.

— Миколо Івановичу, я б хотіла розпочати з одного непростого, хоча й теоретичного питання. З огляду на те, що є відоме рішення Верховного суду, чи може будь-коли в майбутньому Президент України Л.Кучма чи пересічний громадянин України Л.Кучма бути притягнутий до відповідальності за пунктами постанови судді Ю.Василенка? Припустимо, хтось колись знову повернеться до цього питання, висунувши ті самі претензії Л.Кучмі (обгрунтовані чи безпідставні — це не є темою нашої розмови). Чи зможе суддя відмовити в порушенні кримінальної справи, мотивуючи це тим, що з даного приводу вже винесено рішення суду?

— У принципі, так, але це буде дуже формальний підхід. Взагалі, не хотів би давати категоричну відповідь на це запитання. Пункт 9 статті 6 КПК говорить, що кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю щодо особи, на яку є вирок, що набрав чинності, за тим самим обвинуваченням, або визначення чи постанова суду про закриття справи на тій самій підставі. Якщо перша частина даної статті стосується лише розглянутої справи, то друга норма — надто, так би мовити, гнучка й занадто формальна, і вона дає можливість прийняти рішення на формальних підставах. А поки діє даний КПК, працює і ця норма.

— Як ви в цілому оцінюєте рішення ВР із професіональної точки зору?

— Взагалі, коли йдеться про рішення суду, постає одне питання: законне воно, чи ні. Це фундаментальне питання, що є основою оцінки судового рішення. Якщо рішення незаконне, воно підлягає перегляду, якщо законне — всі зобов’язані його виконувати. Це — основа основ судового права й судочинства взагалі. Що ж до даного рішення, то, насамперед, слід сказати, що на сьогоднішній день в Україні немає інстанції, яка має повноваження переглянути дане рішення. Сьогодні немає суб’єкта, який мав би право оскаржити його, поставити перед судом питання про законність цього рішення. І це означає, що з практичної точки зору розмова про законність даного рішення, так би мовити, не має практичного сенсу. Та чи варто ставити на цьому крапку? Думаю, що рішення такого рівня, що стосується цього питання, є підставою для дуже серйозної розмови, тим паче, у період проведення судової реформи.

Сьогодні є така тенденція: коли в нашій країні відбувається, приміром, арешт дуже відомої людини чи проводять обшук, про який говорять буквально всі, коли проводять експертизи, результати яких оголошують привселюдно, на жаль, професіонали залишаються осторонь цих питань. Вони самі намагаються усунутися від них. І саме в цьому полягає найбільша проблема. Тому що з історії відомо: реформи судочинства ніколи не відбувалися в спокійній обстановці, коли ніхто нічим не переймався. Всі реформи судочинства відбувалися в моменти максимального загострення певної проблеми. Коли відому людину заарештовують, на жаль, ми знаходимо в цьому лише політичні аспекти. Та корінь проблеми й потреба суспільства полягає в тому, щоб громадськість, серед них обов’язково — професіонали, обговорили, чи є, приміром, наявний порядок затримання нормальним і демократичним? Те саме, коли йдеться про обшук, який став надбанням широкої громадськості. Давайте говорити, чи відповідає існуючий порядок проведення обшуку уявленню про демократичну процедуру? Чи, скажімо, проблема, пов’язана з порушенням кримінальної справи. Сьогодні вона стоїть дуже гостро, якщо говорити про велику кількість таких справ, з одного боку, й про окремі кримінальні справи з політичним забарвленням — з іншого. Суспільству слід було б використовувати такі моменти для професіональної, конструктивної розмови з цього приводу.

Отже, повертаючись до гучної кримінальної справи, я хотів би сказати, що позиція влади мені тут цілком зрозуміла. Більш того, у будь-якій державі, демократичній чи недемократичній, у такому питанні вона буде приблизно однаковою. Той, хто перебуває при владі, не має об’єктивної потреби піклуватися про створення демократичних процедур. Демократія — це спосіб цивілізованої зміни влади. Якщо ж ти сам перебуваєш при владі, у тебе досить інших насущних проблем, а питання розвитку демократичних процедур, як звичайно, відходить на другий план. Та якщо говорити про дану кримінальну справу, є серйозні підстави для висунення претензії тим, хто називає себе демократичними силами. Тому що в ситуації, що склалася, демократичні сили просто зобов’язані порушувати питання по суті, а не за політичним фактом — є наша процедура судочинства демократичною чи ні. На жаль, я не пам’ятаю жодної професіональної розмови на цю тему, ініційованої демократичними силами, мені не відомі випадки, коли б депутати, які вважають себе демократами, прийшли до професіоналів, щоб з’ясувати, чи порядок обшуків, арештів, порушення кримінальних справ, який діє, є демократичний чи ні.

Ще одне запитання до тих самих демократів у Верховній Раді. Ви голосували за закон «Про судоустрій» 2002 року. Цим законом демократи разом з антидемократами позбавили пленум Верховного суду, вищу колегію суддів в Україні, права на перегляд судових рішень. Немає жодної демократичної правової системи, де над вищою судовою інстанцією (сьогодні в нас це судова палата) були організаційні утворення, що не здійснюють правосуддя, але, по суті, є вищими, ніж судова палата. Сьогодні ми маємо пленум ВР і президію ВР. Я не хотів би, щоб мої слова були пов’язані з конкретними особами — суддями Верховного суду. Питання в принципі — така структура не відповідає демократичним стандартам. Ми знайшли в собі сили ліквідувати президію у Верховній Раді та уряді, але створили президію та пленум, які стоять над вищими формами правосуддя.

Один випадок з історії Франції. 1539 року ухвалили закон, який обмежує змагальність правосуддя. Тобто до участі у певних політичних справах не допускали адвокатів. Ініціатором та активним лобістом прийняття даного закону був канцлер Пойє. Згодом Пойє сам впав у немилість і опинився в казематі. Між ним і слідчим відбулася розмова. Канцлер сказав: коли він створював цей закон, то не думав, що сам потрапить у таке становище. На що слідчий відповів йому: «Терпи закон, який сам створив!». Думаю, що пам’ятати про це особливо важливо сьогодні, коли здійснюється судово-правова реформа й створюються нові процесуальні кодекси. Тому що процесуальні кодекси — це міра захищеності свободи кожного члена суспільства й всього суспільства в цілому.

— Чи вважаєте ви як процесуаліст нормальним те, що Верховний суд розглянув цілий, так би мовити, пакет питань?

— В основі системи перегляду судових рішень лежить жорстка вимога: переглядається або одне конкретне рішення суду, або всі справи в цілому. Якщо в цілому переглядається вже розглянута справа, то в межах даної справи приймалося кілька рішень. Усі вони є предметом перегляду як складові частини справи. Та коли йдеться не про розглянуту справу, а про окремі рішення, поза залежністю від того, якого предмета вони стосуються, кожне рішення має переглядатися окремо. Це — фундаментальне правило системи перегляду судових рішень. І саме таким шляхом має розвиватися практика.

— Порушення кримінальної справи стосовно особи, захищеної імунітетом, є порушенням імунітету чи ні?

— Сьогодні це питання заплутане й «заговорене», але, насамперед, не досить коректно відображене в Конституції. За загальним правилом, діє принцип судочинства, який передбачає, що всі рівні перед законом і судом. Це фундаментальний принцип демократичного судочинства, його декларувало навіть радянське судочинство. Недоторканність — інститут, що захищає особу, яка виконує якісь особливі обов’язки. Такий захист поширюється лише в частині заборони арешту, обшуку даної особи, його речей, житла. Недоторканність захищає ці й лише ці пункти.

— Цей перелік є вичерпним?

— Так. І в Конституції в нас цілком правильно закріплено недоторканність суддів. Саме так цей інститут і має працювати. Без згоди Верховної Ради суддя не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Втім, ще вірніше було б сказати також про проведення обшуку та огляд особистих речей. І це всі обмеження, що припускаються.

— Тоді чи може, на вашу думку, в одній державі недоторканність однієї привілейованої категорії відрізнятися по суті від недоторканності іншої? Тобто чи може бути недоторканність судді чи народного депутата істотно звужена порівняно з недоторканністю першої особи держави?

— Вона має бути однаковою. Лише дипломатична недоторканність може мати інший характер. Та це зовсім інше питання. Абсолютно в усіх інших випадках має працювати принцип рівності всіх перед законом і судом. Ніхто не може бути захищений у плані можливості розслідування законності чи незаконності його дій.

Втім, у даному випадку проблема взагалі не стосується недоторканності. Проблема перебуває в іншій площині й полягає в наступному: який порядок порушення кримінальної справи? В основі радянської моделі судочинства лежала стаття 4 КПК, відповідно до якої суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані порушити кримінальну справу, якщо їм стали відомі факти про скоєння злочину з будь-якого джерела. Це — основа основ радянського кримінального судочинства. І в тій мірі, в якій радянська система продовжує діяти, має діяти й це фундаментальне положення.

З іншого боку, дуже важливий такий аспект даної проблеми. Відповідно до принципів змагальності судочинства, до посилення яких ми сьогодні прагнемо, мають бути чітко розподілені функції. Один орган здійснює кримінальне переслідування, інші органи підтримують обвинувачення, адвокат протидіє обвинуваченню, суд здійснює правосуддя. Якщо ми взяли курс на поділ функцій, то воно має існувати в повному обсязі так, як це робиться в західних системах. Там громадянин має право без будь-якого посередництва поліції прийти в суд і безпосередньо судді повідомити про факт скоєння злочину. Суддя зобов’язаний прийняти ці відомості та закріпити їх процесуально. Суддя проводить допит під присягою та фіксує цю інформацію відповідним чином. Тобто, якщо ми переходимо на основи змагальності, ми маємо робити це в повному обсязі.

— Чи повинний був, на вашу думку, Верховний суд прийняти дану справу до розгляду?

— Якщо порушувати питання так, то слід говорити взагалі про процедуру виняткового виробництва, яка є в нинішньому КПК, упроваджена пакетом законів малої судової реформи. До цієї процедури взагалі є чимало зауважень. З погляду досконалості вона заслуговує на дуже серйозну критику. У правових системах демократичних країн є три процедури перегляду рішень: апеляція, касація та поновлення справи за щойно виявленими обставинами. Наявність виняткових процедур у принципі не погоджується з демократичними положеннями. Конституція забороняє створення особливих і надзвичайних судів. А це означає, що забороняється й створення таких процедур: особливих і надзвичайних.

Поновлення справи за знову виявленими обставинами традиційно називають винятковою процедурою. Тут припускають: якщо в справі є рішення суду, то лише дуже вагомі обставини можуть поставити його під сумнів. І будь-які обставини, що ставлять рішення суду, яке набрало чинності, під сумнів, слід оцінювати дуже прискіпливо: швидше відкидати їх, ніж приймати. Саме в цьому полягає винятковий характер даної процедури. Що ж до особливих і виняткових процедур, які є в нас нині, то знайти аналог їм у світовій практиці надзвичайно важко, якщо взагалі можливо. Не лише професіоналам, а всьому суспільству слід дуже уважно поставитися до даної процедури й не допустити її продовження в новому КПК.

— Чи мають право одні суди ставити перед іншими судами питання про перегляд судового рішення?

— У практиці зарубіжних країн є процедура, відповідно до якої суддя має право призупинити виробництво в справі й звернутися до вищих судових інстанцій за тлумаченням певної норми права в тому випадку, якщо він вважає, що аналізована ним суперечка стосується конституційного рівня. Суб’єктами подання, відповідно до статті 4007 КПК України, є судді касаційного суду, причому в кількості не менше п’яти осіб. Фактично касаційний суд в Україні ще не створено, отже, немає і касаційних суддів — суддів установи за назвою «Касаційний суд України».

Ще один дуже важливий момент — винятковий порядок перегляду судових рішень. Система перегляду називається так: «Виробництво з перевірки вироків, постанов і визначень», а виняткове виробництво стосується перегляду судових рішень. Тобто по своїй суті перевірити в порядку апеляції чи касації можна будь-яке рішення. Переглянути в порядку виняткового виробництва можна лише те рішення, що є результатом судового розгляду. Ця процедура також заслуговує серйозної критики.

— Як би ви взагалі оцінили зрушення, що сталися в кримінально-процесуальному праві за останні 10 років?

— У сфері кримінального судочинства може йтися про якісь зрушення протягом останніх 15 років. Ще 1988 року було серйозно поставлене питання про демократизацію існуючого вітчизняного судочинства, насамперед кримінального. За роки незалежності деякі позитивні зрушення є. Насамперед, ліквідований нагляд прокуратури за судом. Це найважливіший момент. Крім того, впроваджений імунітет свідка — право не свідчити проти себе та своїх родичів. Стан інших інститутів залишає бажати кращого: проведення арештів, обшуків, оскарження, перегляд судових рішень. Більшість таких інститутів впроваджено однобоко, не до кінця і недосконало.

— Я б хотіла детальніше зупинитися на скасуванні нагляду прокуратури за судом. Теж далеко не беззаперечна теза, якщо говорити про практику, яка є. Чи справді, на вашу думку, цей інститут ліквідований?

— Коли ми говоримо про нагляд прокуратури за судом, для того, щоб говорити про його реальну ліквідацію, потрібно виходити з нижченаведеного. У демократичному світі прокуратура має право оскаржити певні рішення з судової справи лише в тих випадках, коли вона сама прийняла рішення, коли прокуратура брала участь у розгляді діла чи мала можливість брати участь у розгляді справи. Тобто, якщо в розгляді справи брав участь інший державний орган (приміром, податкова), прокурора не було, але потенційно він мав повноваження брати участь у справі. Отже, у перелічених випадках прокуратура має право оскаржити рішення. В усіх інших випадках прокуратура не повинна мати право ставити під сумнів законність судових рішень.

— Та вона й не має цього права...

— Трактування нинішнього закону можуть бути різними, але правильним є саме таке. У протилежному випадку, якщо прокуратура буде мати необмежене право оскаржити рішення суду, ми визнаємо право прокуратури на необмежений нагляд над судами.