ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД: СЛІДАМИ СКАНДАЛУ

Напередодні нового року на спеціально скликаному брифінгу для місцевих ЗМІ перший заступник голови обласного господарського суду Олег Кільдюшкін виступив із дуже невтішною оцінкою діяльності своєї установи загалом і безпосереднього начальника Івана Федорова зокрема. На його думку, за два з половиною роки перебування на посаді голови обласного господарського суду І.Федоров своїми діями практично розвалив усю роботу цієї установи. Кільдюшкін стверджує, що з суду змушені йти професіонали, оскільки для них створено такі умови, в яких неможливо працювати, а загалом у суді панує обстановка страху й невпевненості.

За деякими оцінками, витоки такого бурхливого спалаху ворожості між начальником і підлеглим є сенс пошукати в подіях дворічної давності, коли працівника прокуратури І.Федорова було призначено головою обласного суду, що тоді називався арбітражним. Факт досить рідкісний, якщо не унікальний. Кажуть же, були й інші претенденти на таку високу посаду, які мають досить серйозну вагу та вплив у юридичних й управлінських колах. До речі, у цьому неформальному списку, за словами обізнаних людей, значився й О.Кільдюшкін. Отож варіант елементарних службово-посадових ревнощів видається цілком правдоподібним, хоча, ясна річ, для беззастережних тверджень щодо цього підстав замало.

Коментувати заяву свого підлеглого по гарячих слідах голова обласного господарського суду не став. Лише через два тижні в телеінтерв’ю І.Федоров повідомив, що, за рішенням Верховної Ради, О.Кільдюшкіна звільнено з посади першого заступника голови обласного господарського суду. Характеризуючи свого тепер уже колишнього підлеглого, Федоров посилався на те, що протягом останніх восьми років проти Кільдюшкіна порушувалися кримінальні справи.

До речі, про одну з кримінальних справ проти неназваного працівника господарського суду розповіла місцева газета. Мабуть, суто випадково публікація з’явилася практично одночасно з брифінгом тоді ще не опального першого заступника обласного господарського суду. А вже за рівнем сенсаційності оприлюднений документ, що невідомо яким шляхом потрапив у редакцію, анітрохи не поступався змісту брифінгу. Це було відтворення з незначними скороченнями заяви президента фірми «Желен», власника ресторану «Хортиця» (одного з найдорожчих і респектабельних у місті) Тахіра Мамедова на ім’я голови Вищого господарського суду України. Особливої актуальності публікації надавав той факт, що за два тижні до цього життя заявника трагічно обірвалося — двома пострілами його смертельно поранено біля входу до свого ресторану.

Протягом минулої осені це було вже друге резонансне вбивство у місті. За кілька тижнів до цього приблизно так само загинув водій одного з найвідоміших і найвпливовіших запорізьких бізнесменів. І це давало привід для розмов про чергову активізацію кримінальних структур із метою переділу сфер впливу. Як заведено, правоохоронні органи утримувалися від будь-яких коментарів. Одне слово, ситуація видавалася дуже зручною для заповнення інформаційного вакууму тенденційними припущеннями й натяками.

Щоб у читачів не виникало сумнівів щодо справжності опублікованого документа, його супроводжувала фотокопія фрагмента заяви з особистим підписом її автора. А суть матеріалу зводилася до того, що 10 вересня минулого року близько опівночі адміністратор ресторану повідомляла його власника, що «в залі перебуває п’яний відвідувач, який нецензурно лається, погрожує розправою офіціанту з застосуванням зброї». Тахір Закірович мусив спуститися в зал і, сівши за сусідній столик, особисто пересвідчився в тому, що відбувається.

Як з’ясувалося, занепокоєння викликала компанія, що складалася з двох невідомих молодих дівчат (за припущенням автора, їхній зовнішній вигляд свідчив про належність до дам «легкої поведінки») й елегантного молодика. Четвертим був уже немолодий чоловік — як потім з’ясувалося, на прізвище... Втім, у публікації ці дані не розголошувалися, їх обмежили криптонімом «К». Саме цей К. і був порушником спокою. Він, як указано в заяві, «намагався знайти гроші, щоб розрахуватися за столик, у своїй барсетці і при цьому кілька разів демонстративно діставав з барсетки пістолет і кидав його на стіл». За словами офіціанта, цей клієнт знущався з нього, ображав, принижував і заважав нормально працювати. Про це офіціант повідомив адміністратору, яка попросила клієнтів розрахуватися й залишити зал. У відповідь К. довго шукав гроші, супроводжуючи пошуки образами адміністратора. Та змушена була запросити двох міліціонерів, які зробили клієнтові аналогічну пропозицію. Очевидно, К. це не сподобалося, він «сказав, що він якийсь генерал, і якщо йому не дадуть спокій, то він їх покарає». Така заява, мабуть, збентежила стражів порядку, і один із них був змушений звернутися до хазяїна ресторану — що робити? Порада була така: «навіть якщо в цього клієнта не вистачає грошей розрахуватися, то нехай просто по-доброму йде собі». Передане міліціонером побажання власника ресторану К. явно не сподобалося, і він агресивно запитав у хазяїна: «Ти що, обговорюєш мене з міліціонером?», — а потім додав, що якщо це триватиме, то він учинить розправу — застрелить власника ресторану.

Напружена обстановка тривала в залі ресторану близько півтори години. Потім адміністратор усе-таки направив до К. міліціонерів, і ті вивели добряче захмелілого клієнта в хол, давши йому можливість повністю розрахуватися за замовлення. Решта троє членів компанії залишили ресторан без сторонньої допомоги. А К., за словами власника ресторану з посиланням на очевидицю події — адміністратора, у холі навів пістолет на міліціонерів і погрожував розправою. Міліціонери зброю вилучили, а заодно переконалися в наявності в К. ряду дозволів та посвідчень. На цьому, судячи з опублікованого тексту заяви, інцидент було вичерпано. Але, як вказано в редакційному посиланні, після відповідної перевірки 9 жовтня минулого року прокуратура м. Запоріжжя порушила кримінальну справу за ознаками 4-ї частини 296-ї статті КК.

Через тиждень та сама газета ознайомила читачів із додатковими даними з особистого життя того самого судді Запорізького обласного господарського суду К. Виявляється, три з половиною роки тому він в аналогічний спосіб гуляв із компанією в одній із кав’ярень — нецензурно лаявся, бешкетував, погрожував розправою персоналові й навіть удався до рукоприкладства. Порушена тоді за фактом кримінальна справа так і залишилася незавершеною, оскільки потерпілий виїхав із міста.

В публікації йшлося про ще один факт, який свідчив про непорядні дії того ж таки К. Міська прокуратура в грудні 1999 р. порушила проти нього кримінальну справу за ознаками зловживання службовим становищем. Але справу було припинено за відсутністю складу злочину.

Само собою зрозуміло, оприлюднений список далеко не шляхетних учинків високої посадової особи, м’яко кажучи, вражає. Але не менш вражаючими видаються й міркування, викликані ознайомленням із ним. Взяти бодай торішню вересневу історію в ресторані «Хортиця». Зрозуміло, що в опублікованій заяві подано точку зору однієї сторони. І все-таки окремі її епізоди викликають принаймні подив. Ну, приміром, навіть не завсідник навряд чи повірить у реальність ситуації, коли можна добряче погуляти в ресторані, вчинити скандал і у відповідь почути пропозицію адміністрації піти собі з миром, якщо ви не в змозі розплатитися. Поведінка працівників міліції в описаному випадку абсолютно незбагненна. Уявіть собі — якийсь нетверезий суб’єкт погрожує зброєю, явно наражаючи на небезпеку не тільки здоров’я, а й життя навколишніх, а міліціонери не знають, що з ним робити. Вони витримують нейтралітет і звертаються за порадою до адміністрації ресторану. Їй-бо, як діти малі! І навіть коли озброєний хуліган прямо погрожує їм розправою, охоронці порядку й тут залишаються гранично коректними та чемними — вони ознайомлюються з посвідченнями й дозволами. Втім, хтозна, можливо, у клієнта справді був дозвіл, що дає право поводитися саме так, як викладено в заяві.

Але найцікавіше (поруч зі встановленням істинності документа), на мій погляд, полягає в питанні: з чиєї подачі стало можливим оприлюднення настільки пікантних подробиць із життя чиновника? Невже в апараті Вищого господарського суду так заклопотані моральною чистотою своїх працівників, що не зупинилися перед негласно існуючим у будь-якій, навіть у задрипаній конторі, табу — не виносити сміття з хати. Як версію це, звісно, можна залишити. Але в її реальність особисто я ну ніяк не можу повірити. Особливо з урахуванням того, що навіть неюристи і непрофесіонали чудово розуміють, що у зв’язку з трагічною загибеллю заявника це, по суті, є обвинуваченням дебошира К. в убивстві. А воно, ясна річ, не йде в жодне порівняння з хай навіть і злісним, але все-таки хуліганством у ресторані. Тим паче, що занадто чітко вимальовується припущення, що основним фігурантом згаданих подій виступає одна й та сама особа.

Мої спроби схилити професіоналів якщо не до прямих оцінок, то хоча б до коментарів події, на жаль, виявилися безуспішними. У найкращому випадку, розмови обмежувалися міркуваннями на загальні теми стосовно того, що це, мовляв, за старого режиму арбітражний суд був малопомітною і необтяженою особливим впливом інстанцією. А в наші дні його статус стрімко зріс. Відповідно, підвищилося й становище його співробітників, особливо — керівників, котрі мають, крім великої відповідальності, ще й дуже великі повноваження, що впливають на розв’язання суперечностей, сума яких часто обчислюється мільйонами гривень. Тож навряд чи варто виключати зацікавленість серйозних бізнес-структур у тому, щоб очолювали господарський суд гідні, за їхніми поняттями, особи. І якщо це припущення має право на існування, то чому не можна припустити, що в історії з протистоянням голови та його тепер уже колишнього першого заступника не буде продовження?