Ефективність судової системи: Україна в дзеркалі Ради Європи

Європейська комісія за ефективність правосуддя — Commission europeenne pour l’efficacite de la justice (CEPEJ) була створена Комітетом міністрів РЄ у вересні 2002 року задля підвищення ефективності правосуддя в країнах — членах Ради Європи і вироблення механізмів імплементації рішень, ухвалюваних із цією метою. У завдання цієї структури входить аналіз результативності системи правосуддя як в окремих європейських країнах, так і загалом на континенті; ідентифікація основних проблем, які стоять на шляху вдосконалення цієї системи; знаходження спільних і конкретних механізмів підвищення її ефективності та незалежності; надання практичної та теоретичної допомоги країнам — членам організації за їхнім запитом.

Оприлюднення другої доповіді CEPEJ про стан європейської системи судочинства було приурочене до осінньої сесії ПАРЄ. Нинішнє дослідження істотно відрізняється від пілотної версії не тільки кількістю країн-учасниць (цього разу «поза грою» залишилася тільки Швейцарія), а й кількістю «засвічених» індикаторів. У процесі підготовки доповіді 2004 року вперше було поставлено завдання зібрати максимально можливу кількість об’єктивних і порівнянних показників, аналіз яких мав би допомогти в упорядкуванні загальноєвропейської правозахисної системи.

З огляду на проголошену рівність громадянських прав, страсбурзькі експерти задалися метою з’ясувати, наскільки наявна практика різних країн відповідає цим високим принципам, а саме, наскільки справедливо і швидко здійснюється правосуддя в різноманітних європейських країнах. Розробили анкету, розіслали її в усі країни, отримали відповіді (не від усіх і не завжди своєчасно), звели отримані дані в таблиці, побудували діаграми. Попри наявність певної кількості методологічних похибок, довели принципову можливість досягти поставленої мети.

На Варшавському саміті глав держав — членів Ради Європи у 2005 році вирішили проводити такі дослідження регулярно, вдосконаливши методологічну базу. Нинішня доповідь саме і стала першою в цьому проекті, який обіцяє стати багатосерійним.

Початкові розділи доповіді присвячені фінансовим аспектам судочинства: скільки грошей держава виділяє на судову систему, на правову допомогу, на прокуратуру. При цьому в розрахунок брали не тільки абсолютні розміри, а й відносні (по відношенню до значень ВВП на душу населення, середньої зарплати, мінімального рівня життя). Зокрема, в Азербайджані на утримання судів держава виділяє по 0,8 євро в рік на одну людину, тоді як у Ліхтенштейні — 249 євро. Щоправда, у відсотковому відношенні до подушового рівня ВВП цей розрив уже не настільки великий — відповідно 0,1 відсотка і 0,23. Україна в ці показники взагалі не вписалася, тому що не розмежувала у своїй анкеті коштів, які виділяються на утримання власне суду і на надання правової допомоги. Отже, порівнянними виявилися тільки витрати на прокуратуру зі своїми 0,9 євро, що виділяються в рік на утримання прокуратури в перерахунку на одного жителя, Україна впевнено посіла останнє місце. А ось за тим самим показником, прив’язаним до рівня ВВП і до середньої зарплати, перебуває десь ближче до середніх показників.

Не надто виділяється Україна й за кількістю випадків надання правової допомоги на десять тисяч населення. Наш показник — 46 — набагато вищий за грузинський (0,3), але набагато нижчий за британський. До речі, Англія з Уельсом, Північна Ірландія та Шотландія, які мають різноманітні системи судочинства, займають у доповіді окремі позиції, і в даному разі відповідні показники в 459, 562 і 802 випадки хоч і відрізняються між собою, але помітно випереджають навіть Монако, яке йде за ними з 219 випадками.

Далі в доповіді докладно проаналізовано, в яких країнах і кому надають безоплатну юридичну допомогу, чи існують страхові механізми покриття судових витрат, з’ясовано кількість судів і юристів на 100 тисяч населення, середню тривалість розгляду справи в суді, розглянуто систему підготовки, перепідготовки та призначення суддів і прокурорів. У більшості випадків Україна або взагалі відсутня у зведених таблицях (через невчасне надання даних), або посідає середні позиції. Виняток становить хіба що розмір середньої зарплати судді. Звичайно, 7 679 євро на рік, що їх отримує український суддя-початківець першої інстанції, виглядають більш ніж скромно проти 125 тисяч служителя ірландської Феміди. З іншого боку, в Ірландії суддівська зарплата вища за середньостатистичну лише в 4,5 разу (що теж досить багато для середньоєвропейського рівня в 2—3 рази), а в Україні — у 6,9. Ще більший перекіс спостерігається з зарплатами суддів Верховного суду: до українського коефіцієнта в 17,8 разу найближче азербайджанський показник — 11,5 і російський — 10,3 разу. У більшості інших країн зарплата судді верховного чи апеляційного суду вища за середню по країні лише в три—чотири рази.

Зате українським прокурорам пощастило набагато менше — їхній «зарплатний коефіцієнт» у 2,4 разу цілком відповідає середньоєвропейським стандартам. Чого не скажеш про всю українську прокуратуру в цілому. На сторінці 105 доповіді жирним шрифтом виділено констатацію того факту, що в Україні прокуратура відіграє цілковито унікальну роль. Правда, у чому саме ця унікальність полягає, не змогли пояснити навіть усезнаючі працівники секретаріату CEPEJ. Зате її охоче коментують ті українські представники, які доклали чимало зусиль для того, щоб позбавити прокуратуру функції нагляду, досудового слідства і багатьох інших повноважень.

Не менш істотним є і той факт, що лише в шести країнах (крім України — у Вірменії, на Кіпрі, у Данії, Російській Федерації та Сан Маріно) відсутня система моніторингу та контролю за роботою прокуратури. А ось дані про те, скільки представників інших юридичних професій припадає на одного українського прокурора, у доповіді відсутні. Хоча практично в усіх пострадянських країнах цей показник істотно нижчий за «староєвропейский» стандарт.

Всього у доповіді узагальнюються відповіді на 123 запитання анкети. Причому її публікація є тільки половиною запланованої роботи: тепер надану в ній інформацію піддадуть глибокому аналізу. Цим займатимуться як у CEPEJ, так і, в міру бажання і можливостей, на найрізноманітніших рівнях європейської юридичної практики.