ДРУГЕ ДИХАННЯ КОМІСІЇ З ГОНГАДЗЕ?

Це сьогодні вже видно, а рік тому навіть люди з багатою уявою не змогли б припустити, що, посадивши Олександра Лавриновича в крісло глави слідчої комісії у справі Гонгадзе, журналісти вручили йому ключі від далеко не останнього кабінету в Міністерстві юстиції. І хоча на той час посади державного секретаря не було, може, і в проекті, нове місце роботи Олександра Володимировича - єдиний реально відчутний результат діяльності комісії. Про те, що опиратися обставинам (у зв’язку з якими статус парламентських слідчих комісій зведено до клубів аматорів детективного жанру) марно, пан Лавринович доступно і переконливо пояснив ще під час першого «комісійного» звіту в парламенті. Щоправда, при цьому не вважав за можливе, що було б чесно й логічно, відмовитися брати участь у театрі абсурду в ролі однієї з головних дійових осіб, зійшовши зі сцени. Так, справді, умови, у яких парламентські слідопити змушені з’ясовувати істину, далеко не тепличні. Якби не Конституція, де окремим рядком записано про те, що народні обранці можуть створювати такі органи, від слідчих комісій у Верховної Раді вже давно залишилися б самі спогади. Оскільки закону про них немає. Точніше, він ніби є, але його ніби немає: прийнятий парламентом, Президентом він не ветований, але й не підписаний. І тому з відповідей зі стандартним формулюванням «для надання вам документів і інформації немає жодних законних підстав» на запити, листи й звернення парламентських пінкертонів у правоохоронні органи можна вже складати томи.

Та все ж зовсім відмовитися від свого конституційного права депутати не можуть. Як-не-як, це невичерпне джерело будматеріалу для ліплення політичного іміджу як окремих представників депутатського корпусу, так і цілих його підрозділів, що особливо цінно напередодні виборів. І в цьому сенсі, маючи законно обгрунтовану відмазку від закидів у неотриманні кінцевого результату, можна повністю віддатися самому процесу. Втім, що стосується справи Гонгадзе, такий спосіб ведення слідства кращий, ніж ніякого: члени комісії місяцями не могли зібратися на засідання. А тому, коли на першому ж після обрання нового голови комісії засіданні Сергій Головатий заявив, що в нього є вагомі підстави для «допиту» Олени Притули, Лаврентія Малазонія й Олега Нипадимки, але які саме, повідомляти він відмовляється, - вирішили не загострювати уваги на вкотре виявленому Сергієм Петровичем прагненні концентрувати світло софітів на собі любимому.

З огляду на специфіку своєї діяльності, журналісти дуже чутливі до таких речей, і тому їхнє небажання, як висловився Лаврентій Малазонія, бути ні об’єктами, ні суб’єктами «шоу Головатого» цілком зрозуміле. Наступникові Олександра Лавриновича Олександру Жиру довелося проявити чудеса витримки і дипломатії, щоб зустріч таки відбулася. Судячи з того, хто був запрошений на засідання і про що їх запитували, у світлих головах членів комісії виникла ідея спробувати з’ясувати, звідки взялася інформація про таращанське тіло. Нагадаємо, що саме газета «Сегодня», головним редактором якої є Олег Нипадимка, першою опублікувала замітку про труп, знайдений у Білоцерківському районі, який «ходять чутки, належить Гонгадзе». І саме шлях, яким ці чутки, із відправного пункту починаючи, потрапили до журналістів редакції, а потім на шпальти газети, цікавив Сергія Головатого. За словами автора замітки Вікторії Чепурко, у відділ криміналу газети зателефонував невідомий і розповів, що в районі Таращі знайдено тіло Гонгадзе. На запитання, звідки він це знає, прозвучала відповідь: «Люди кажуть». І хоча в міліції, куди зателефонували журналісти для підтвердження чи спростування цієї інформації, їм повідомили, що насправді труп пролежав у землі роки три і не підпадає під шуканий за віковими параметрами, матеріал усе ж таки було опубліковано з винесенням на першу шпальту і заголовком, що повідомляє про знахідку. Лише в кінці замітки автор із полегшенням констатує: «Слава Богу, це не Гія». Логічне, як здається пану Головатому, запитання, чому твердження про те, що знайдено труп Гонгадзе, красується великими літерами на першій шпальті газети, тоді як його спростування набрано маленькими літерами і лише в кінці матеріалу, - видається абсурдним, виходячи з класичних журналістських канонів. Це ж елементарно, Ват... вибачте, Головатий. Читача можна приманити тим, що стріляє, волає і шокує. Чи там ви шукаєте?

Втім, інший член комісії, Віктор Чайка, як менш потайний і більш прямолінійний, вважає, що Головатий на правильному шляху. Нагадавши правило, сформульоване одним американським президентом: одне хороше просочування варте ста прес-конференцій, - він так прямо і запитав: «Признавайтеся, адже це було міліцейське джерело?» Одне слово, слідство, якому, судячи з усього, тепер, із приходом до керівництва комісією Олександра Жира, «світить» друге дихання, знавці вирішили почати із з’ясовування питання про джерела просочування інформації, відштовхуючись при цьому від того, що воно було зловмисним. У принципі з цим можна погодитися. Особливо якщо врахувати, що напередодні появи замітки в «Сегодня» колегу Георгія Олену Притулу під час одного з викликів у міліцію запитали, що їв Гонгадзе напередодні зникнення. А в прокуратурі у неї попросили намалювати чи передати фотографії прикрас, які були на Гонгадзе того дня. Однозначні висновки про те, що Олену ненав’язливо готували до «авторства» сенсації про страшну знахідку, зробити важко. Проте не поцікавитися, чому стільки таємничого і незбагненного відбувалося перед тією знаменною поїздкою в Таращу чотирьох товаришів Георгія і під час неї, теж неможливо. Навіщо Олену запитували, що Гія їв? Щоб порівняти з результатами обстеження вмісту шлунка чийогось трупа? Того, що вже був у розпорядженні правоохоронних органів, чи того, який тільки планували одержати? Хто напоумив (чи він справді на дозвіллі захоплювався збиранням інформації про всі виявлені в Київській області трупи) якогось знайомого Притули прийти до неї з повідомленням про те, що в Таращі знайдено обезголовлене тіло, облите кислотою? Цей ряд запитань можна продовжувати ще досить довго. Тому зупинимося і перейдемо до версій.

Версію про те, що все це продиктовано зворушливою турботою про Олену, яка була в розпачі, бажанням допомогти їй вийти на правильний шлях пошуків відповіді на запитання, де Гія, вона ж сама і відкидає. Поведінка представників правоохоронних органів щодо колег, родичів і друзів зниклого журналіста була настільки цинічна і безцеремонна, що думки про якихось добрих самаритян у лавах спецслужб чи МВС просто безглузді. Значно правдоподібніше припущення, що всі ці ігрища стали результатом міжвідомчих війн. Якщо згадати, як поспішно і незграбно керівництво Міністерства внутрішніх справ намагалося спростувати бодай найменші підозри в тому, що тіло належить Гонгадзе, виникає припущення, що підставити хотіли міліцію. Хто, СБУ? Не виключено. Принаймні той стан «холодної» війни, у якому перебували тоді відомства Юрія Кравченка і Леоніда Деркача, цілком міг перейти в «гарячу» стадію. До речі, трохи згодом прокуратура змушена була, хоча і тимчасово, але заборонити МВС вести цю справу. З якої такої причини? Їй стало щось відомо? Третя версія стосується того варіанту, за яким, зникнення Георгія - справа рук осіб, що організували прослуховування президентського кабінету і чули від нього висловлювання про журналіста. У такому разі, оскільки оприлюднення записів мельничуківських плівок ось-ось мало відбутися, потрібен був труп.

Судячи з усього, Сергій Головатий впевнений у тому, що відбулося подвійне вбивство і в цій жахливій історії фігурують два тіла. Тоді пояснюється факт зникнення трупа з-під носа друзів Георгія, котрі приїхали в Таращу, щоб забрати його з моргу. І поява його в скорботному будинку на Оранжерейній вулиці Києва. Однак у кожному разі ціла низка нестикувань у діях правоохоронних органів дає підстави підозрювати владу у причетності до того, що сталося.

Втім, спроба внести посильну лепту в роботу слідчих органів - не мета автора цих рядків. Значно важливіше сьогодні виявити і показати людям, що шанс встановити істину в нас усе ж таки є. Олександр Жир обіцяє, що до Нового року в цій, здавалося б, безнадійній справі відбудуться істотні зрушення. Йому, полковнику СБУ, який прийшов у парламент ще 1994 року з посади начальника відділу боротьби з корупцією й оргзлочинністю управління СБУ в Дніпропетровській області, попри майже восьмирічну перерву в роботі за фахом, пов’язану з перебуванням у депутатському кріслі, чомусь віриться. «Це не просто посада, - каже Олена Притула про крісло глави слідчої комісії, - це місія. І мені здається, Жир із цією місією може впоратися». Особисті контакти наступника Лавриновича (у тому числі і з Мельниченком) і його досвід роботи в спецслужбі дають підстави боязко сподіватися, що це так. Люди, котрі знають Жира, запевняють: він має пробивний характер, що неодноразово демонстрував, коли в інтересах справи потрібна була особиста зустріч із Президентом. На Банковій він, звичайно, нечастий гість, але в прийомі, якщо він наполягає, йому не відмовляють. З другого боку, Жир, на відміну від деяких інших членів комісії, геть позбавлений схильності до позерства і самозамилування. Він достатньо дорожить своєю репутацією професіонала, щоб не робити непродуманих кроків і заяв, кваплячись видати недостовірну чи неперевірену інформацію. Чи зуміє Олександр Олександрович: а) зберегти свої кращі риси; б) використовувати їх на користь справі; в) утриматися на посаді, якщо ці риси ввійдуть у суперечність з обставинами? Не хотілося б валити на одну людину, від якої, по суті, не так уже й багато залежить, непомірний тягар відповідальності, але ще менше хочеться отримати негативні відповіді на ці запитання.