Довга дорога Кодексу

Рух у напрямі реформи української кримінальної юстиції - це вимога часу. Неприпустимо й надалі збільшувати кількість утримуваних у слідчих ізоляторах, тримати особу під вартою за відсутності складу злочину, роками розслідувати кримінальні справи, на досудових стадіях примусово допитувати підозрюваного (обвинувачуваного) по 30- 40 разів, зберігати на рівні 0,2 - 0,4 відсотка виправдувальних вироків.

Згідно з конституційними положеннями та вимогами Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, інших міжнародно-правових актів, Україна як держава зобов’язана забезпечити на своїй території кожному право на справедливий суд. Майже двадцять років зобов’язана, але вперто не забезпечує.

Для втілення в життя вищенаведених базових принципів, як свідчить світовий досвід, не потрібні значні фінансові ресурси, - достатньо доброї волі та відповідального ставлення до справи.

Українська правнича спільнота йде до нового Кримінально-процесуального кодексу майже 25 років. Нині траєкторія цього руху вийшла на новий виток.

Загальновідомо, що в демократичному суспільстві в основі реформи кримінальної юстиції лежать чотири базових напрями.

Перший - забезпечення високих стандартів незалежності суддів (насамперед ідеться про незалежність від політичних впливів, від втручання з боку виконавчої та законодавчої влади, незалежність у форматі суддівсь­кого самоврядування та адміністрування в судах).

Другий - здійснення децентралізації органів прокуратури та гарантування незалежності працівників прокуратури від політичних впливів, від втручання з боку виконавчої влади.

Третій - утвердження високих стандартів адвокатського самоврядування та неухильного дотримання вимог професійної етики при забезпеченні гарантій адвокатської діяльності (насамперед адвокатської таємниці та реалізації права на захист).

І четвертий - гарантування високих стандартів незалежності судових експертів.

Зазначені орієнтири виразно закріплено у фундаментальних міжнародних пактах, конвенціях, договорах у галузі правосуддя та прав людини. Їх утвердження - прямий обов’язок держави і правничої спільноти.

Ці напрями об’єктивно обумовлені гострою потребою досягнення належних балансів як на рівні юридичної системи, так і на рівні загальносоціальних зв’язків в умовах ринкової економіки та політичної й ідеологічної багатоманітності.

Відтак, марна справа очікувати позитивів від прийняття будь-якого нового Кримінально-процесуального кодексу, якщо незалежність суддів зруйнована, прокуратура діє в умовах повної централізації і без належних гарантій захисту від політичних впливів, адвокатура роз’єднана й вимушено значною мірою інтегрована в систему корупційних зв’язків, а корпус судових експертів інституційно та інфраструктурно виконує роль придатку в системі виконавчої влади. Двері для реформи відчиняться лише при умові досягнення якісних змін на базовому рівні - це аксіома.

Що стосується змісту проект­них пропозицій, то хотілося б звернути увагу ось на що.

Всілякої підтримки заслуговує невідкладне запровадження суду присяжних. Ця ідея нині позитивно сприйнята в суспільстві, і саме з нею пов’язані очікування на відродження довіри до правосуддя. Водночас грубою помилкою є впровадження суду присяжних лише для тих, кому загрожує довічне позбавлення волі. Така звужена спеціалізація дискредитує основну ідею права на суд присяжних як права кожного, кого обвинувачують у вчиненні тяжкого злочину, тобто кому загрожує позбавлення волі на 7- 8 років і більше.

Суд присяжних - це суд рівних. Зазначена форма правосуддя вимагає рівності та змагальності й на досудових стадіях. Суд присяжних і таємне досудове слідство - це непоєднувані речі.

Змагальності на стадії досудового розслідування вимагають і норми чинної Конституції Ук­раї­ни, і чинні на території нашої держави міжнародні договори, зок­рема ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод, що закріплює право кожного на справедливий суд.

В обговорюваному проекті КПК в частині реформування стадії попереднього (досудового) розслідування містяться доволі контраверсійні позиції. Зокрема, з одного боку, декларується рівність сторін у доказуванні, а з іншого - залишається інститут слідчого; декларується позиціювання функцій обвинувачення і захисту, а запроваджується функціональний хаос у вигляді «переплетених» функцій уповноваженої службової особи, слідчого, слідчого судді, прокурора. Пропонується позбавити прокуратуру функції розслідування (всупереч європейському та світовому досвіду) і наділити невизначеною функцією керування розслідуванням, поєднаною з функцією нагляду та підтримання державного обвинувачення.

У проекті видно прагнення «стерти» різницю між дізнанням і досудовим слідством, між процесуальною діяльністю і оперативно-розшуковою. Водночас робиться наголос на запровадженні інституту негласних слідчих дій. У зв’язку з цим доцільно звернути увагу на те, що, ліквідовуючи зазначену різницю, бажано зберегти гарантії законності. Що стосується негласних слідчих дій, то слідча дія тому й називається слідчою, що має гласний, легальний характер.

Пропонується запровадити спрощений порядок початку досудового провадження з одночасним введенням єдиного реєстру досудових розслідувань. Запро­вадження спрощеного початку досудового провадження не зовсім узгоджується з інститутом слідчого, а пропозиція щодо введення зазначеного реєст­ру, як можна бачити, виходить за межі здорового глузду.

На думку авторів проекту, пов­не скасування інституту додаткового розслідування автоматично має привести до збільшення кількості виправдувальних вироків. Вірогідно, є певне підґрунтя для такого оптимізму, але не слід відкидати й можливість іншого сценарію розвитку подій, за яким на досудових стадіях збільшиться рівень незаконної репресії, а в суді збільшиться обвинувальний ухил.

Презентується запровадження інституту угоди про визнання вини між обвинувачуваним та обвинувачем. Цей загалом позитивний, як випливає зі світового досвіду, інститут в умовах високого рівня централізації право­охоронної системи може набути істотного викривлення.

На проектному рівні є позитивні зрушення в системі запобіжних заходів. Водночас надмірно ускладнено інститут застави й не досить зрозуміло визначено інститут особистого зобов’язання. Недавно введений і нині чинний автоматизований розподіл справ у суді в рамках досудових стадій, напевно, має пройти процес удосконалення. Адже важко знайти аргументоване пояснення ситуації, коли питання про застосування запобіжного заходу в одній справі щодо різних обвинувачуваних вирішується різними суддями.

Що стосується системи перегляду судових рішень, то ця частина проекту -майже як terra incognita. Вона в обов’язковому порядку потребує спрощення та логічного довершення.