ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО ЧИ ІНКВІЗИЦІЯ?

Чому так мало виправдувальних вироків? Відповідаючи на це запитання, голова Верховного суду України В.Маляренко пояснив: «Я розумію, що адвокати хотіли б, аби кожен вирок був виправдувальним. На Заході суди справді частіше, ніж у нас, виносять виправдувальні вироки. Річ у тім, що в більшості країн немає системи органів досудового слідства. Там судді самостійно досліджують і вивчають кримінальні справи, а тому коефіцієнт обвинувальних вироків нижчий. Досудове слідство зобов’язане об’єктивно та законним шляхом збирати докази. Тому в суди переважно надходять кримінальні справи з незначними процесуальними порушеннями чи взагалі без них, що унеможливлює винесення виправдувального вироку. Крім того, виправданню іноді заважає інститут повернення справи на додаткове розслідування».

Таким чином, один із найвищих авторитетів у судовій ієрархії побічно визнає, що суд у справі встановлення істини є органом вторинним, якому тільки й залишається що проштампувати обвинувальний висновок в обвинувальний вирок. Цілком згоден, що винесення виправдувального вироку неможливе при такому стані речей.

Тож придивімося до досудового слідства, яке береться вирішувати найважче запитання в історії людства «що є істина?» і найчастіше фактично унеможливлює винесення виправдувального вироку.

Питаннями досудового слідства (тоді воно називалося попереднім) займався професор Харківського університету В.Даневський ще 1895 року. Він же і встановив, що «більшість недоліків попереднього слідства, приміром повільність, недостатня самостійність слідства, органічно пов’язані з інквізиційним характером процесу й тому ніякими паліативними заходами ці недоліки не можуть бути усунуті». Рецензенти сучасного видання книжки В.Даневського відзначають, що саме інквізиційний характер процесу властивий і кримінальному процесу України.

Інквізиційне начало нашого слідства виявляється у відсутності змагальності на цій стадії і в потрійній ролі слідчого (він обвинувач, він же захисник, див. ст. 22 КПК України) і він же суддя. Водночас у нас існує ще й змішання дізнання і слідства. Тому слідчий в інквізиційному процесі схиляється до обвинувального аспекту, куди його підштовхують органічні умови його діяльності, сутність яких виявляється в пошукових функціях.

Панівний характер діяльності слідчого, підтримуваний прокуратурою, що здійснює в основному лише обвинувальні функції, перетворює слідчого на сищика, схильного до обвинувального ухилу. Такий підхід до обвинувачуваного виробляє і відповідні прийоми досудового слідства.

Обмеження принципу змагальності, який і в новому проекті КПК (ст. 7) не допускається на досудове слідство, веде до перекручення істини, обумовленої одностороннім висвітленням справи. Сучасний кримінальний процес із його однобічним добором матеріалів нерідко призводить до засудження невинних і виправдання винних. Результати деяких «резонансних» (відомих) справ на це вказують. Приміром, у справі про так званого серійного вбивцю Онопрієнка намагалися отримати визнання від невинної особи. Внаслідок катувань ця людина загинула. А скільки «авторитетних» інтерв’ю про винність Фельдмана обрушили на громадян! Чотири роки метушні, знищений банк — і все для того, аби Верховний суд України визнав, що Фельдман в ухилянні від сплати податків невинний. До речі, податкова міліція мала право розслідувати інші «злочини» Фельдмана лише за наявності обвинувачення в ухилянні від сплати податків. Виявляється, таке обвинувачення було безпідставним.

Аби мене не звинувачували в тому, що надто вже односторонньо дивлюся на речі (втім, я справді дивлюся на все це з погляду захисту), візьмемо кодекс. Приміром, у п. 6 статті 55 проекту КПК записали: «захисник зобов’язаний не перешкоджати встановленню обставин справи шляхом дій, спрямованих на те, щоб схилити підозрюваного, обвинувачуваного чи підсудного до відмови давати свідчення...» Але ж відмова давати свідчення — чи не єдиний захисний ресурс обвинувачуваного, гарантований статтями 62, 63 Конституції України та ще півдесятками статей КПК. Для чого потрібен адвокат, який не має права дати корисну пораду про те, що ти можеш не давати свідчень і не зобов’язаний доводити свою невинність. Захисників усіляко намагаються обмежити у правах. «Адвокатів прагнуть зробити донощиками на клієнтів, лізуть їм під спідниці», — заявив відомий російський адвокат Генрі Рєзник, натякаючи на незаконні обшуки адвокатів. Ні. Ніяк не вдається поєднати повітряну солодкість Конституції і чорний хліб нашої неправової повсякденності.

У КПК є посилання на «нереабілітуючі підстави» при закритті справи. Про яку реабілітацію може йтися, якщо вину людини у встановленому порядку не доведено і не встановлено вироком суду? Такій людині ні в чому виправдовуватися. Вона чиста. Її вини не довели. Посилання на «нереабілітуючі підстави» при відсутності обвинувального вироку — це результат спотвореної правової свідомості деяких наших фахівців права. «Нереабілітуючі підстави» — породження нашого інквізиційного процесу, за яким криється неможливість довести винність людини.

Відома притча про Понтія Пілата, який запитав в Ісуса Христа, що є істина. «Істина те, що я кажу», — відповів Господь. Вважається, що істину встановлюють і в суді. Але спочатку її перетворили на «об’єктивну істину» (ось воно, породження людського безсилля), а потім сказали, що її встановлює досудове слідство, яке «відокремлює хороше від поганого». Суди тут начебто й ні при чому.

В інквізиційного слідства своя позиція: «Об’єктивна істина — це те, що стверджує обвинувачення». Саме в такому вигляді «об’єктивна істина», оформлена як обвинувальний висновок, надходить у суд. Інколи трапляються труднощі. Ну ніяк не хоче обвинувачуваний визнати свою вину. Ось за часів Вишинського правосуддя було ідеальним — усі визнавали свою вину в суді. Сталінське правосуддя ставив за приклад своїм співвітчизникам і такий проникливий письменник, як Ромен Роллан (це я до питання про наївність Європи, яка судить про нас, спираючись на свої уявлення про правосуддя). Ностальгія за таким слухняним підсудним прозирає і в наших судових діячів.

Отож, коли обвинувачуваний не визнає своєї вини, йому намагаються трохи допомогти інквізиційними засобами. Найпростіший і найдоступніший спосіб — це катування. У «Дзеркалі тижня» Г.Мар’яновський (бюро захисту прав людини) пише: «Проводячи моніторинг у 2000 р., наше бюро виявило, що 76,1% усіх затриманих піддавалися фізичному насильству».

У «священної інквізиції» часів Середньовіччя в цьому плані незаперечні переваги. Оскільки катування там були суворо регламентовані. Чітко встановлювалося, коли й за яких обставин вони застосовуються. У нас же вони нерегламентовані, у нас вони в конституційному порядку заборонені. Та оскільки природа інквізиційного процесу органічно вимагає застосування катувань, то на заборони ніхто уваги не звертає.

Наші суди нічого не знають про застосування катувань. Вони вірують лише в «об’єктивну істину», яку на тарілочці підносить досудове слідство, у зв’язку з чим «виправдувальний вирок неможливий».

Інквізиційне слідство — це ще й технологія фабрикації кримінальних справ. Відомі випадки, коли засуджені за обвинуваченням у вбивстві згодом виявлялися невинними і з’являвся справжній убивця. При тій сліпій вірі у слідство, що спостерігається в судів, суспільство не може покладатися на їхню пильність. І хоч би як ми намагалися звинуватити присяжних і народних засідателів у непрофесіоналізмі, нічого кращого в судовій системі людство ще не придумало. Народні засідателі та присяжні — це та совість, якої найчастіше бракує професійним суддям для винесення справедливого вироку. Тільки за їхньої участі чиновницький заклад, яким нині є суд, можна перетворити на орган правосуддя.

Що можна б зробити для початку? Наші українські вчені (назву, приміром, В.Гончаренка) розробили кілька ефективних «рецептів» для перетворення інквізиційного слідства на змагальний процес. У проекті КПК слід було б передбачити як принцип змагальність і на досудовому слідстві, і в суді. Необхідно забезпечити справжню рівність перед судом прокурора та адвоката. І якщо прокурор «обвинувач», тоді так його й слід назвати. У цьому випадку виправдано буде називати адвоката «захисником».

Слід передбачити право оскаржити дії слідчого в суді з усіх істотних для справи питань. Наприклад, слідчий відмовляє адвокатові у призначенні повторної чи додаткової експертизи для встановлення обставин, що стосуються причин смерті. Можливість встановлення цих обставин пізніше може бути втрачена. Отже, необхідно надати захисникові право оскаржити таку відмову в суд негайно, а не по завершенні слідства.

Чому б не надати адвокатові право на проведення незалежної експертизи? Смішно, коли стверджують, буцімто цього не можна робити, зокрема, тому, що адвокат не має права попередити про кримінальну відповідальність і не має права винести постанову про призначення експертизи. Ці питання не суть важливі. Відповідальність за явно неправильний висновок установлює закон. І кожного експерта, який отримує відповідне свідоцтво, годилося б приводити до присяги й попереджати про кримінальну відповідальність при отриманні свідоцтва. Тобто раз і назавжди.

Отже, наші вчені передбачили, що свідчення підозрюваного, обвинувачуваного, дані на досудовому слідстві за відсутності адвоката, визнаються недопустимим доказом, якщо підозрюваний і обвинувачуваний не підтверджує їх у судовому засіданні. У цьому випадку втрачає сенс отримання доказів із допомогою катувань. Але немає пророка у своїй батьківщині. Цю пропозицію в проекті нового КПК відкинуто. А ось у Росії наших учених почули і ввели відповідну норму в статтю 75 чинного КПК РФ.

Отже, доки існує в нас інквізиційний процес, позбавлений змагальності, доти будуть судові помилки, а винесення «виправдувальних вироків буде неможливим». Тож подивімося правді в очі й визнаймо, що і в досудове слідство слід допустити змагальність. Нехай судді, а не лише слідчі та прокурори, самостійно досліджують і вивчають кримінальні справи і саме вони нехай відділяють плевели від пшеничних зерен.

Змагальність є завжди, і в криміналістиці ця обставина визнається вже давно. Слідчих готують для роботи в умовах протидії, а це і є певною мірою змагальність. Інша річ, що держава в особі парламенту, Генеральної прокуратури та силових структур, а також Конституційного суду України не хоче визнати змагальність на досудовому слідстві офіційно.