ДІЛКИ В ПОГОНАХ

Хабарництво посадових осіб в Україні набуває характеру стихійного лиха. Метастази зловживання службовим становищем розповзлися навіть у такий, здавалося, неприступний бастіон, яким була колись армія. Тільки у військовому суді Дніпропетровського гарнізону за минулий рік розглянуто 27 адміністративних справ, пов’язаних із корупційними діяннями офіцерів і прапорщиків. Задля справедливості варто зауважити, що військовий суд диференційовано підходить до протоколів про корупцію, складених військовою прокуратурою чи відповідним правоохоронним органом, часто припиняючи справи через малозначність і надуманість. Накажете судити офіцера за невчасне подання в центр зайнятості відомостей про наявність робочих місць? Чи суворо покарати лейтенанта за тимчасове заняття приватним перевезенням, що дає можливість заробити кошти на лікування літніх батьків? Даруйте...

Через ці чи схожі причини 2001 року військові судді Дніпропетровська припинили 18 справ. Зате по інших винних покарали сповна.

Жадібність погубила

Використання військових строкової служби в ролі дешевої робочої сили мало місце ще за Радянського Союзу. Як правило, хлопці в армійській уніформі горбатилися на дачах старших офіцерів і генералів, викликаючи, утім, заздрість у своїх товаришів по службі: їжа «від пуза», панське заступництво й першочергове звільнення в запас таким рядовим гарантувалися. При цьому столяри, теслі, муляри й садівники в погонах особливо не напружувалися, а техніки безпеки на «особливих» об’єктах повсякчас дотримувалися.

Нині це нагадує казку. Сучасні ділки в погонах використовують працю підлеглих на власних підприємствах, зробивши їх своїми рабами з усіма наслідками, які звідси випливають. По суті так оцінив 12 грудня 2001 року військовий суд дніпропетровського гарнізону дії начальника інженерної служби однієї з частин МВС майора Івана Старикова. Заповзятливий офіцер задіяв на пилорамі й різноманітних підсобних роботах приватного підприємства «Старикова», зареєстрованого на ім’я його дружини, кілька підлеглих йому солдат. Не раз і не двічі, а щонайменше півроку, як установлено судом, кілька рядових із ранку до вечора безплатно (!) зміцнювали добробут ПП. Майор тим часом приймав-звільняв цивільних робітників, управляв виробничо-комерційною діяльністю, підписував договори, їздив до банку, виплачував зарплату. Словом, людина всього себе віддавала роботі, забувши про службу. У частині про нього теж особливо не згадували. Хіба що в день «получки». Подібне роздвоєння відбувалося б і далі без особливих наслідків, якби не було... виробничої травми. Ні, не з солдатом, а з найманим робітником. Якби майор оформив факт втрати фаланг трьох пальців лівої руки Сергію Ципурі як виробничу травму — служив би Іван Васильович далі, благополучно експлуатуючи підлеглих. Та ні, робітника він звільнив без вихідної допомоги, пригрозивши, що «вживе заходів», якщо той не притримає язика. Сергій виявився не з полохливих і повідав про комерційну діяльність майора військовій прокуратурі. У результаті суд оштрафував на той час колишнього майора на 425 гривень і заборонив займати посади в держорганах протягом трьох років. А командир частини напередодні близької пенсії отримав «службову невідповідність» — ну хто повірить, що полковник нічого не знав про свого підлеглого? А якщо й так? Тоді тим паче…

Сто доларів за рік несвободи

Ще до переведення з провінційного Слов’янська з підвищенням до Дніпропетровська Анатолій Максимович Гужвенко мав дещо підмочену репутацію. Завдяки високим покровителям із Південного оперативного командування він відправився «сушити» своє реноме до Дніпропетровського базового військового госпіталю № 385.

«Перший дзвінок» полковнику медичної служби Анатолію Гужвенку «пролунав» через кілька місяців перебування на новій посаді, 27 вересня 2000 року. Тоді військовий суд Дніпропетровського гарнізону інкримінував йому порушення ст. 1 п.а Закону України «Про боротьбу з корупцією». Анатолія Максимовича звинувачували у залученні хворих солдат на ремонт нещодавно отриманої квартири. Полковник вини не визнавав. За його версією виходило, що військовослужбовці цілий тиждень клеїли в його новій квартирі шпалери, стелили лінолеум і прибирали сміття виключно з ініціативи підлеглого йому офіцера-підлабузника. Подібне пояснення в суді не прийняли і «припаяли» Анатолію Максимовичу 680 гривень штрафу.

У приватній бесіді, яка відбулася після суду, голова військового суду Василь Коваленко душевно радив лікарю в погонах дотримуватися закону і берегти офіцерську честь. У відповідь: «Я сам собі закон». Полковник помилявся, а тому через кілька місяців своє п’ятдесятиріччя зустрів у товаристві ув’язнених дніпропетровського слідчого ізолятора.

Взагалі фінансово-економічна діяльність Анатолія Максимовича Гужвенка потрапила в поле зору Держслужби по боротьбі з економічними злочинами УМВС у Дніпропетровській області набагато раніше за перші розбирання у суді за фактом корупції. Ледь встигши приступити до виконання нових службових обов’язків, полковник влітку 99-го року здав в оренду приватному підприємству 228 кв. метрів помешкання актового залу госпіталю за кумедну плату, занижену, за офіційними даними, майже вдвічі. Пізніше суд незаперечно довів, що його дії завдали шкоди державі на суму 12630 гривень.

Було й ще одне, завжди «хлібне» місце — військово-лікарська комісія, що визначала придатність до армійської служби. З приходом Анатолія Максимовича, за словами його підлеглих, змінився порядок представлення призовників на засідання ЛКК. Новий командир установив порядок, відповідно до якого начальники відділень призовника, якого обстежують, разом із медичними документами стали представляти особисто Гужвенку.

Результати нововведення швидко далися взнаки. Одному призовнику на початку листопада 2000 року полковник прозоро натякнув, що з його діагнозом цілком можна «загриміти» до армії. Далі через посередника, завідувача відділенням С., прийшла відповідь: 300 доларів. Через день гроші були передані С. Анатолій Максимович слово стримав і одноосібно підписав акт медичного обстеження зі зміненим формулюванням, хоча автографи мав ставити весь склад ЛКК. Гужвенко по-своєму вчинив справедливо — одну сотню він дав підлеглому офіцеру за сприяння. Той не захотів бруднити руки: гроші хабародавцю повернув, але... повідомив куди слід. Найцікавіше, що молода людина справді призову в мирний час не підлягала!

А далі Анатолія Гужвенка стала «пасти» ДСБЕП. Недовго. Мати ще одного кандидата в ряди збройних сил 14 грудня почула при особистій зустрічі з начальником госпіталю, що її сина можна визнати за наявним захворюванням придатним і не придатним до військової служби. Другий варіант коштував 300 доларів чи 1500 гривень. Величезні гроші для колгоспниці! Першу половину шуканої суми мати позичила в рідні та знайомих, другу добула, продавши корову. Після всього, подолавши сумніви, заявила в міліцію.

Далі начальника госпіталю затримали, при обшуку були виявлені мічені купюри. Слідство тривало рік.

Напередодні нового, 2002 року військовий суд Дніпропетровського гарнізону засудив Анатолія Гужвенка до шести років позбавлення волі й розжалував у рядові, позбавивши його, відповідно до ст.54 КК України, військового звання «полковник».

Що характерно, у ДСБЕП, дізнавшись про такий суворий вирок, здивовано розводили руками: ну й ну, круто. Звичайно, 600 доларів за шість років утримання під вартою для цивільних чиновників, не кажучи вже про МВС та інші правоохоронні органи, видається ненауковою фантастикою.

Дивно виглядає на цьому тлі незадоволеність вироком голови Дніпропетровського військового суду полковника юстиції Василя Коваленка: «Треба було суворіше». Вище нікуди, оскільки розглядав справу й виносив вирок Анатолію Гужвенку військовий апеляційний суд Південного регіону України.

P. S. Днями порушено кримінальну справу стосовно командира однієї з частин МВС, розташованих у Дніпропетровській області. Причини — див. вище.