Чи треба реформувати адвокатуру?

Як свідчать опитування (див. «Дзеркало тижня» № 27 (706) від 19 липня 2008р.), українські судді вважають можливість скористатися допомогою професійного представника (юриста, адвоката) най­впливовішим чинником доступності правосуддя. Однак, хоч як це дивно, українські законодавці, та й суспільство в цілому, не надто переймаються проблемами належного врегулювання здійснення юридичної практики.

Епопея реформування української адвокатури стала яскравим прикладом багаторічного енергійного тупцювання на місці. Спроб прийняти новий закон про адвокатуру впродовж останніх років було безліч. Однак, дякувати Богові, всі вони завершилися нічим. Дякувати Богові тому, що реформи адвокатури, пропоновані авторами більшості законопроектів, навряд чи змінили б щось на краще. Навпаки, ще більше заплутали б ситуацію.

Останній законопроект, внесений народним депутатом України Ю.Мірошниченком, має багато позитивних рис, однак навряд чи здатен виправити ситуацію. Адже розробники проекту, як і їхні попередники, більше переймаються питанням «як реформувати», абсолютно не визначившись із проблемою «що реформувати».

Звісно, такий висновок видається трохи єретичним. Багато хто з наших відомих діячів (адвокатів, політиків) упевнено скаже, що реформувати слід адвокатуру. Однак достатньо просто зупинитись і добре подумати, щоб усвідомити відсутність у нашому законодавстві, і навіть у правовій доктрині, чіткого визначення співвідношення понять «юридична практика» та «адвокатська діяльність». А саме від цього повинна «відштовхуватися» фундаментальна постановка завдання. Що реформувати: адвокатуру чи юридичну практику як таку?

Проблема полягає в тому, що в рамках українського законодавства адвокатуру неможливо виокремити за суттю її діяльності! Тобто український закон не визнає за адвокатами жодної виключної сфери застосування професійних знань і умінь. Усі види практики, що традиційно визнаються у світі адвокатськими, в Україні можуть здійснюватися ким завгодно. Це, до речі, прямо підтверджено рішенням Конституційного суду України у справі Солдатова.

І захист особи від обвинувачення, і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні можуть здійснюватися не тільки адвокатами, а й «іншими фахівцями у галузі права». Більше того, оскільки ліцензування юридичної практики як виду господарської діяльності давно скасоване, організувати підприємство з назвою «юридична фірма… (далі – на свій смак)» може навіть особа без жодної юридичної освіти. І закон не буде порушено!

В Україні отримали адвокатські свідоцтва понад тридцять тисяч юристів. Точна кількість осіб, які надають юридичні послуги поза адвокатурою, невідома, однак їх навряд чи менше. Крім того, значна кількість адвокатів виступає у двох іпостасях, оскільки є одночасно адвокатами і приватними підприємцями. Причина проста — підприємці мають право вибрати більш вигідний режим оподаткування.

З огляду на вищенаведене, реформування адвокатури в Україні не має сенсу! Адже, хоч би що законодавець зробив з адвокатурою, хоч би як врегулював її діяльність, «фахівці в галузі права», які практикують паралельно, легко зведуть усе нанівець, оскільки їхня діяльність взагалі жодним чином не регулюється!

На перший погляд, проблема має просте вирішення. Досить поставити знак рівності між адвокатською діяльністю і юридичною практикою, встановивши, що надавати правову допомогу можуть лише адвокати. Далі — законодавчо врегулювати створення сильної, професійної, сучасної адвокатури.

Але куди подіти «інших фахів­ців у галузі права»? Адже це – тисячі людей, серед яких багато юристів найвищої кваліфікації, котрі не вступили до лав адвокатури, але їхнє право на практику благословив Конститу­цій­ний суд України. Тому, здійснюючи такий радикальний крок, як визнання права на юридичну практику виключно за адвокатами, було б правильно врахувати інтереси не тільки тих, хто має адвокатські свідоцтва, а й інших юристів.

Водночас не слід забувати, що і адвокати, і юристи-підприємці працюють для клієнта.

Тому інтерес клієнта, того «кожного», хто, відповідно до статті 59 Конституції, має право на правову допомогу, повинен бути визнаний головним і мати пріоритет перед інтересами юрис­тів (байдуже, адвокати вони чи «просто фахівці в галузі права»).

Отже, для забезпечення доступності правосуддя слід не обмежуватися реформуванням адвокатури, слід удосконалювати правове регулювання здійснення юридичної практики в цілому. Тоді чому ми спостерігаємо стільки впертих спроб реформувати саме адвокатуру? На жаль, тому, що «реформування адвокатури» нічого спільного з інтересами суспільства (тобто клієнтів) не має. Основний ініціатор та ідеолог реформи – «бюрократія від адвокатури».

Слід визнати, що рівень організованості радянської адвокатури був настільки високим, що її структура й ієрархія збереглися досі. У майже незмінному вигляді існують створені в радянський період колегії адвокатів та юридичні консультації. Адвокатська бюрократія, як і належить справжній бюрократії, – надзвичайно живуча, а тому збереглася у майже незмінному вигляді. Керівництво обласних колегій майже в повному складі обіймає керівні посади й у кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури відповідних областей. Причина – саме члени колегій, на відміну від адвокатів-індивідуалів та тих, хто працює у новостворених адвокатських об’єднаннях, найбільш дисципліновані, а тому регулярно відвідують адвокатські збори. Оскільки жодних кворумів закон не перед­бачає, кваліфікаційно-дисциплінарну комісію в області, що налічує понад тисячу адвокатів, цілком можуть обрати збори із двохсот-трьохсот учасників.

Інтерес адвокатської бюрокра­тії мало пов’язаний із потребами клієнтів, оскільки лежить у площині боротьби за вплив на «адвокатську спільноту», управління адвокатами та збір з адвокатів різного роду поборів (внесків на утримання колегій тощо).

Головною проблемою адвокатської бюрократії є невпинне зменшення «економічної бази». Чинний Закон України «Про адвокатуру» надає кожному адвокату досить широкі можливості вибору організаційної форми діяльності. Адвокат може працювати індивідуально або утворити з колегами фірму, контору, інше адвокатське об’єднання. Більше того, як уже згадувалося, адвокат може сховати подалі своє свідоцтво і працювати як юрист-підприємець. За таких умов дедалі менше адвокатів воліють трудитися у пострадянських колегіях, оскільки не мають від них жодної користі, крім обов’язку сплачувати внески на утримання апарату.

Тому найактивніша когорта «реформаторів від адвокатури», що складається з керівників пострадянських колегій (вони ж — керівництво обласних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій), за підтримки Спілки адвокатів України (САУ), вже багато років лобіює створення єдиної організації, до лав якої в обов’язковому (читай — примусовому) порядку мали б увійти всі адвокати.

Необхідність створення такої організації обґрунтовують по-різному. Тут «досвід усіх цивілізованих країн», «збереження традицій», «забезпечення належної кваліфікації адвокатів», «необхідність представляти інтереси всіх адвокатів на державному та міждержавному рівні» і ще багато чого. Але в Україні є чимало противників «організації з обов’язковим членством». Ці противники переконані, що єдиною справжньою причиною створення такої структури є побудова механізму стягнення з усіх адвокатів внесків на утримання все тієї ж адвокатської бюрократії.

Однак, можливо, створення єдиної організації — не така вже й погана ідея? Тут час згадати видатного теоретика адвокатури Є.Васьковського і його попередження сторічної давності. Ще й тоді багато хто вважав, що професійне об’єднання – універсальний порятунок від усіх проблем адвокатури. Однак Є.Васьковський довів, що така думка – ніщо інше як «сумна помилка»! Він зазначав: «З однаковим правом можна було б вважати, що для усунення брехливості і шахрайства у середовищі торговців, пияцтва серед чоботарів, нахабства візників, лінощів бродяг та жебраків… досить дати цим категоріям осіб станову організацію, тобто організувати в них самоврядні корпорації». Однак очевидно, що професійна корпорація може позитивно впливати на своїх членів лише за тієї умови, що переважна більшість її членів буде бездоганна у професійному та моральному планах. Сто років тому Є.Васьковський сумнівався, що в разі створення професійної адвокатської корпорації бездоганні у всіх аспектах члени обіймуть у ній керівні посади. Маємо сміливість сумніватися в цьому й тепер.

Найсильніший аргумент прибічників обов’язкового членства — світова практика. Адже справді в багатьох країнах світу успішно функціонують палати, асоціації та інші об’єднання адвокатів. Однак слід пам’ятати, що там адвокатура процвітала й користувалася високою повагою урядів та суспільств протягом цілих століть, перш ніж з’явилися корпоративні утворення. Професійні об’єднання адвокатів були і є не причиною, а наслідком високого авторитету адвокатури.

Ситуація в Україні дуже відмінна від ситуації в країнах, у яких юридична професія протягом століть була і є розвиненою й шанованою.

Усі роки радянської влади адвокатура була «поставлена на місце». Адвокати знали межі своєї активності. Їх цариною були захист у кримінальних справах, цивільні справи, розлучення. При цьому у кримінальних справах, що давали «основний хліб» адвокатам радянських часів, досягнення захисників обмежувалися невеличким полегшенням відповідальності клієнта. Адже виправдувальних вироків тоді майже не виносили.

Тим часом жорстке обмеження кількості адвокатів (у мільйонному місті їх могло бути не більше двохсот) та монополія на надання оплатної правової допомоги забезпечували радянським адвокатам більш ніж пристойні, за тогочасними поняттями, доходи. Саме тому потрапити до адвокатури тоді було надзвичайно складно.

З набуттям Україною незалежності ситуація докорінно змінилася. По-перше, юридичні послуги стали пропонувати не тільки адвокати, а й велика кількість юристів-підприємців. Та й обмеження доступу до власне адвокатської професії значно послабилося. Таким обмеженням, відповідно до Закону України «Про адвокатуру», мав би стати кваліфікаційний іспит, лише склавши який юрист може стати адвокатом. Однак, як випливає з чинного законодавства, фактично єдиним джерелом фінансування діяльності кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (КДКА) є плата за складання іспитів. Тобто щоб мати більше коштів на забезпечення своєї діяльності, комісії змушені збільшувати кількість адвокатів. Цікаво, що саме члени КДКА часто скаржаться на прихід до адвокатури «випадкових людей», забуваючи, що це ж вони їх і прийняли!

Вважаю, що реформа адвокатури, яку намагаються реалізувати адвокатська бюрократія та САУ, фактично є поверненням до адвокатури радянського зразка. Апологети цієї реформи неодноразово зазначали у своїх статтях і виступах, що їхня мета — приведення адвокатури до керованого (!) стану. Саме керованого. Хоча в усьому світі якраз незалежність є головною ознакою професії юридичного радника, хоч би як він називався: адвокат, lawyer, rechtsanwalt та ін.

Правове регулювання здійснення юридичної практики взагалі і реформа адвокатури зокрема – річ надто серйозна, щоб довіряти її самим лише адвокатам, а тим більше – бюрократам від адвокатури. Цією справою повинне активно зацікавитися українське суспільство.

Реалії сучасного життя потре­бують значно ширшого спектра правових послуг, ніж це було ще 15–20 років тому. Відповідно, різними можуть бути і вимоги до правового радника. Кишеньковий злодій має право на правову допомогу згідно з Конституцією. Однак його вимоги до адвоката трохи інакші, ніж у великої фінан­сово-промислової групи. Водночас і кишеньковий злодій, і фінан­сово-промислова група зацікавлені в тому, щоб їхній юридичний радник був професійно підготовлений, а також у тому, щоб держава надавала і поважала гарантії професійної діяльності. Особливо — професійну таємницю. Саме тому закон має створити умови, в яких достатньо комфортно себе почуватимуть юридичні радники всіх необхідних українському суспільству спеціалізацій.

Мушу висловити ще одну єретичну думку. Нагальної потреби в терміновому прийнятті нового закону про адвокатуру немає! Адвокати працюють, фахівці у галузі права від них не відстають.

Проблема об’єднання адвокатів в організацію з обов’язковим членством насправді не є проблемою ні для адвокатів, ні для українського суспільства. Це бажання виключно адвокатської бюрократії, і під великим питанням – доцільність задоволення цього бажання. Небажання адвокатів об’єднуватися підтверджує той простий факт, що за всі роки незалежності не було створено жодної скільки-небудь масової професійної організації адвокатів. Навіть Спілка адвокатів України залучила до своїх лав незначну частину від загальної кількості адвокатської спільноти.

Проблема надання безоплатної правової допомоги також не є проблемою адвокатури. Це проблема держави, яка зводиться до банального виділення коштів. Варто державі встановити більш-менш пристойну платню за участь адвоката у справах за призначенням (а не 15 гривень на день, як тепер) – і все вирішиться.

Головним недоліком усіх законопроектів про адвокатуру є намагання одним законом вирішити всі наявні проблеми, від адвокатського самоврядування до проблем надання безоплатної правової допомоги та оподаткування адвокатських доходів. Вважаю такий підхід приреченим на провал.

На мою думку, слід зупинитися і повернутися до основ.

Суспільству (саме суспільству, а не лише адвокатам та юристам) слід перш за все чітко визначитися у таких питаннях:

1. Що є адвокатська діяльність? Співвідношення понять «адвокатська діяльність», «юридична практика», «правова допомога», «юридичні послуги». Мається на увазі, чи є ці поняття синонімами. Якщо ні, то яке з понять більш загальне, і яким є співвідношення між ними?

2. Чи допустиме підприємництво у сфері «адвокатської діяльності», «юридичної практики», наданні «правової допомоги», «юридичних послуг»?

3. Чи потрібен спеціальний дозвіл на здійснення «адвокатської діяльності», «юридичної практики», на надання «правової допомоги», «юридичних послуг»? Якщо такий дозвіл потрібен, хто і в якому порядку має цей дозвіл надавати (держава чи професійна спільнота).

Визначеність у наведених вище питаннях має значно спростити подальшу дискусію. Так, якщо «адвокатська діяльність» і «юридична практика» – це різні речі, можна буде розмежувати їх сфери застосування. Цілком можливо, що надання юридичних послуг бізнесу опиниться поза сферою адвокатської діяльності, і маса суперечностей відпаде сама собою. Якщо ж буде визначено тотожність «адвокатської діяльності» і «юридичної практики» – автоматично має бути визнана необхідність врахування під час розробки закону про адвокатуру інтересів усіх осіб, які надають юридичні послуги.

Конкретна пропозиція: призупинити баталії навколо законопроекту «Про адвокатуру». Підго­тувати невеликий за обсягом законопроект, назвавши його, наприклад, «Про регулювання юридичної діяльності». Дати у зазначеному законопроекті відповіді на вищенаведені запитання. Після того як законопроект «Про регулювання юридичної діяльності» стане законом, повернутися до дебатів навколо законопроекту «Про адвокатуру».