Чи потрібні нам дві «версії» українського права?

Приступаючи до цивільного права, я порадив своїм студентам придбати для занять, семінарів і т.п. неодмінно український «варіант» цивільного кодексу (з причин, викладених нижче). І пізніше із задоволенням побачив на столах «ЦК», а не російський «ГК». З простоти душевної студенти просвітили: просто «український» закон дешевший за його російський «аналог» на цілих 5 грн. (Копія дорожча за оригінал — таке і в арт-бізнесі буває). Ну і це зрозуміло: у ціну книжки входить і вартість праці перекладача. Плюс, як би м’якше висловитися, лінгво-географічний чинник...

«Перекладачі — поштові коні просвітництва», — писав О.С.Пушкін. Песимістичний В.На­боков пізніше «підправив» метафору: у нього перекладачі — «віслюки просвітництва». (Унікальний білінгвізм автора «Лоліти» й «Захисту Лужина», можливо, дає йому певну перевагу в такому переклику класиків). Випадково чи ні, але одним із показових перекладацьких казусів була історія саме з конем, що її описав А.Полторак у «Нюрнберзькому епілозі».

…Коли свідчення трибуналу давав Г.Герінг, перекладала молода, але старанна перекладачка. Та от наці №2 сказав щось про «політику троянського коня»... І тут поважна колегія і публіка почули нервове бурмотіння перекладачки: «Якась коняка?! Якась коняка?..» Герінг продовжував говорити, але його вже мало хто слу­хав — шеф групи перекладачів скомандував: «Stop proceeding!» Перекладачку, котра не зна­ла древньої історії, замінили. Попри воєнний стан, важко припустити, що «спеціаліста» в даному разі спіткала доля безвісно­го товмача з кінохіта 70-х («Був у нас товмач... Йому перекладати, а він лика не в’яже — от ми його в окропі і зварили»).

Ось іще кілька історико-перекладацьких анекдотів.

…Роман Г.Флобера «L’education sentimentale» перекладали раніше як «Сентимен­тальне виховання», а не «Виховання почуттів». Що, звісно, геть різні речі.

…А твір В.Гюго «Notre Dame de Paris» замість «Собору паризької богоматері» дістав в одному з перших російських перекладів назву «Наша дама в Парижі». (На книжковій виставці в Пекіні можна побачити книжки російських класиків: «Отцы и сыновья» і «Любовь Мити» (І.Тургенєва й І.Буніна, відповідно).

…У «Війні і мирі» є місце, де солдати співають «Ах, вы сени, мои сени!». Л. Толстой поринув у відчай (як згадує його дочка), коли побачив французький переклад: «Vestibules, mes vestibules!»

Першість у цьому списку може належати історії з горезвісним «Сивим графом» (сортом чаю «Earl Gray»). Хоча для українського споживача, можливо, і становило б інтерес справжнє ім’я бідолашного графа, а не прізвисько, дане йому товмачем, запрошеним з економії в той романтичний час (початок 90-х), коли тільки починалося ввезення до країни колоніальних товарів. Взагалі саме цей, здавалося б, тривіальний випадок із чаєм можна представити як ідеальну модель того, на що переклад може перетворити оригінал. Цілком реальні варіанти (досі на ринку) запропоновані такі: вже згаданий «сивий граф», «сірий граф» і щось уже геть фантастичне — «ранній сірий [чай]». Втім, кожна дурниця, за Шекспіром, має свою внутрішню логіку. Можна відстежити, зокрема, звідки взялося «ранній сірий»: Gray (ім’я власне) перетворилося на gray (сірий, сивий), Earl (титул — граф) за співзвуччям — на early (ранній). З огляду на контекст (чай чорний, зелений, червоний), чому б не бути і сірому чаю — «ранньому»? Далі фантазія допоможе споживачу усвідомити всі достоїнства саме раннього сорту чаю, зібраного на світанку ніжними руками ланкійських дівчат-збиральниць. (У Ю.Ти­нянова за такою схемою — через ляп­ку і хибне «переведення» на новий рядок — «народився», одружився, був висланий до Сибіру, дістав чин полковника і «помер» поручик Кіже, який ніколи не існував).

Історій такого роду, почасти відретушованих любителями лінгвістичних казусів, безліч. Вони можуть бути геть безневинними і поповнювати «скарбницю» перекладацьких казусів, але в юридичній сфері неправильний переклад навіть одного слова може мати серйозні наслідки. У міжнародній практиці відомий випадок, коли навіть не «повноцінне» слово, а всього лише невизначений артикль (одна літера!) став предметом тлумачення перекладу на рівні судових установ ООН. Взагалі саме для міжнародно-правової сфери роль перекладу надзвичайно важлива: тексти договорів мають бути максимально близькі, хоча це не завжди можливо. (Строго кажучи, це зовсім неможливо, як стверджує, наприклад, У.Еко, згідно з яким переклад — це «ска­зати майже те ж саме»). У текстах міжнародних договорів вставляють положення типу: «виконано англійською і французькою мовами, причому обидва тексти мають однакову силу» (Європейська конвенція з прав людини), що часто не лише не усуває проблеми, а викликає іноді додаткові труднощі. В деяких випадках указують на пріоритет конкретного варіанта тексту.

Міжнародно-правовий аспект цієї проблеми не видається абстрактним для українських реалій, коли взяти до уваги фактичне двомовне «існування» права. Тобто право — це природно — створюється мовою державною, але існує воно (чи то в головах значної частини громадян, чи то у реальних правовідносинах) у двох, умовно кажучи, «варіантах». Причому ці «версії» права зовсім не автентичні, що викликає непорозуміння і проблеми, як буде показано нижче.

Завдяки (лапки — на вимогу) певній геолінгвістичній особливості України, всю юридичну, нормативну літературу видають у двох варіантах. До чого, до яких наслідків це призводить на практиці, можна продемонструвати на прикладах. І почати — з Основного Закону.

Деякі перекладацькі штампи так міцно в’їлися в конституційну тканину, що благополучно переїжджають із видання у видання, із року в рік. Стаття 1 Конс­титуції говорить: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». У перекладних виданнях (Харків, Одеса): «Украина есть суверенная...» тощо. Такі ляпи нагадують «онімечені» конст­рукції типу: «Це є добре», «Це не є добре» (Das ist gut), доречні в навколоінтелектуальному «стьобі», але не в тексті Основного За­кону, нехай і в перекладі. Імовір­ніше за все, в ролі «віслюка просвіт­ництва» тут виступає ком­п’ютер, точніше, програми перекладу, а погоничами цих бідолаш­них тварин — видавці перекладних Конс­титуцій. Економія на редакторах і коректорах призводить до таких текстів, як, наприклад, стаття 89 Основного Закону:

Оригінал: «Верховна Рада Ук­раїни для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень...»

Переклад: «...для подготовки и предыдущего рассмотрения вопросов». (Видано в Харкові).

Будь-якій грамотній людині ясно, що йдеться про «предварительное рассмотрение», а не «предыдущее». Але машинний переклад пропонує саме «предыдущее». Втім, у машини вистачає «інтелекту» запропонувати відповідний синонім, але бракує його (інтелекту) у згаданих «погоничів», для яких Конституція — джерело прибутку (що нормально), от і «женуть» повну маячню (що ненормально).

Водночас треба сказати от про що. Деякі оригінальні конструкції, створені в поспіху, у пошуках компромісу за будь-яку ціну (не забуваймо, як, коли і ким створювалася багатостраждальна наша Конституція), настільки невдалі, іноді логічно безглузді, що переклад (тим більше переклад!) іноді просто не може не бути практично нісенітницею. Візьмімо статтю 147 Основного Закону: «Конституцій­ний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні». Не потрібно бути фаховим юристом, щоб побачити нікчемність, безглуздість атрибута «єдиним». А в російському варіанті ця стаття набуває сенсу заклинання, мантри. В деяких випадках так і пишуть «единым» (тобто об’єднаним?), в інших — «единственным» (а хто сперечається?). Останнє є формально правильним, але геть непотрібний ефект надмірності залишається. І жоден Пастернак, Маршак чи той же Еко не зміг би «перекласти» такого роду пасажі на рейки здорового нормативного стилю, бо лексична «бомба» закладена у вихідному тексті, а перекладач не уповноважений її «розмінувати» — мова ж не про «Гамлета» чи «Фауста», де інтерпретатори зазначеного вище калібру можуть дозволити собі багато чого.

Недоречні для юридичних текстів підсилювальні звороти замість посилення того чи іншого положення правового документа послабляють його, затуманюють початковий зміст. Найпростіший, можна сказати класичний, приклад «хибних друзів» упорядника закону (як кажуть перекладачі, attractive detractors — «привабливі пастки») — вирази типу «категорично забороняється...» чи «...зобов’язаний суворо виконувати...» Додаванням підсилювачів «категорично», «суворо» тощо досягається геть протилежний від очікуваного ефект. Осетрина, як казав класик, не буває першої чи другої свіжості. Коли щось забороняється категорично, отже, є варіант не такої «категоричної» заборони, коли хтось зобов’язаний «суворо виконувати» якісь положення, правила, то логічно припустити, заборони не такі вже суворі, другосортні. (Як казав один знайомий бухгалтер: «Ця операція буде не зовсім законною».)

Так звана надмірність годиться, а іноді конче потрібна в деяких галузях, наприклад, у техніці цифрового зв’язку (знайомій автору за першим фахом), для запобігання помилкам і їх корекції. В юриспруденції для досягнення «особливої чіткості зображення» (ще раз скористаємося спеціальною термінологією) надмірність у вигляді повторів виразів потрібна для того, щоб уникнути неоднакових тлумачень, у разі спору. Тому з такими незручно прочитуваними «періодами» можна примиритися: тут не до естетичних пошуків. Але ми говоримо про шкідливу надмірність, котра, як було сказано, тільки заплутує користувача. Або просто перетворює текст на безглуздя. (На харківському Південному вокзалі є Зал сервісних послуг. Слід гадати, автор цього тексту дуже здивувався б, якби дізнався, що сервіс (англ. service) і є послуга, і «сервісні послуги» то не що інше, як «послужливі послуги» або «сервісний сервіс»). Одна річ вокзал, інша — Конституція.

На явну надмірність хибує конструкція й зміст статті 16 Конституції: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави».

Природно, зі смислом цієї норми все у відносному порядку. Але що дає цьому смислу описова конструкція — «катастрофи планетарного масштабу»? Це додавання викликає у того, хто цей текст сприймає, відчуття, що «батьки-упорядники» ледь не пишаються «планетарним» масштабом катастрофи. Інший варіант сприйняття — законодавець, висловлюючи волю народу, заздалегідь ніби частково знімає із себе відповідальність за соціально-економічний спад у країні. Третє припущення — у тексті явно проглядається бажання ніби застовпити сумнівний «пріоритет» країни в планетарних катастрофах. Ще один підтекст (дещо «фрейдистського» штибу) — так-так, каже законодавець, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — обов’язок держави... Але оскільки катастрофа — «планетарних масштабів», то й відповідальність має нести планета. Точніше, Європа. Ще точніше, Західна Європа. От які вигадливі асоціації можуть викликати недоречні емоційні «уточнювальні» звороти! Хай там як, жодного смислу аналізоване положення не несе, і навіть у рамках Основного За­кону країни такі емфази є геть зайвими. Я назвав би цей феномен «емфатичною надмірністю» юридичних текстів. (Один амери­канський професор права з Те­хаського університету (S. Levinson) називав такі явища конституційними дурницями (constitutional stupidities).

До речі, фатальні помилки, що призвели до «планетарної катастрофи», певною мірою були викликані нечіткістю інструкцій про «суворі», «категоричні» і «не дуже суворі» заборони, розпорядження. Якщо замість емоційно забарвлених виразів використовують найпростіші з погляду юридичної техніки конструкції, можливостей для хибного тлумачення і маніпуляцій залишається менше.

Хороша цитата чи поганий переклад?

Повертаючись до проблеми «перекладних» законодавчих текстів, можна висловити дещо парадоксальну пропозицію про припустимість... «суржику» у юридичній сфері. (Звісно, я не маю на увазі побутовий жлобський коктейль, через непорозуміння іменований російською мовою, при тому, що до мови Тургенєва і Лермонтова він має дуже опосередкований стосунок.). Швидше пропонуються певні, якщо завгодно, «правила цитування» нормативних тестів (за аналогією з «Blue book» чи «Chicago manual»). Якщо в українських реаліях переклад створює проблеми, а не вирішує їх, то потрібно взагалі позбавлятися від «перекладних» законів.

Не торкаючись тут питання мови як культурного явища, можна звернути увагу на такий феномен, як використання російськомовними депутатами або чиновниками у своїх виступах окремих українських слів і фраз. Звучить усе це іноді справді дещо дивно, іноді комічно. (Войовничий естет або фаховий патріот має всі підстави для більшого невдоволення і, відповідно, — інших епітетів. Хоча особисто я вважаю, що спроби розмовляти державною мовою треба вітати. Не можна навчитися плавати, не входячи в ріку. Мені ці вставки нагадують почасти широке використання юристами минулого латини.) Але я не про це. Можна зауважити, що вставки «оригіналу» не випадкові. Коні або, скажімо, Спасович здобрювали свою мову юридичною латиною для позначення предметів, які мають бути однаково зрозумілі всім. Так і в нашому випадку, із поправкою на «калібр», мовець інстинктивно вживає державну мову в найбільше ключових, специфічних місцях — аби уникнути непотрібних смислів, доданих перекладом.

До мовної ідилії (мовний унітаризм, мультилінгвізм і далі — за смаком) далеко. Краще — для всіх — використовувати оригінальні «вставки», аніж «добре» застосовувати поганий переклад: в остаточному підсумку, як показано вище, такий «переклад» — це марнування часу і коштів. У юриспруденції має використовуватися лише українська мова, причому саме з раціональних, а не (тільки) культурних міркувань. (Розумна людина не наполягатиме на негайному «запровадженні» української мови, наприклад, у хірургію чи в авіацію, але в юриспруденції предметом, інструментом, середовищем — усім — є саме мова, текст, смисл.) Професіонально використовувати на практиці, цитувати нормативні акти слід лише в оригіналі. Вихідним «кодом» має бути тільки і виключно український варіант тексту, а не сумнівні «перекладні» нормативні опуси. Тоді не буде геть неприпустимих для практикуючих юристів ситуацій, коли вираз зі статті 27 ЦК України «правочин... є нікчемним» перекладається (у фундаментальній двотомній російськомовній «цеглині») як «сделка… является никчемной». А модальність повинності в статті 1109 ЦК («в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору) не буде трансформована «послами просвітництва» в геть протилежну «в договоре может быть установлен тираж произведения»). Це «творче» опрацювання ми знаходимо теж ледь не в «класичному» важкому томі ЦК України. Втім, можна списати це на специфічний одеський гумор, за місцем його видання. Це було б смішно, коли б така творчість не псувала змісту норми.

Якщо професіонали права використовуватимуть виключно оригінальний текст (а суди та дер­жавні установи просто зобов’язані це робити, як підтвердив 22 квітня ц.р. Конституційний суд України), то зникне потреба в офіційному (і навіть у робочому) перекладі юридичних документів. Природно, компаративісти можуть скільки завгодно досліджувати російські переклади українських законів: порівняльне правознавство є корисним і для вивчення національних законів, бо, порівнюючи, — розумієш. Але експериментувати в практичній юриспруденції з двома «версіями» права не треба.

Якщо спільнота юристів не використовуватиме на практиці лише українські закони (тобто тексти), процеси, аналогічні трансформації «графа Грея» у «сивого графа» і далі в «сивого мерина», розвиватимуться. І це, наслідуючи стиль «перекладної» Конституції, «не есть хорошо» — так недалеко і до правової шизофренії.