Беззахисний журналіст

2007 року після звірячого бандитського нападу (троє били битами із вкрученими шурупами, а ще один чи двоє молодиків забезпечували прикриття) я придбав семизарядний гумостріл «Шмайсер». Багатьом навіть найсміливішим журналістам влада зуміла закрити роти з допомогою простих, але дієвих методів залякування - від банального побиття кримінальними покидьками до замовних убивств. З цієї причини більшість пишучих працівників ЗМІ цілком законно купує травматичну зброю для самозахисту. Вважаю, що люди в погонах робили все можливе, щоб захистити від відповідальності замовника (на моє переконання, колишнього директора ЯМЗ та одного з його синів, котрий раніше обіцяв мене «закопати»). Однак, до честі донецьких оперів, їм вдалося затримати одного з чотирьох нападників.

Кілера-початківця доправили, як кажуть, на тарілочці ясинуватським колегам для подальших слідчих дій. Але результат виявився нульовим. Молодий бандит, відсидівши 10 діб, благополучно вийшов на свободу. Потім була стрільба «невстановленими особами» по вікнах квартири, поява на «хвості» невідомого держиморди і повна тиша з боку правоохоронців у відповідь на мої заяви. Слідчі, СБУ, обласна й міська прокуратура, та й сам начальник міліції, якого незабаром перепризначили в інше місто, відмовилися зі мною спілкуватися. На місцеві газетні публікації - жодної реакції.

«Справу», як я розумію, досі не закрито, і фактом свого існування вона не прикрашає міліцейську статистику про розкриття злочинів. І тут міліціонерам несподівано пощастило.

12 листопада минулого року ми з дружиною прокинулися вночі від гучної сварки хлопця і дівчини під вікном нашої спальні. Відчинивши вікно, я цілком миролюбно попросив їх відійти подалі від вікна. У відповідь почули від чоловіка добірні матюки, а потім він кинув у відчинене вікно сигарету. Я у відповідь жбурнув у його бік невеличкий пластмасовий горщик із квіткою. Горщик ні в кого не влучив, але парочка, хоч і з погрозами, почала відходити від вікна.

Хвилин через п’ять після інциденту, переконавшись, що на вулиці нікого немає, я вийшов на вулицю забрати цей горщик. Сунувши про всяк випадок у кишеню куртки свій захист, я вийшов із під’їзду. Молоді люди стояли на розі сусіднього будинку і продовжували щось обговорювати. Помітивши мене, хлопець раптом різко відокремився від стіни будинку і пішов на зближення. За ним пішла і його супутниця. В руках нападника щось блиснуло. Я мав право застосувати зброю, але не зробив цього, бо розраховував на благополучне залагодження інциденту. Відступаючи від нападника, через підніжку, підставлену його подружкою, я впав горілиць на асфальт. Жінка навалилася мені на ноги, а чоловік двома розчепіреними пальцями намагався влучити в очі. Коли йому цього не вдалося, тицьнув свій палець мені в рота. У якийсь момент боротьби я захопив його палець зубами і сильно стиснув. Незнайомець, зовсім не реагуючи на біль, вільною рукою продовжував завдавати ударів. Я, як міг, опирався, не даючи йому можливості себе калічити. Тим часом почав усвідомлювати, що сили мої тануть (усе-таки без малого 60 років). Мені вдалося витягти пістолет і вистрілити. Навіть у цю критичну хвилину я думав про наслідки (куля з близької відстані могла, наприклад, розпанахати нападникові живіт). Тому, розраховуючи просто налякати, наставив ствол паралельно землі і натиснув на курок. На жаль, у цей момент на лінії вогню опинилася його подруга - куля зачепила її.

Далі була боротьба вже з двома. Якби їм вдалося забрати в мене пістолет, то наслідки для мене могли бути дуже сумними. На щастя, на підмогу вибігла дружина. Бешкетник зі своєю подругою поспішно зникли за рогом будинку. Удома ми привели себе в порядок і пішли в лікарню зафіксувати побої. Виявилося, що хулігани раніше за нас встигли там побувати. За словами чергового лікаря, жінка дістала незначну травму ноги. Гумову кулю витягли пінцетом, а в чоловіка була розбита губа.

Прибулі на мій дзвінок офіцери опергрупи повідомили, що парочка другий день пиячила в когось на весіллі, що в обох є безпечні для життя ушкодження і що завтра вранці прибуде з міліції нова група для огляду місця події з понятими, а за тиждень-два - дільничний інспектор. А тепер починається найцікавіше.

Записавши за формою моє початкове пояснення, опери сфотографували пістолет, посвідчення на право носіння зброї, стріляну гільзу та один невикористаний патрон. А от сигарету з бурими плямами, що лежала на підвіконні, фотографувати і долучити як доказ початкової агресії хуліганів категорично відмовилися, мотивуючи тим, що це зробить нова група завтра. Не вилучили гільзи, гумостріла, не цікавила їх і моя залита кров’ю шкіряна куртка (кров із садна на голові та розрізаного до кістки невстановленим предметом пальця). Тоді я сам сфотографував цю сигарету і поклав її в целофановий пакетик, а куртку заборонив дружині прати. До речі, вже потім, аналізуючи те, що сталося, я дійшов висновку, що молодик знав мене або де я живу і під вікном квартири опинився не випадково.

Мої побоювання щодо можливої ​​організації провокацій та фальсифікації цієї події підтвердилися. Жодних слідчих дій з моєю участю не проводили, жодних повісток і постанов про порушення кримінальної справи не вручали, зате невдовзі зайшов дільничний інспектор М.Мартинович і з порога заявив, що в нього до мене одне запитання - де працюю? Крім цього капітана не цікавило нічого. Зате його дуже здивував той факт, що я взяв направлення в МВВС і побував на прийомі в ясинуватського судмедексперта Тимошенка.

Зрозумівши, що дільничний збирає не об’єктивну інформацію, а виключно компромат і чогось доброго від цього «охоронця закону» годі й чекати, я почав власне журналістське розслідування. Виявилося, що «потерпілий», за словами Мартиновича, «наша людина». Він донедавна теж працював дільничним, але в сусідній Авдіївці. От звідки в нього нахабна впевненість у вседозволеності!

Далі відвідав прокурора і начальника міліції, написав докладний звіт-заяву про пригоду з проханням навести порядок стосовно особового складу в особі дільничного, бо ще 2008 року цей «товариш» намагався мені пришити «адміністративку», яка з низки причин у суді розвалилася. Не вдаючись у подробиці цієї нікчемної справи, скажу, що він добряче потрудився, збираючи в сусідів, з якими я не товаришую (одна сім’я постійно заливає стелю, друга забиває сміттям каналізаційний стояк, третя влаштувала під нашою квартирою продуктовий склад), необхідні «свідчення», особливо не стежачи за тим, що в протоколах «з моїх слів записано вірно», присутні специфічні міліцейські вирази.

Виникає запитання: чому керівництво ясинуватської міліції мене так не злюбило і чому воно бажає будь-що очорнити моє ім’я? Відповідь очевидна і її було чітко сформульовано пам’ятного 2007 року. Весь цей час (травень 2007 - квітень 2012 року) від міліції не було жодних повідомлень. Мовчали, але тихо робили свою чорну справу, думаючи, напевно, що зможуть мене за нагоди заскочити зненацька, відрізати всі можливі шляхи до встановлення істини не тільки торішньої, а й справи далекого 2007 року.

Несподівано 24 квітня 2012 року ми з дружиною отримуємо повістки, а слідчий телефоном повідомляє, що ми є підозрюваними за найтяжчою - четвертою частиною «хуліганської» статті, яка передбачає позбавлення волі на строк від трьох до семи років. Від найнятого нами відомого донецького адвоката дізнаємося, що досудове слідство слідчий вирішив провести по-стахановськи - за два-три дні. Потім за планом - суд, етап, в’язниця.

На першому допиті дали прочитати постанову про порушення кримінальної справи: «12 листопада 2011 року невстановлений злочинець (ваш покірний слуга. - В.М.), перебуваючи у громадському місці, безпричинно, з хуліганських спонукань, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, проявляючи особливу зухвалість з метою заподіяння тілесних ушкоджень, застосовуючи невстановлену ​​зброю, схожу на пістолет, зробив постріл в Л.А., а також завдав зброєю кілька ударів в ділянку голови Л.П. Вперті хуліганські дії злочинця тривали приблизно 5 хвилин...». Посудіть самі, чи є тут елементарна логіка? Я повністю впевнений, що «доказову базу» мого «страшного злочину» на захист власного життя і здоров’я вже зібрано. Є в ній і «докази», і «тяжкі травми», і «свідки», й інше, щоб зобразити з мене не потерпілого, а обвинуваченого - монстра, котрий калічить ні в чому не винних молодих людей. Що ж до таких фактів, як покинутий недопалок, кинутий квітковий горщик, прокушений палець «потерпілого», відсутність балістичної експертизи польоту гумової кульки, експертизи куртки, висновку судмедексперта про отримані мною та «потерпілими» травми - мовчок. П’яти з половиною місяців виявилося мало! Отакий поворот справи. Виходить, будь-яке, в тому числі й правильне застосування травматики загрожує опальним журналістам відсидкою. Людина в зоні - немає проблем. Навіщо тоді батьківська турбота держави про нас у вигляді дозволу на носіння цієї зброї? Я не знаю, яких випробувань іще доведеться чекати, але хочу попередити: зброя вас не захистить, нема конкретних законів щодо її застосування в нашій країні. Зате є ціла армія бездумних служителів, готових виконати будь-яке розпорядження свого начальства.