Амністія: карати не можна милувати

Соціальна функція будь-якої амністії полягає у суспільному прощенні певної категорії осіб, визнаних судом винними у вчиненні злочинів. Це є виявом гуманізму. З кримінально-правової точки зору амністія може полягати у повному (частковому) звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання, або заміні засудженому покарання більш м’яким. Втім, відомо, що справедливість без милосердя — жорстокість, а милосердя без справедливості — безглуздя.

Тож дещо несподіваним стало питання про амністію осіб, які вчинили злочини, пов’ язані з посяганням на виборчі права громадян на виборах президента України 2004 р., яке постало руба і набуло широкого суспільного резонансу наприкінці вересня нинішнього року. Звертає на себе увагу час ініціювання та можливої реалізації запропонованої амністії. З одного боку, минув майже рік від початку минулорічної президентської кампанії, з іншого — країна стоїть на порозі нових виборчих кампаній — парламентської та до місцевих рад, необхідність забезпечення законності яких (за прогнозами — надзвичайно (чи вже звично?) брудних) мало узгоджується з відмовою від кримінального переслідування фальсифікаторів виборів.

Одні спостерігачі сам факт допустимості розгляду цього питання з боку чинної влади вже встигли назвати зрадою ідеалів Майдану, який головним чином і виник як реакція на фальсифікацію результатів виборів та цинічне ігнорування тодішньою владою реального волевиявлення громадян України. Інші побачили в амністії крок до встановлення політичного взаєморозуміння та єднання суспільства. Отже, увагу сконцентровано на політичному аспекті можливої амністії, що є зрозумілим з огляду на її політичний підтекст.

Оголошення амністії у грудні 2004 р., як це пропонували правознавці, мало б заспокоїти частину суспільства, яка підтримувала іншого кандидата, переконати її у тому, що у разі перемоги опозиції політичної помсти в країні не буде. Натомість було б розуміння ситуації, а з ним суспільне прощення і толерантне ставлення до тих, хто працював на перемогу іншого кандидата, навіть вдаючись при цьому до способів, визнаних КК України злочинними. Тоді такого рішення прийнято не було, а даремно. Судячи з усього, амністії як засобу розв’язання гострого суспільно-політичного конфлікту не надали належного значення. Не було його прийнято і впродовж перших місяців діяльності нової влади, коли така амністія була суспільно очікуваною та прийнятною. Хоча правознавці наполягали на тому, що така амністія необхідна і не повинні були підпасти під вказану амністію лише окремі категорії. Зокрема ті, хто у зв’язку з виборами президента України вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини проти життя і здоров’я, волі тощо.

Що стосується сьогоднішнього дня, то з правової і соціальної точок зору ідею про проведення амністії щодо осіб, які вчинили злочини, пов’язані з посяганням на виборчі права громадян, не можна визнати слушною.

По-перше. Будь-які політичні домовленості з питання амністії самі по собі не тягнуть за собою юридичних наслідків. Амністія в нашій країні може бути проголошена лише законом, який має прийняти Верховна Рада України. Президент, уряд чи окремі народні депутати вправі виступити з такою законодавчою ініціативою, оформленою у вигляді законопроекту. На сьогодні такого законопроекту немає.

По-друге. Якщо він і буде внесений, то застосувати амністію можна буде не раніше як у 2006 році, оскільки, відповідно до чинного законодавства, закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року. У 2005 календарному році закон про амністію вже було прийнято — 31 травня. Він був відписаний президентом і набрав чинності.

При цьому, якщо у 2006 році Верховна Рада України прийме окремий закон про амністію щодо осіб, які вчинили злочини, пов’язані з посяганням на виборчі права громадян, то вона вже не зможе прийняти звичайний щорічний закон про амністію, присвячений, наприклад, 15-річчю Незалежності України. Так само вона не зможе прийняти і будь-який інший закон про амністію, якщо виникне потреба провести її, скажімо, щодо осіб, які вчинили злочини корупційного характеру. Змінювати ж Закон «Про застосування амністії» таким чином, щоб отримати можливість приймати скільки завгодно законів про амністію, — це вже профанація загальновизнаних уявлень про Справедливість і Милосердя. Такий крок досить швидко бумерангом вдарить по самій владі, як це вже мало місце в історії.

По-третє. Закон про амністію від 31 травня 2005 р., який мав загальний характер, поширювався і на осіб, які вчинили злочини, пов’язані з посяганням на виборчі права громадян (зокрема передбачені частинами 1 і 2 ст. 157, частинами 1 і 2 ст. 158, статтею 159 КК України), і до багатьох з них цей закон був застосований.

Згідно з законом від 31 травня 2005 р., зокрема, підлягали звільненню від кримінальної відповідальності та від покарання у виді позбавлення волі та від інших видів покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, певні категорії осіб, засуджених за умисні злочини. У тому числі — пов’язані з виборами, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк до п’яти років.

По-четверте. Закон про амністію від 31 травня 2005 р. не передбачив можливості звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили найбільш тяжкі злочини проти виборчих прав громадян, передбачені частиною 3 ст. 157 (перешкоджання здійсненню виборчого права, що вплинуло на результати голосування або виборів) і частиною 3 ст. 158 КК України (підлог виборчих документів, вчинений службовою особою, завідомо неправильний підрахунок голосів або завідомо неправильне встановлення чи оголошення результатів виборів), а також інші злочини, у т.ч. службові, за які закон передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років.

Кожен злочин, вчинений, зокрема, членами виборчих комісій та службовими особами місцевих органів влади, посягав на виборче право конкретних громадян чи стосувався підробки конкретних виборчих документів (найчастіше протоколів виборчих комісій про результати голосування). Але у сукупності ці злочини були спрямовані на формування нелегітимної влади в державі. Бо у загальному всі такого роду зловживання мали за мету забезпечити потрібний владі результат виборів, який не відображав реальну волю виборців. Доказами цього були: сам характер виборчої кампанії, однотипність і масовість певних порушень по всій країні, організованість тих чи інших протиправних заходів, активне і специфічне залучення державних структур до виборчої кампанії тощо. Як випливає з повідомлень ЗМІ, такі ознаки виявляються і доводяться по багатьох кримінальних справах.

Якби застосовані на виборах системні порушення виборчих прав та фальсифікації результатів виборів досягли своєї стратегічної мети, ми мали б ситуацію із наданням влади тим, кому народ її фактично не делегував. Отже, у сукупності своїй ці злочини можна розглядати як спробу незаконного захоплення державної влади. У разі успішного завершення такої спроби було б легалізовано нелегітимну політичну владу — з усіма юридичними, політичними, соціальними, економічними, міжнародними та іншими наслідками, які з цього випливають.

З цієї точки зору амністія в принципі може бути застосована до тих тисяч фальсифікаторів протоколів дільничних комісій та деяких інших виконавців злочинів проти виборчих прав громадян. Ці особи виступали лише знаряддям в руках інших, котрі робили все можливе для того, щоб незаконно захопити владу.

Таким чином, виникнення сьогодні питання про амністію осіб, які вчинили відповідні злочини, може означати, що ті особи, які з метою захоплення влади організували відверті масштабні порушення засад виборчого процесу та керували процесом виборчих фальсифікацій, все ще живуть у стані страху бути юридично покараними. Вони розуміють, що понад 5,5 тисячі (за оприлюдненими ЗМІ даними МВС України) кримінальних справ, порушених стосовно членів дільничних виборчих комісій, дрібних чиновників та звичайних громадян, які отримали «від невідомих осіб» десятки тисяч відкріпних посвідчень, нездатні «замилити очі» громадськості. Ці і досі «невідомі особи», судячи з усього, вже отримали «прощення», для якого закон про амністію їм не знадобився — достатнім виявилося досягти усних домовленостей. «З повагою. Щирих». Але це не притупило їхнього бажання закріпити вказане «прощення» юридично. На всяк випадок: адже зазначені домовленості діють лише протягом терміну перебування при владі іншої їх сторони, а цей термін може виявитися меншим, ніж встановлені Кримінальним кодексом України строки давності.