"Запорожці пишуть листа турецькому султану": захопливе минуле й повчальне сьогодення

140 років тому, липневого дня 1878 року компанія молодих художників, які проводили літо в абрамцевському маєтку мецената Сави Мамонтова, аж надто розгулялася.

Хтось уголос прочитав збитошне послання з Запорозької Січі турецькому султанові, що здавна ходило в численних версіях і вповні відображало суспільні настрої після переможної війни з Османською імперією, яка щойно закінчилася. Присутній при тому 33-річний Ілля Рєпін, уродженець української Слобожанщини, повернувшись до себе в студію, відразу накидав вугіллям ескіз сцени козацької творчості. Вона йому явилася мовби якась "симфонія людського реготу", що втілювала ворохобний дух козацької вольниці. Але ці слова з'являться потім, а тоді художник, ніби розгубившись перед складністю задуму, надовго покинув роботу над картиною…

Однак тема вже не полишала його. Два роки по тому маршрутом, складеним істориком Миколою Костомаровим, він вирушив у подорож Україною, вивчаючи історичний матеріал, роблячи десятки етюдів місцевих типажів. Первісний задум ("Ну й народ! Голова обертом іде від їхнього гамору й шарварку, веселий народ. Чортячий народ!") дедалі глибшає, стає більш значущим: "Наше Запорожжя мене захоплює цією волею, цим піднесенням лицарського духу, ця жменя зухвальців… не тільки захищає всю Європу від східних хижаків, а погрожує навіть їхній сильній тоді цивілізації і від душі регоче над їхньою східною пихою".

Минають роки, але картина все не виходить за рамки численних ескізів. У цієї позірної загальмованості творчого процесу була, можливо, ще одна причина, яку помічаєш, зіставляючи дати, а також події, що оточували художника. Саме в цей час старший товариш Рєпіна, також уродженець Слобожанщини, Іван Крамськой закінчив свій знаменитий "Регіт" - картину, на якій юрба римських легіонерів регоче над Христом, який зіщулився в очікуванні страти.

Картина

За всієї несхожості сюжетів і персонажів не можна відскіпатися від думки, що Рєпіна могло стримувати відчуття якоїсь вторинності його роботи. По суті, і там, і в нього зовсім різні теми розкривалися схожим прийомом: зображенням чоловічої юрби, що регоче. Тому здається невипадковим, що перший ескіз "Запорожців" олією з'явився майже через 10 років після Абрамцева, того ж таки 1887 року, коли помер Крамськой…

Цей ескіз Рєпін подарував зовсім іще молодому землякові Дмитру Яворницькому. Вони щойно познайомилися, і відтоді обдарований археолог і етнограф, що був під підозрою в "південнослов'янському сепаратизмі", стає другом і порадником художника у питаннях козацьких старожитностей. Він не тільки відкриває йому свої колекції предметів запорозького побуту, надихає на тривалу подорож на Кубань, де живуть нащадки переселених Катериною II січовиків, а й нерідко підшукує для нього живу натуру, що втілюється пензлем художника в образи персонажів величезного полотна. Тому й помістив його Рєпін, ніби на знак визнання заслуг, у самісінький центр усієї композиції в образі писаря, без якого, слід думати, не було б і самого листа.

Та чи існував він узагалі як правдивий історичний документ? Мабуть, справжню історичну вірогідність має лише адресат листа - султан Османської імперії Мехмед IV, і весь цей епізод з листуванням мав (або міг би мати) місце в 1675–1676 роках. Були й інші версії, а вже щодо тексту самого запорозького послання, то їх узагалі не злічити, що відносить знаменитий лист скоріше до жанру народного міфу. Хоча текст первісного звернення султана до запорожців добре відомий і цілком достовірний. Можна сказати, що він сам і спровокував таку різку пародійну відповідь. Судіть самі: "Я, султан і владика Осяйної Порти, брат Сонця і Місяця, намісник Аллаха на Землі, володар царств - Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незрівнянний лицар, ніким не переможений воїн, володар дерева життя, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія й утішник мусульман, страшитель і великий захисник християн, велю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно й без усякого опору і мене вашими нападами не змушувати бентежитися".

У ту войовничу добу лексика таких епістол не вирізнялася особливою вишуканістю. Султан, наприклад, прямо повідомляв імператорові Священної Римської імперії Леопольду I Габсбургу, що стане його паном, а з імперією зробить "те, що йому заманеться" і залишить у ній пам'ять про свій "страхітливий меч".

Порівняно із цими погрозами вимоги, висунуті запорожцям, не можна визнати особливо жорсткими й кривдними. Скоріше, султан тут пропонує своє заступництво. Тим більше що не забуває показати й свої чесноти як хранителя гробу Ісуса Христа й захисника християн, тобто гарантує їм свободу віросповідання. Але на Січі такі аванси нікого не могли обдурити. Відповідь можна було легко передбачити. І народна творчість надала їй відповідної форми.

"Ти - шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипта свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і відсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!.. Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким".

Цей варіант листа далеко не найсильніший з погляду міцних висловів. Але його взяв сам Яворницький для його "Історії запорозьких козаків". А хто може знати ліпше зміст листа, ніж сам "писар"?

Міфологічний характер послання наочно видно в порівнянні зі справжнім листом Сірка до кримського хана, написаним приблизно в той самий час. Причому відразу ж після переможного походу на Крим, коли, здавалося б, можна було й не дуже стидатися у висловах. Ось, наприклад, які формули політесу обрамляють його звернення до свого адресата: "Ясновельможнейший мосце хане крымский со многими ордами, близкий наш соседе!.. Желаем вашей ханской мосце доброго здоровья и счастливой жизни… доброжелательные приятели Иван Сирко, атаман кошевый со всем войска запорожского товариством".

У самому тексті справжнього листа чітко відчуваються і легка іронія, і недвозначні погрози, однак вони вбрані в усталену тоді форму дипломатичних послань. Тож на Січі, за всієї її "нестандартності", справді знали й уміли застосовувати правила міжнародного спілкування.

Це було особливо важливо у той складний час, коли запорожцям на тлі постійних сутичок з татарами й турками доводилося вирішувати непрості питання відносин із ворогуючими гетьманами Самойловичем і Дорошенком, а через них - із Москвою. Обидва писали туди доноси один на одного й обидва - на того, хто і в легенді, і в дійсності взяв на себе сміливість підписати цей лист-виклик. Тому й особа отамана Сірка (на відміну від його політичних сучасників, що залишилися в історії досить туманними силуетами) в народній пам'яті позначена якоюсь особливою поліфонією якостей, повнокров'ям і свіжістю всієї його унікальної постаті. Про це ж свідчать і вдало знайдені Яворницьким слова, що чудово пояснюють, чому саме ця людина й нині залишається живим втіленням славної козацької республіки.

"І характером, і всіма своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, запальний, не завжди постійний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив часом погуляти й сильно випити і в хмелю показати свій козацький запал; він схильний був на якусь мить захопитися новою думкою, новим починанням, щоб потім відмовитися від власного задуму й дійти зовсім протилежного рішення…"

"Нужда закон змінює", - часто казав Сірко і, мабуть, діяв суголосно зі своїм улюбленим прислів'ям і народним уявленням про нього як про лицаря-характерника. А тепер погляньте на них уважніше, вже озброївшись знанням історичних подробиць: на самого отамана (у сучасній реконструкції його вигляду), на його художній образ і на того, хто послужив Рєпіну щасливим його прототипом.

Це був генерал Михайло Драгомиров (із роду Драгомирецьких-Мацкевичів) - видатний військовий теоретик, герой недавньої війни, командувач військ Київського військового округу (пізніше - і Київський генерал-губернатор). Людина демократичних поглядів, дотепник, який не побоявся постати в образі козацького отамана. Так само упізнавані й інші прототипи центральних персонажів картини, хоча від деяких художник узяв лише усмішку або по-особливому прискалене око…

Час минав, і несподівано Рєпін відставив уже майже закінчене полотно і почав працювати над іншим його варіантом. Нині ця картина зберігається в Харкові, по сусідству з рідним рєпінським Чугуєвим, і для необізнаного глядача може здатися лише копією всесвітньо відомого полотна. Але це інша, цілком самостійна робота, причому з помітно одмінним задумом. Важко сказати тепер, чому Рєпін вирішив трохи "засушити" картину: зі стола зникли карти й кварта з горілкою, пропала й кухва з відчайдушним веселуном, писар постарів і надів окуляри, в юрбі з'явилися серйозні обличчя, а в обличчі славного отамана прорізалися "диявольські" риси. Ущільнилася, стала строгішою і вся композиція. Але картини він так і не закінчив, художник повернувся до першого варіанта.

Харківські

Роком її завершення став 1891-й. Рік, коли "писар" Яворницький, який щойно опублікував свою роботу "Вольності запорозьких козаків", був позбавлений права викладати і мусив виїхати в Середню Азію. А картина почала тріумфальну ходу по виставках багатьох міст світу, аж поки її не зупинив імператор Олександр III, викупивши "Запорожців" за нечувану суму - 35 тисяч рублів. Його наступник Микола II передасть картину у закритий для "пересічної" публіки Російський музей, управляти яким міг лише член імператорського дому.

Але картина, її привабливий сюжет, що називається, пішли в народ, стали легко всіма впізнаваним атрибутом масової культури, що дали життя численним наслідуванням і смисловим інтерпретаціям.

Не дивно, що перша сатирична інтерпретація рєпінського сюжету з'явилося саме в Україні, на місці, так би мовити, його первісної належності. Та й привід для цього був досить близький до історичного прецеденту. Тільки об'єктом осміяння замість турецького султана став Тимчасовий уряд. І карикатура, що з'явилася в листопадовому числі 1917 р. київського гумористичного журналу "Гедзь", виразно "підсумувала (за словами директорки Історико-меморіального музею М.Грушевського С.Панькової) результати "холодної війни" Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Тимчасовим урядом і особисто О.Керенським... Водночас продемонструвавши відношення до них тогочасного поступового українства та визначив сутність майбутнього ІІІ Універсалу". Яким, як відомо, 22 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки.

Тут в образах козацької старшини зображено головних діючих осіб української політики того часу, і "отаман Сірко" - голова Генерального секретаріату (уряду) УНР В.Винниченко, очевидно, диктує звернені до пітерського адресата слова, близькі до тексту козацького оригіналу: "Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за "єдіную нєдєлімую" власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації".

Невдовзі війна стала гарячою, але вже не з Керенським, а з більшовиками. Важко сказати, чи був знайомий з київською карикатурою художник радянського "Червоного перцю", який вирішив через шість років звернутися до рєпінської композиції для зображення всього синкліту їхніх вождів, які пишуть "Відповідь аглицькому Керзону". Хворого Леніна там уже немає, в образі отамана Сірка фігурує Лев Троцький, а Сталін позначений як другорядний персонаж. Через півтора десятка років більшість "героїв" він викреслить з життя і політичного буття.

Рєпінська тема за кілька років знову виникла в сатиричному ключі у вигляді так і не здійсненого задуму Остапа Бендера, який не наважився зобразити "президента СРСР" Калініна в папасі й білій бурці, а наркома Чичеріна - голим по пояс. Тим більше що "ідеологічно витримане" полотно він призначав для поширення в дитячих закладах. А приводом для його ідеї легкого заробітку послужила інша англійська нота, яка, підписана вже не Керзоном, а Чемберленом, але в так само ультимативній формі вимагала припинити антибританську підривну діяльність. Здійняту тоді хвилю радянської "відплатної" пропаганди, тонко висміяної Ільфом і Петровим (Остапом), можна порівняти лише з кремлівськими істериками наших днів.

Того ж таки 1927 р. рєпінські образи "оживив" у тих, що й у
"12 стільцях", радянських побутових стереотипах карикатурист "Крокодила" у вигляді "Непманів, які пишуть декларацію фінінспектору". Зображувати вождів у пародійних образах уже стало не тільки "неетично", а й небезпечно.

Через десять років сміх і поготів зник: з'явилася картина "Старателі (в іншому варіанті - шахтарі) пишуть листа творцеві Великої Конституції". На ній зосереджена мовчазна юрба спостерігає, як серйозний чоловік у кепці й плащі складає від їхнього імені лист-рапорт. Художникові не спало на думку, що суттю "Запорожців" був переможний сміх зухвальців, а не вірнопідданське звернення до начальника.

Тим більше що сам "начальник" картину добре знав і цінував саме в її первісному значенні. За свідченням Світлани Аллілуєвої, її "батько обожнював цю річ і дуже любив повторювати кому завгодно непристойний текст цієї самої відповіді...", який був для нього "чимсь на кшталт заклинання". У березні 1942 року Сталін, розпочинаючи Харківську операцію, влаштував банкет для командування Південно-Західного фронту на чолі з маршалом Тимошенком і Хрущовим. Бажаючи підняти їхній бойовий дух (а можливо, підбадьорити себе після категоричних заперечень Жукова), він після багатьох тостів оголосив, що зараз зачитає "один доволі актуальний документ", і дістав з кишені дрібно пописаний аркуш із текстом запорозького послання. Однак "заклинання", як відомо, не допомогло запобігти катастрофі.

…Під час Московської наради Ради міністрів закордонних справ (березень 1947 р.) на шляху проходження очільника Форін-офісу Ернста Бевіна вивісили спеціально взятих з музею "Запорожців". Він не проминув її, а зупинився і довго вивчав картину. А потім, повернувшись до супровідників, сказав: "Дивно! Жодної порядної людини!" Слід думати, ці слова стосувалися не так героїв рєпінського полотна, як партнерів Бевіна по переговорах, що відбулися рівно через рік після знаменитої фултонської промови Черчилля про "залізну завісу". Адже Бевін теж був дипломатом. І непоганим, як кажуть, хоча й з простих шоферів…

Минули роки, змінилися покоління, і старий сюжет повернувся на батьківщину у своєму первісному значенні, уже як засіб "народної дипломатії". У трагічні дні серпня 2014 р. відому композицію було відтворено в інтернеті у вигляді яскравої фотографії "Кіборгів, які пишуть листа п…у". І відразу, на замовлення явно згори, в Мережі безвісний російський блогер запропонував "пожабити цю фотку". Відгуки надійшли - не дуже масові, але цілком очікуваного змісту, що відповідає всій примітивній антиукраїнській пропаганді.

Московські інтерпретатори рєпінської теми на цьому не зупинилися й розширили коло адресатів своєї войовничості. З'явилося полотно, на якому члени Держдуми повідомляють президентові США Обамі, "де вони бачили його санкції й "вічне наддержавство".

На Трампа вже вирішили не розмінюватися і написали відразу всім "недругам Росії". Саме на таке живописне звернення наштовхнуло московського художника Нестеренка його "творче відрядження" в Сирію, де в "далекому гарнізоні" він поспілкувався з військовими - судячи з героїв його полотна, з ПВК Вагнера. Далі буде…

Не знаю імені автора (на якого нещодавно натрапив у Мережі) своєрідного зіставлення двох, мабуть найзнаменитіших, картин Рєпіна саме в такому, як на ілюстрації, контексті, але видається, що думка його багато в чому виправдана. Особливо тепер.

P.S. До речі, з 1955 до 1992 р. вулиця Терещенківська мала назву Іллі Рєпіна. Чим завинив художник Києву, в якому він жив деякий час (в тому числі працюючи над знаменитою картиною), невідомо. І до сьогодні вулиці Рєпіна в столиці України немає. Але ж процес декомунізації в місті завершується…