За рікою часу, в тіні пам’ятників

— Кожен день втрачаєш якусь ілюзію.

— Ні. Кожен день — це нова чудова ілюзія.

Але все фальшиве в ній треба відтинати, мов бритвою.

Ернест Хемінгуей, «За річкою, у затінку дерев».

Цьогорічне вшанування пам’яті героїв Крут пройшло як завжди. У сум’ятті нудного офіціозу, претензійних політичних маніпуляцій і паломництва (переважно щирого, бо зима ж) на ту вікопомну залізничну станцію. Чи то пак, на місце, де вона колись була.

Крути у нас вдома завжди згадувалися пошепки і з багатозначними паузами. Аж мій брат Юрко 1991 року написав за батьковими розповідями оповідання «Крутосхил» із присвятою: «Світлій пам`яті мого батька Володимира Феофановича Покальчука, сучасника крутянців, ветерана армії УНР».

По тих часах це було неабияк виклично. Але ті часи минули, і ми всі за ці роки бачили найрізноманітніші фантазування і спекуляції на тему цієї воєнної драми. Як щиросердні, з найкращими патріотичними намірами, так і свідомо блюзнірські і антиукраїнські.

Було, втім, і чимало ретельних історичних досліджень, які ставили цю подію в мілітарний тогочасний контекст, у ранг одного з трагічних, але не виняткових епізодів бойових дій.

І ми, вже в досвіді теперішньої нашої війни, трохи краще розуміємо. І прикру невинятковість таких драм, і їхню невідплатність. Невідплатність ця то гіркіша, що солодше і гучніше ми славимо полеглих героїв. Що вищі пам’ятники їм зводимо і насипаємо театральними козацькими шапками політичні могили.

Бо у затишній тіні цих пам’ятників так само з урочистою театральністю бовваніють постаті винуватців цих трагедій.

І незалежно від того, живі вони ще чи спочили в Бозі, наше суспільство великодушно робить їх теж «трішки героями» лише тому, що вони жили в героїчну добу.

А іноді, залежно від політичної кон’юнктури, на світ Божий узагалі вилазить якесь політичне одоробло, ходяча суміш невігластва і безпідставних невситимих амбіцій.

Тут бажано було б розрізняти щирих ідіотів і пройдисвітів. Але полеглим за весь наш минулий кривавий вік від того розрізнення ніяк не легше.

Хтось, якимось чином допровадив до ситуації, коли героїзм і самопожертва стали єдино можливою опцією поведінки, щоб її порятувати. Принаймні так це бачили герої.

Відтак, ялове українське одержавлення героїв у його теперішньому офіціозному вигляді є згубним і деструктивним для української культури та освіти. Триває воно, як говорилося, так давно, що ми вже і віри не ймемо, що може воно бути все якось по-іншому.

Така приватизація героїчного чину фактично пропагує безоглядне віддавання свого життя задля ідеї. Та й поготів. Немає у цьому казенному дійстві заклику до негайної, а не теоретичної відплати, навчання того, щоб повбивати якомога більше ворогів і залишитися живим.

Бо дуже мало в історії прикладів, коли власне автори і бенефіціари якоїсь державницької ідеї наклали власним життям свідомо, особисто захищаючи цю ідею (а не загинули просто через фатальний збіг обставин).

А безіменних героїв, які полягли на їхній наказ, — мільйони.

pixabay/wikiimages

Давайте подивимося, що там у тіні, як примостилися зручно в історії і сьогоденні ті, хто посилав людей на марну смерть, і яка в цьому питома частка колективної, суспільної провини.

З античних часів герой — це напівбог. Тобто хтось із його батьків був дієвим богом чи богинею. Відтак, через корупційні зв’язки з Олімпом і хорошу генетику герою вдавалося здійснювати те, що простому смертному було аж ніяк не під силу.

Тобто «герой» — це була така статусна модель поведінки, яка смертних дивувала і захоплювала. Але особливого бажання наслідувати не викликала з суто технічних причин, позаяк фізіологічні причини героїзму були всім зрозумілі і недосяжні.

По мірі того, як вплив Олімпу пригасав, а людей ставало більше, героїчність поведінки вже приписувалася і звичайним смертним. Богорівність перетворювалася просто на комплімент і більше не потребувала генеалогічного підтвердження.

Ну а далі пішло все, як у людей, — девальвація статусу героя збіглася з демократизацією (тобто можливістю всім називатися героями) і варваризацією (в римському сенсі цього слова, в продажах цього титулу негідникам). Про те, на що, наприклад, перетворилося звання «Герой України» (нещасний покруч «Героя Советского Союза»), без обсценної лексики писати взагалі неможливо.

«Dulce et decorum pro patria mori! («Солодко і гарно вмерти за отчизну»)», — каже латинський поет, вірші котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. «Солодко і гарно! Се затямили вони — і не опустили тієї рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі», — промовляв Михайло Грушевський біля Центральної Ради під час похорону крутян.

Крокодилячі сльози цього націонал-демократа і федераліста започаткували довгу й огидну традицію славослов’я полеглих за Україну вустами тих, хто волів, радше, торгуватися з ворогом, аніж боротися з ним.

Та що там Грушевський. Подивіться на нашу війну. Люди, які віддали Крим оптом і продали Донбас уроздріб, роками надувають щоки і бундючно верзуть якусь квазіпатріотичну нісенітницю. І ніхто не плюне їм в обличчя від імені вбитих і скалічених за їхню зажерливість, бездарність і безмежне нахабство. Суспільство ведеться навіть не на дешеву цукерку, а на обгортку від неї, на «ботів». На цифровий фантик, аби лише він був у національних кольорах.

Та навіть не суспільство. Кілька відсотків пасіонуючих у соціальних мережах не мають жодного впливу на електоральну поведінку мас, а все пнуться бути провідниками нації. Народництво наше нещасне животіє і вже років сто ніяк не може сконати, бо нема такого осикового кілка, якого здоровий глузд нарешті загнав би йому в груди і упокоїв би цю почвару назавжди.

Косооке суспільство дивиться позад себе в нещодавню і давню історію та бачить усіх тогочасних дійових осіб однаково чудовими. Так, наче всі вони нащадки Гофманового «Крихітки Цахеса на прізвисько Цинобер», і їм періодично розчісують волосся магічним доларовим чи рубльовим гребенем, щоб вони наводили мару на оточуючих.

У кожного з нас уже є особисто знайомі герої, живі і мертві, хоч би скільки ми і хоч би як голосно гукали: «Герої не вмирають!».

І мало хто вголос питає, яка ж падлюка призвела до того, що цей конкретний мій знайомий чи знайома були змушені до такого відчайдушного героїчного чину?

На це запитання є офіційна універсальна відповідь, якій з формальної точки зору нема чого закинути, — в усьому винен сусідський очільник імперії зла, «ла-ла-ла», і таке інше.

Усе так. Але наділяти споконвічного ворога відповідальністю за власну нездалість — це, по суті справи, співпрацювати з тим самим ворогом у рамках «операції прикриття». Відбілювати власні біографії, плекати міф про недосяжність і нездоланність противника. Генерувати в суспільстві сльозливість, шмаркатість і пацифістські обнімашки.

От є така апокрифічна версія, що Іуда насправді був у змові з Христом. І що його зрада була частиною такої собі спецоперації по увічненню понять жертовності і зради.

Та поза цією версією, яка (з художньої точки зору) також має право на існування, ми до мему «Іуда» вже пару тисяч років ставимося цілковито однозначно.

Люди, які з великих патріотичних міркувань (начебто) створили нам великий мартиролог новочасних героїв, мали би право позитивно залишитися в історії лише за однієї умови — якби вони особисто очолили список полеглих.

Однак той, хто принципово не дивиться в історичну тінь, бо хоче собі чим більше світла за пільговим тарифом, несе таку саму відповідальність за мартиролог, якому не видно кінця.

Ми таким чином постійно вшановуємо ще й чиїсь помилки, бо у кожної проблеми є ім’я і прізвище.

І через цей суспільний консенсус робимо помилковість рішень цілковито неосудною. Ми реабілітуємо таким чином тих, хто бездарно або злочинно пхнув людей назустріч ворогу без жодних шансів вижити.

Епідеміологічна ситуація впливає на весь цей пафос у такий спосіб: інстинкт самозбереження подавляє всі культурні тренди, економічна криза не лише потрохи вимиває з обігу частину експорту, а й сам процес менеджменту зазнає незворотної примітивізації.

Нація, яка не тримає в тренді вічні питання про цінності, дуже швидко деградує до родоплемінного рівня. Це аж ніяк не зрадофільська сентенція, у «питань про цінності» насправді не існує остаточної відповіді, але задана планка дискусії передбачає, що притомні люди все одно утримуються навзаєм на певному комунікативному рівні. Ти можеш говорити з ворогом (якщо не можеш його вбити), але ця розмова може мати лише епічний сенс комунікації рівних, інакше в ній завжди переможе плебейська складова.

Якщо ми, попри епідемію, нашестя інопланетян, змову рептилоїдів, при справедливій героїзації людей чину не згадаємо незлим тихим (а може, і злим, — це вже кому як) словом поіменно всіх тих, хто своїми амбіціями і невіглаством (нехай із найкращими намірами) призвів їх до смерті, ми не маємо майбутнього.

Справа не в буфонадних трибуналах «над комунізмом» ранніх 90-х. Тоді у цьому була певна потреба, але тут є така облуда, що за патетичним узагальненням завжди ховаються конкретні виконавці. Понад те, ці виконавці ще можуть і фінансувати «узагальнення», щоб не прозвучали їхні особисті імена. Нехай звучать імена небіжчиків.

Приклад? Подивіться, що коїться довкола книжки про Василя Стуса. А тепер уявіть, що такого роду ретельне розслідування торкнеться кожної смерті, викликаної політичними обставинами. Війна — це також наслідок політичних обставин.

Скажу в жанрі «адвоката диявола», справа ж не в «полюванні на відьом». Особливо коли відьми вже фізично не можуть нічого відповісти. Хороші люди можуть робити погані речі, погані люди можуть робити хороші речі. Потім це може змінюватися неодноразово. Життя — не художня література.

Але, як вчить нас психологія, єдино «вчинковий підхід» може говорити щось про людину. Ми маємо за сім років війни купу людей, що наробили казна-яких вчинків. У нас є два варіанти.

«Югославський» — коли прийде колись (ми ж ніяк не діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?) зовнішній трибунал і засудить усіх, кому буде вигідно, і ця вигода не буде нашою достеменно.

«Український» — коли ми самі назвемо поіменно всіх призвідців загибелі найкращих наших людей. Наслідок не сподобається дуже багатьом з вищезгаданих кількох відсотків пасіонаріїв.

Однак герої в нашому сьогоднішньому розумінні весь час складали своє життя як офіру на олтар держави.

Настав час покласти на цей олтар й інші імена.

Більше статей Олега Покальчука читайте за посиланням.