"За ценой не постоим"

6 листопада виповнюється 70 років із дня визволення Києва від нацистів. Дата кругла, про перебіг бойових операцій написано чимало. Тому спробуємо викласти деякі факти мікроісторії міста на Дніпрі у ті трагічні дні, без яких важко скласти цілісну картину подій.

"Визволимо Київ до 26-ї річниці Великого Жовтня" - це гасло лягло в основу всієї політичної роботи у військах армії. У підрозділах та частинах напередодні наступу відбулися короткі мітинги. Така форма звернення до бійців перед боєм стала у нас традицією і була однією з ланок, що забезпечували успіх операції", - писав у своїх мемуарах "На Юго-Западном направлении. 1943-1945. Кни-
га II" маршал Радянського Союзу Кирило Москаленко. Бажання Йосипа Сталіна і Cтавки Верховного Головнокомандування (СВГ) приурочити визволення до дня жовтневого перевороту (або революції - як кому завгодно) - поза сумнівом. Наскільки виправданим був такий поспіх? Морально-психологічний ефект мав вагу, але втрати радянських військ під час битви за Київ виявилися величезними й непорівнянними із втратами окупантів: 417 тис. проти 124 тис. у гітлерівців.

На початок вересня 1943 р. радянські війська після визволення практично всієї Лівобережної України на 750-кілометровому фронті вийшли до Дніпра. Адольф Гітлер поклявся, що "Східний вал" уздовж високого правого берега Дніпра стане нездоланною перепоною для радянських військ. Ще понад два місяці на берегах річки точилися кровопролитні бої. Фашисти підірвали всі мости через повноводий Дніпро. Під вогнем артилерії та ударами авіації противника, ціною неймовірних зусиль і втрат Червона Армія намагалася закріпитися на правому березі, захопивши дев'ять плацдармів. Однак не всі з них вдалося утримати. Головна проблема полягала в тому, що танки в умовах порізаного високими ярами правого берега були обмежені в маневрі й часто ставали легкою здобиччю артилерії та авіації ворога. Німців буквально закидали тілами бійців, які захлиналися в студеній осінній воді, б'ючись за найменший клаптик землі. Невдачею завершилася і спроба висадити в районі Канева повітряний десант.

Створені плацдарми виявилися вкрай неефективними, особливо поблизу села Великий Букрин, на південь від Києва. 12-15 і 21-23 жовтня 1943 р. дві наступальні операції з Букринського плацдарму завершилися повним провалом. "Згодом очевидний кричущий прорахунок командування Воронезького фронту (з 20 жовтня перейменованого на 1-й Український) радянські історики війни стали називати невдалим маневром, від якого довелося відмовитися", - писав відомий києвознавець Дмитро Малаков. Цей "невдалий маневр" коштував життів багатьом десяткам тисяч воїнів…

Тоді Київ практично спорожнів. Готуючись до вуличних боїв, ще 23 вересня 1943 р. німці прийняли рішення виселити містян у прилеглі села. На початку жовтня почалося примусове виселення і жителів околиць Києва. Евакуювали фашисти тих, хто вірою і правдою служив окупантам, а головне - матеріальні й культурні цінності, які ешелонами відправляли у Німеччину.

Ставка Верховного Головнокомандування 24 жовтня 1943 р. ухвалила директиву, відповідно до якої 3-тя гвардійська танкова армія генерала Павла Рибалка, що перебувала на Букринському плацдармі, потай передислокувалася в район Лютежа північніше Києва разом із артилерією резерву СВГ. Удар з Лютізького плацдарму виявився абсолютно несподіваним для німців. Під ревіння сирен, з увімкненими на танках фарами, танкові частини, за якими йшла піхота, у перший же день наступу (3 листопада), за підтримки 2 тис. гармат і важких мінометів, 500 "катюш", вийшли на оперативний простір західніше міста. Гітлерівці почали перекидати свої частини - дві танкові та одну моторизовану дивізію - з Букринського плацдарму, сподіваючись у зустрічному бою схилити чашу терезів на свою користь. Однак вони так і не встигли взяти участь у битві за Київ.

Радянським танковим дивізіям 5 листопада 1943 р. вдалося остаточно зломити опір частин нацистів і вийти на північну околицю Святошина (тепер - район на крайньому заході Києва), до Солом'янки і Подолу. Місто було взяте ударами із заходу та північного заходу. Житомирська траса і напрямок на Васильків та Фастів опинилися під контролем радянських військ. Вранці 6 листопада після нетривалих боїв німецькі частини в паніці залишили місто, буквально вислизнувши з неминучого кільця оточення. Воїни 51-го стрілецького корпусу спільно з частинами 5-го гвардійського танкового корпусу, 1-ю чехословацькою окремою бригадою полковника Людвіка Свободи та 167-ю стрілецькою дивізією 50-го стрілецького корпусу близько четвертої-шостої години ранку цього ж дня повністю визволили столицю України. Вже наступного дня, 7 листопада, на зруйнованій Софійській площі відбувся військовий парад, присвячений 26-й річниці Жовтня…

Страшна картина відкрилася очам радянських воїнів. Горіли великі будинки в районі вулиці Володимирської, Великої Житомирської, Прорізної, Саксаганського, Великої Васильківської, на Софійській і Львівській площах; пожежі знищили колишній Інститут шляхетних дівиць на Інститутській вулиці та Публічну бібліотеку на сучасній Європейській площі. Були підірвані залізничні станції, рештки більшості київських заводів. Хрещатик був зруйнований ще 24 вересня 1941 р. вибухами радіокерованих фугасів, що їх організували війська НКВС, - через п'ять днів після того, як у місто ввійшли нацисти.

За час окупації столиці України, що тривала 778 днів, гітлерівці повністю розграбували місто, завдавши його жителям неймовірних страждань. Вони закатували, розстріляли понад 195 тис. чоловік. Приблизно 100 тис. киян вивезли на примусові роботи у Третій рейх. Силами військовополонених нацисти намагалися замести сліди своїх злочинів. Насамперед це стосувалося урочища Бабин Яр, де було знищено понад 150 тис. жителів (євреїв, українців, росіян, ромів), військовополонених і підпільників - як прокомуністичних, так і націоналістичних. Але приховати сліди злочинів ворогу не вдалося, оскільки багато десятків військовополонених змогли втекти й урятуватися.

Велике місто, в якому до війни мешкало близько 900 тис. жителів (за переписом 1939 р. -
846 724 чол.), практично спорожніло: в ньому залишилося, за різним даними, від 100 до 180 тис. людей. Учасник визволення Києва, великий український режисер і письменник Олександр Довженко написав 6 листопада 1943 р. у своєму щоденнику: "Чим більше я дивлюся на Київ, тим більше бачу, яку страшну трагедію пережив він. Населення в Києві фактично нема. Є невеличка купка убогих, нужденних і злиденних людей. Нема дітей, нема дівчат, нема юнацтва. Тільки баби та каліки. Картина потрясаюча. Такого наш світ на протязі кількох століть, багатьох століть не знає. Адже Київ був мільйонним містом. Зараз на
руїнах тисяч п'ятдесят".

Органам управління, радянським і партійним, які розпочали роботу буквально з перших годин визволення міста, довелося ще непомірно багато зробити, аби відновити й налагодити нормальне життя в Києві. Ця робота розтягнулася на багато років. 70-та річниця визволення столиці України нагадує нам, що перемоги було досягнуто ціною велетенських втрат і надлюдських зусиль.