Від втраченого раю до "нашої Колими"

Національному музеї народної архітектури і побуту відкрилася незвичайна виставка. У будинку, що є зразком забудови степової Кіровоградщини 1960-х р., представлено предмети домашнього вжитку, вироби народних ремесел, інструменти, ікони, фотографії… Унікальність виставки в тому, що все це вдалося зберегти жителям 25 населених пунктів Новогеоргіївського району, затоплених у 1960-х рр. під час будівництва водосховища Кременчуцької ГЕС. Виставка - тільки невеличка частина з 18 тис. експонатів Захарівського краєзнавчого сільського музею Кіровоградської області. У Захарівці мешкають переселенці з тих країв, і саме вони ініціювали створення музею.

Виставку відкрито в рамках Всеукраїнського проекту підтримки сільських музеїв "Скарби родоводу України", започаткованого керівником науково-дослідного відділу народного мистецтва та фольклору Національного музею народної архітектури і побуту Олександром Босим за сприяння народного депутата від Кіровоградщини Станіслава Березкіна та ініціативної групи "Спільна дія". Захід підтримали Кіровоградська обласна рада та Кіровоградське земляцтво у столиці.

Якщо криваві трагедії українського народу вже досить ґрунтовно описані, досліджені, науково і навіть художньо осмислені, то затоплення величезної частини Придніпров'я досі залишається в нашій свідомості значною мірою білою плямою. А затоплено ж було величезні території, живими зосталися лише 100 км берегової лінії Дніпра. Кандидат історичних наук Олександр Босий брав участь в етнографічній експедиції, яка досліджувала Придніпров'я, зустрічався з переселенцями, котрі добре пам'ятають ті події. Він розповідає:

- Долина Дніпра була колись густонаселеним краєм. На території нинішнього Кременчуцького водосховища жило людей більше, ніж у всьому Єлисаветградському повіті. Коли навесні спадала повінь після розливу Дніпра, залишався м'який мул, на якому не росли бур'яни, зате добре родило все посаджене людьми. У V ст. до н.е. Геродот писав про скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Здається, ніби це одне й те саме. Але тепер я розумію, що скіфи-орачі - це ті, хто орав землю в степу, а скіфи-землероби - ті, хто її обробляв у Придніпров'ї. Клімат там був такий, що можна було збирати по два врожаї на рік. Після повені, коли вода спадала, утворювалися озерця, де залишалася риба - соми, щуки, коропи. Їх навіть не ловили, просто набирали в кошики. А худобу гнали в степи, в Дике Поле, яке фактично слугувало пасовищем. Люди намагалися жити ближче до води, до цього природного раю.

Тож коли постало питання про виселення й затоплення цих територій, люди не вірили, що при здоровому глузді можна затопити благодатний край. Але у радянської влади була своя логіка. У тогочасних газетах - суцільні переможні реляції та ще критика одних начальників іншими, що процес триває не так швидко, як планували. Насправді ж, люди не хотіли виїжджати. Дехто просто замикався в хатах. До очищення території залучали в'язнів. З інших регіонів звозили молодиків, які часом не розуміли, що саме їм доводиться робити, до якого зла їх залучають. Практично силоміць звозили чоловіків із Західної України, щоб пиляти сади, бо місцеві категорично відмовлялися.

Переселенцям давали невеликі гроші для облаштування на новому місці, то люди часто витрачали їх, аби викопати гроби померлих батьків, дідів і забрати їх із собою. Під воду пішли більшість цвинтарів Новогеоргіївська, 1200 садиб. Коли почалося затоплення - це була страшна картина. На домашніх речах, якихось уламках пливли собаки, коти, лисиці, їжаки, вовки, зайці... Їх тут-таки вбивали "будівники нового життя". І сьогодні у Світловодську люди діляться на світловодців і новогеоргіївців (давня назва міста). Старожили й досі зневажливо ставляться до тих, хто зносив села та їхні житла.

Під воду пішли всі храми, що були на тій території. Тільки два залишилися на островах - нині, ясна річ, це руїни. В архівах я знайшов дані, що під час затоплення загинули 224 особи. В документах сказано, що це були психічно хворі люди. Та, очевидно, це були ті, хто не хотів розлучатися зі своїми оселями, здебільшого люди старшого віку, які пішли на дно разом із тим світом, у якому жили і якого не захотіли покинути, зрадити.

Тут, у Придніпров'ї, зосереджена значна частина української етнографічної спадщини - звичаїв, обрядів, ремесел. Науковці збирають їх по краплині. Дуже багато всього втрачено, занепадає й народна мораль. Адже це не в сиву давнину, а ще до затоплення у придніпровських селах люди не знали, що таке замки. Підпер двері дрючком - значить господаря немає вдома.

У Захарівці живуть переселенці з тих країв. Територіально воно під Олександрією, а адміністративно - Світловодський район. За будь-якою потребою треба їхати кілька десятків кілометрів. Місцеві мешканці називають своє село "наша Колима". В селі ще жива пам'ять про їхню придніпровську батьківщину, і краєзнавчий музей тут відкрили з ініціативи самих захарівців.

Вчителька історії Любов Шкірай запропонувала дітям збирати речі, які вже ніби й не потрібні в сучасному господарстві. Потім це починання підтримали й дорослі. Люди зносили речі добровільно. Їх назбиралося в 15 залах понад 18 тис. Спочатку це був самодіяльний музей, тепер - державний. Іван Скрипник, молодший колега Любові Семенівни, - з родини переселенців. Його дід і бабуся змушені були переселитися в Захарівку із села Чаплище. Усі речі на виставці Іванові добре знайомі:

- Оті жорна біля входу, - батько мій розповідав, що крутив їх, коли було завинить. Мав таке покарання - перекрутити відро зерна. А це - корячки, рубель, кальовка, сусло, ярмо. Як бачите, у вигляді дракона, у нас у музеї є ярма й у вигляді інших казкових істот. Люди по-своєму сприймали світ і творили навіть ужиткові речі як мистецькі вироби.

Ця виставка - спроба показати український світ, безжально знищений космополітичною радянською машиною. Очевидно, без усвідомлення того, що втрачено, і як саме це зроблено, важко рухатися вперед. У керівників старшого покоління свої резони. В кулуарах виставки від декого з учорашніх довелося чути: "Ну, що ж, треба було будувати ГЕС, підвищувать благосотояніє народу…".

Очевидно, має прийти нове покоління керівної еліти, у свідомості якої українські духовні цінності посядуть належне місце, аби ми як країна могли сподіватися на краще.