Умиротворити дракона

Під політикою "умиротворення агресора" заведено розуміти прагнення західноєвропейських демократій наприкінці 1930-х рр. досягнути компромісу з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, аби за будь-яку ціну не допустити війни. Власне, саме так політику Лондона представляла радянська пропаганда, додаючи, що консервативний уряд Невілла Чемберлена від 1937 р. проводив її задля недопущення посилення ролі СРСР у європейській політиці або й спрямування агресії нацистів на схід. Частково таке формулювання правильне, однак саме явище чемберленівського "умиротворення" потребує більш повного розуміння, оскільки його ідеологічні витоки беруть початок із принципів європейської зовнішньої політики ХІХ ст.

Політика "умиротворення агресора" 1930-х рр. виявилася рудиментом із тих часів, коли монархи не потребували згоди парламентів для освячення своїх зовнішньополітичних дій, а дипломати становили замкнену касту. Перша світова війна зробила народи справжніми суб'єктами міжнародних відносин, і не рахуватися з позицією своїх підданих не мали змоги навіть наймогутніші монархи. Тому в міжнародних відносинах уже під час Паризької конференції 1919 р. преса набуває такого потужного впливу, якого вона не мала доти, і значення суспільних настроїв у зовнішній політиці оцінили політичні кола всіх країн Європи. Власне, після Великої французької революції європейські монархи боялися, що нерозуміння їхніми підданими внутрішньополітичних кроків може валити монархії. Після Першої світової стало очевидно, що нерозуміння суспільством зовнішньополітичного курсу влади може мати наслідком революції, прикладом чого були Росія, Німеччина, Австро-Угорщина. Тому консервативні кола західноєвропейських демократій почали виявляти прагнення, аби зовнішня політика контролювалася лише владними колами, і необхідність "елітарності" дипломатії була очевидною для суспільних мас.

Недарма Велика Британія і Франція прагнули всіма способами уникати доведення конфліктів на міжнародній арені до військової розвҐязки, адже війну слід було пояснювати народові, мотивувати суспільство прийняти її як належне. Тому війна бачилася чимось таким, що може вивести ситуацію з-під контролю. Але для узгодження інтересів і недопущення війни між державами потрібно було мати належні міжнародні інституції. Ліга Націй як наднаціональна організація зазнала у 1930-х рр. повного фіаско, і це наштовхнуло консервативні кола британської політики на ідею замінити Лігу Націй на міцний пакт найпотужніших держав. Погляди британських консерваторів частково збігалися з позицією А.Гітлера, який розглядав найнадійнішими саме міждержавні гарантії, надані на двосторонній основі.

Британська дипломатія на початку 1938 р. опинилася під керівництвом консерватора лорда Галіфакса, і він почав активно втілювати політику умиротворення. Вона виглядала як намагання британської дипломатії досягнути компромісу з нацистською Німеччиною за будь-яку ціну, у тому числі й ціною поступок у колоніальних питаннях та надання Німеччині повної свободи дій у Центральній Європі. Перше було відповіддю на домагання А.Гітлера добитися повернення Німеччині частини колоній, втрачених нею після 1918 р. Йдучи на поступки, Велика Британія могла ослабити свої позиції колоніальної й морської держави. Друге могло штовхнути Німеччину на посилення конфронтації з СРСР і вбити клин у німецько-італійські відносини. Крім того, поступками агресорові Велика Британія ризикувала підірвати позиції свого союзника Франції, яка трималася на системі гарантійних союзів із країнами Центральної Європи. Проте будь-яка поступка була потрібна Великій Британії, аби забезпечити функціонування чотиристороннього пакту великих європейських держав, на цьому пакті й мала триматися європейська зовнішня політика. Тому Великій Британії, яку очолював консервативний уряд, був потрібен "Мюнхен-1938". Який став тріумфом Гітлера і ганьбою західних демократій.

Ідею "Пакту чотирьох" після провалу схожої спроби 1933 р. почали виношувати представники британської консервативної партії, які гуртувалися навколо салону леді Ненсі Астор ("Клайвденський клуб"). Він володів значними медіа-ресурсами, у тому числі й газетою "Таймс", а тому міг спрямовувати громадську думку. Леді Астор мала неабияку популярність у британському суспільстві, оскільки була першою жінкою-депутатом Палати громад. Клайвденці виробили своє бачення зовнішньополітичного курсу країни, і воно полягало у зближенні з Німеччиною та укладенні пакту чотирьох великих держав; замороженні французьких угод щодо Центральної Європи, насамперед із СРСР; та поступок Німеччині в колоніальних питаннях. Проте вони не були готові піти на надання Гітлерові повної свободи в Центральній Європі. У листопаді 1937 р. клайвденцям вдається переконати прем'єр-міністра Н.Чемберлена в необхідності зустрічі британського представника з Гітлером, і на неї 16 листопада 1937 р. послали видного члена клубу лорда Е.Галіфакса. Результати зустрічі виявилися несподівано провальними, Гітлер вимагав повної свободи дій для Німеччини у Центральній Європі й за це готовий був відкласти свої колоніальні вимоги. Подробиці зустрічі стали надбанням громадськості завдяки публікації в газеті "Таймс", яка викликала занепокоєння Франції таємними відносинами британського союзника і обурення Німеччини недоречним оприлюдненням результатів переговорів. Міністр закордонних справ Великої Британії Е.Іден, який був противником зближення з Німеччиною, розгорнув кампанію проти позиції клавденців, і доволі успішно. Проте його усунули з посади вже в лютому 1938 р. Іден іде у відставку, а його місце займає Галіфакс, який і стає провідником політики "умиротворення агресора". Позицію Клайвденського клубу підтримав і Н.Чемберлен.

Зовнішньополітична діяльність Н.Чемберлена свідчить, що він був романтичним прихильником ідеї "європейського концерту" за рівноваги у відносинах між великими державами. Для Великої Британії гарантією такого "концерту" могла бути лише закріплена багатосторонніми міжнародними договорами участь Лондона у наданні гарантій малим державам. Власне, "європейський концерт" XIX ст. будувався на засадах, які закладав іще міністр закордонних справ Франції Ш.-М. Талейран. Тому для Чемберлена великий інтерес становила гарантійна місія у Мюнхені 28 вересня - 2 жовтня 1938 р. Він радів "миру на 25 років", привезеному з Мюнхена. Цей "мир" був для Чемберлена гарантією успіху політики створення європейського пакту чотирьох великих держав. Cам політик і не помітив, як звів цей "мир" нанівець уже під час Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р., коли Велика Британія самоусунулася від участі в угорсько-чехословацькій суперечці. Можна лише здогадуватися, чи сподівався сам ідеолог умиротворення, що Віденський арбітраж і самоусунення від нього Великої Британії і Франції стануть для Німеччини та Італії базою зближення. А далі більше: Німеччина відмовилася розглядати Велику Британію як суб'єкта політики в Центральній Європі. Британія шукала можливості забезпечити собі місце в Центральній Європі у гарантійних договорах із Польщею та Румунією у квітні 1939 р. і переговорах з СРСР у Москві протягом літа 1939 р. Проте всі схеми гарантій Чемберлен розглядав лише як складову британсько-німецького зближення, а Німеччина на цьому спекулювала.

Чемберлен не взяв до уваги, що він мав справу з цілковито іншими Німеччиною та Італією, ніж Меттерніх. На другу половину 1930-х рр. це були національні держави з високим рівнем мобілізації та концентрації національного капіталу. Нації мали надвисокі ступені очікування від своїх вождів. Гітлер дав змогу німецькій нації відчути смак національного піднесення. Тому внутрішні зобов'язання фюрера означали для нього більше, ніж зовнішні для будь-якої європейської держави у часи міністра закордонних справ Австро-Угорщини Меттерніха. Нація була більшою мірою готова воювати, ніж пережити ганьбу компромісу, а будь-який компроміс нею сприймався як ганьба.

Німеччина здавалася Великобританії значно меншим злом, ніж СРСР, оскільки ідеологічно А. Гітлер брав на себе супер-зобов'язання лише перед німецькою нацією, а СРСР ідеологічно декларував зобов'язання перед усім класом пролетаріату, незалежно від національності й громадянства. Відповідно, як здавалося Чемберлену, апетити А.Гітлера могли сягати лише реставрації міжнародних позицій Німеччини до укладення Версальського договору і об'єднання всіх німців у єдиній державі.

Післямюнхенські успіхи Гітлера пояснювалися невеличкою "кісткою", яку він дав Великій Британії у вигляді франко-німецького договору від 6 грудня 1938 р. За цим договором, Німеччина визнала кордон між двома державами і гарантувала його непорушність. Тобто А.Гітлер як політик, що послідовно виступав за ревізію Версальського договору, публічно відмовився від ревізії однієї з його ключових територіальних складових - питання Ельзасу-Лотарінгії. Ця окрилило прихильників умиротворення, давало їм надію на можливість домовлятися з німецьким фюрером і шукати з ним спільні інтереси й позиції. Велика Британія у Гітлерові вбачала гаранта непорушності устрою Європи, панування національних держав, гарантування національного суверенітету народів Європи в рамках існуючих державних утворень і, відповідно, гарантію, що межі ареалу розселення націй будуть територіальними межами втручання держав у суспільні процеси. Тобто німецька політика нацизму створювала ілюзію відмови від втручання у життя інших націй, якщо їх інтереси і поведінка не суперечитимуть національним інтересам німців. Власне, нацизм давав наївні перспективи протидії поширенню комунізму в Європі та прагненням радянського керівництва активно втручатися у внутрішні справи інших держав на підставі задекларованих Комінтерном і радянською ідеологією принципів класової солідарності. Прикладів такого втручання було немало, і саме Велика Британія найбільше постраждала від такого втручання у 1925 р., коли СРСР таємно надавав матеріальну підтримку страйкуючим британським шахтарям. Германофільство британських консерваторів, на думку Чемберлена, мало закласти передумови європейського єднання і створення "концерту" на противагу руйнівній радянській ідеологічній експансії.

Романтичні наміри Чемберлена наштовхнулися на "глобальність" національних інтересів Берліна, яку уособлювала позиція Гітлера. Недарма лейбористи запитували прем'єра, чи читав він "Майн Кампф". Гітлер прагнув грати самостійно, приймати глобальні рішення без нічиєї участі і ні з ким їх не узгоджуючи, а тому ідея чемберленівського "концерту" була від самого початку провальною. Німецький лідер, розуміючи фанатичну відданість Чемберлена цій ідеї, упродовж 1939 р. постійно спекулював на ній.

Так, італійська і британська політика не були достатньо скоординовані, й ідеї нового Мюнхена країни виношували кожна окремо, що, власне, грало на руку Гітлерові, оскільки давало йому можливість продовжувати свою політику доконаних фактів. При цьому доконані факти підживлювали ілюзії колегіального врегулювання кризових питань, тобто чим більше Гітлер створював криз, тим більше виникало надій у Чемберлена на "концертний" устрій Європи. Він навіть у перші дні після нападу Німеччини на Польщу сподівався на вирішення цієї кризи у форматі Мюнхена, але сподівання Чемберлена лише вели світ до глобальної війни.

Чемберлен, вочевидь, розумів, що Велика Британія сформувалася як глобальна всесвітня потуга у часи політики Меттерніха в Європі і в політичних обставинах того періоду, а тому намагався законсервувати ті добрі старі часи. Проте світ змінився, Гітлер налаштував німецьке суспільство на війну і не міг не нести йому перемоги, а тому нацистів могла зупинити лише їхня поразка.