Україна у вогні. Селянські протести проти колективізації

18 вересня, 2015, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 34, 18 вересня-25 вересня 2015р.
Відправити
Відправити

85 років тому радянською Україною прокотилася хвиля селянських виступів і повстань. Примусова колективізація, а на додачу до неї ще й закриття церков призвели до того, що селянський терпець таки урвався. Не бажаючи більше терпіти сваволю влади, селяни повстали.

Україна у вогні. Селянські протести проти колективізації

85 років тому радянською Україною прокотилася хвиля селянських виступів і повстань. Примусова колективізація, а на додачу до неї ще й закриття церков призвели до того, що селянський терпець таки урвався. Не бажаючи більше терпіти сваволю влади, селяни повстали.

Випробовування на міцність

Опір надзвичайним заходам на селі розпочався ще під час хлібозаготівельної кампанії 1928 р. Тоді через холодну зиму в Україні загинула більш як половина озимини, і селянам довелося пересівати поля. Особливо важкою була ситуація в південних районах, де навесні й улітку 1928 р. почався голод, а разом з ним і масові виступи проти вивезення хліба. Документи, вивчені істориком Богданом Патриляком, дають чимало подібних прикладів. Наприклад, на станції Пришиб Мелітопольської округи місцеві мешканці заблокували державний млин, вимагаючи роздати борошно. У с. Софіївка на Криворіжжі проти хлібозаготівель виступили близько 400 селян, які не дали вивезти дев'ять підвід із хлібом. У Воронцовці на Херсонщині жінки затримували вивезення 8000 пудів хліба, аж доки в події не втрутилися окружні чекісти. На початку літа селянські протести охопили Миколаїв. 12 червня до міста з навколишніх сіл прийшли майже 500 селян, які разом з робітниками місцевого заводу ім. Марті рушили до облвиконкому, вимагаючи: "Дайте хліба!". За кілька днів близько сотні мешканців с. Тернівка прорвалися в розташування 43-го стрілецького полку, розквартированого поблизу Миколаєва. Одні почали скаржитися воякам на своє "щасливе" життя, а інші… поїдати недоїдки з помийних відер.

Не менш гостро відреагували селяни на ухвалений у січні 1928 р. закон про самооподаткування. Воно було обов'язковим - у розмірі 35% від суми сільгоспподатку - і встановлювалося загальними зборами селян, які мали виборчі права. Основним об'єктом оподаткування була заможна частина села. Втім, і біднота поставилася до нього без ентузіазму. У с. Виповзки Переяславського району на Київщині проти запровадження самооподаткування виступили навіть ті, кого радянська влада вважала своєю опорою, - комітет незаможних селян (КНС). Його члени чотири рази проігнорували скликання зборів із цього питання. Розкритикували новий податок і незаможники на Лубенщині: "Нам узагалі не потрібне самооподаткування, хай самообкладають робітників, вони отримують велику зарплатню і мають семигодинний робочий день, а ми працюємо 24 години на добу". Та скасовувати своє рішення урядовці не збиралися. Навпаки, подекуди діяли аж надто активно. Так, у с. Велика Знам'янка Запорізької округи з селян стягнули суму, що становила 150% сільгоспподатку. У ніч з 7 на 8 квітня місцеві мешканці спробували підпалити приміщення сільбуду, де мали відбутися закриті партзбори, спалили всі прапори громадських організацій і мало не вбили двох працівників Державного політичного управління.

Ще більше незадоволення на селі викликала землевпорядкувальна кампанія. З 1928 р. земельні угіддя почали розподіляти не за жеребкуванням, а за класовим принципом: найкращі землі виділяли або бідноті й членам КНС, або селянам, об'єднаним у колективи. Так, у с. Рославичі на Київщині найбажаніші для багатьох ділянки дісталися комуні "Зірка". 4 липня розлючені селяни накинулися на голову комуни, тракториста і його помічника, які саме були в полі, і змусили їх тікати, а трактор вивели з ладу. Наступного дня у поле вийшли вже представники і сільради, і КНС разом з урядовцем від райвиконкому. Та селяни накинулися й на них, після чого члени комуни почали масово подавати заяви про вихід неї. В іншому селі - Музичах - між членами ТСОЗу (товариство спільного обробітку землі) і "куркулями" навіть виникла стрілянина через колишні поміщицькі угіддя. У Киїнці на Чернігівщині члени ТСОЗу змогли почати користуватися землею лише після втручання міліції. Втім, врожаю вони так і не побачили - його спалили противники колективізації.

Наступний рік не приніс селянам полегшення. Влада лише посилила наступ на село, встановлюючи дедалі більші податки й завдання на здачу хліба. Усі ці заходи у прямому значенні залишали селян без штанів, бо за нездачу хліба чи несплату податків забирали майно. В архівах збереглося чимало заяв від таких нещасних до органів влади. Серед них і скарга голові Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Г.Петровському, подана в червні 1929 р. мешканкою хутора Плавлі Остапівського району на Лубенщині Тетяною Полтавець. Селянка повідомляла, що за не здані 40 пудів хліба голова сільради продав за безцінь усе її майно разом із хатою. Через це сім'я з восьми осіб опинилася просто неба. Як свідчить документ, великими статками скаржниця похвалитися не могла: родина мала 7,25 десятини ріллі, 0,8 десятини сіножаті, корову, свиню, коня і 38 вуликів бджіл. У переліку конфіскованого майна вказано не лише будівлі та реманент, а навіть… подушки, кожух, чоботи й спідниці. Аналогічні скарги потоком ішли й до ВУЦВК, однак здебільшого це не давало бажаного результату. У таких умовах ситуація на селі ставала дедалі більш вибухонебезпечною. Якщо у другій половині 1928 р. органи ДПУ зафіксували в Україні 302 теракти, то наступного - вже 1396.

Повстанський рух

Наприкінці 1929 - початку 1930 р. керівництво СРСР узяло курс на "ліквідацію куркульства як класу" та суцільну колективізацію. В Україні "околгоспити" селян планувалося до осені 1931 р. або до весни 1932-го. Партійні й радянські активи на місцях негайно взялися за виконання цих настанов, розкуркулюючи всіх, хто потрапляв під руку. Терпець селянам урвався остаточно.

Допит
Допит

З доповідної записки секретно-політичного відділу ОДПУ про форми й динаміку класової боротьби на селі від 15 березня 1931 р. відомо, що 1930 р. в Україні відбулося 4098 масових виступів. Чекісти сигналізували: республіка перетворилася на один з найбільш антирадянських регіонів. У різних її областях спалахнули повстання, що загрожували самому існуванню радянської влади.

Спочатку піднялися прикордонні округи на Волині й Поділлі. У лютому почалися заворушення у Плужанському районі Шепетівської округи, спровоковані закриттям церкви у райцентрі. Місцевий священик А.Войко, об'їхавши навколишні села, зібрав півторатисячний натовп, який змусив районну владу дати храму спокій. Ця перемога надихнула селян на подальші дії. Вони почали трощити майно місцевого ТСОЗу, розбирати зерно й реманент. На кінець лютого заворушення охопили весь район і перекинулися на сусідні, де селяни були налаштовані ще радикальніше. Повсюдним явищем стало вигнання або побиття активістів. У Теофіпольському районі заворушення переросли у повстанський рух: організовувалися загони в 200-300 осіб, розсилалися делегації до інших сіл та районів із закликом до загального повстання. Спроби міліції і ДПУ навести лад наражалися на збройний опір. Приміром, 4 березня у с. Поляхове селяни відкрили вогонь з обрізів, змусивши оперативну групу відступити. Наступного дня озброєний загін з 200 осіб з'явився у с. Рідка і с. Турівка, де під час зіткнення з чекістами було поранено начальника загону ДПУ. В таких умовах у деяких представників місцевої влади не витримували нерви. У с. Новоселиця Старокостянтинівського району голова сільради під час її пленуму кинув печатку об землю: "Не хочу більше працювати, бо кожен представник влади мучить людей".

16 березня 1930 р. голова ДПУ УСРР В.Балицький повідомляв генеральному секретареві ЦК КП(б)У С.Косіору про ситуацію в Тульчинській окрузі: "З 17 районів округи вражено 15 районів. На сьогодні заворушення відбуваються у 153 селах. Повністю вигнано радянську владу з 50 сіл, де замість сільрад у більшості своїй обираються старости. Колгоспи ліквідовано у більшості сіл округи". Повстанці з різних сіл підтримували між собою зв'язок, у деяких населених пунктах виставили блокпости. Вони не приховували свого ставлення до радянської влади: в одному селі активістів поставили на коліна перед церквою, в іншому по владі… відслужили панахиду. У с. Тростянчик Тростянецького району повсталі загнали сільський актив на шкільне горище і вже готувалися підпалити будівлю. Лише прибуття озброєного підрозділу ДПУ врятувало активістів від смерті. Не ліпшою, за пізнішими повідомленнями головного чекіста республіки, була ситуація і в інших подільських округах - Могилівській і Вінницькій. Так, на Могилівщині у с.Тропове Лучинецького району натовп розгромив комори з посівним зерном, розігнав сільраду, обрав старосту і "постановив повісити 10 комсомольців і 10 виселити з села". У районному центрі Шаргород кількатисячний натовп з навколишніх сіл оточив виконком і партійний комітет, змусивши активістів втекти до монастиря, що був неподалік, і тримати там облогу разом із міліцією до прибуття чекістів. Доки ті прибули, повсталі встигли розгромити будівлю райвиконкому.

Та протистояти добре озброєним чекістським підрозділам селяни не могли - більшість з них не мали вогнепальної зброї. Крім того, в учасників масових виступів не було єдиного керівництва та програми подальших дій (що не завадило керівництву ДПУ "пришити" частину заарештованих повстанців до вже сфабрикованої справи "Спілки визволення України"). На кінець березня 1930 р. владі вдалося повернути бунтівні райони під свій контроль. Та це не означало, що повстання припинилися. У тому ж березні керівництву ДПУ довелося придушувати масові виступи селян на Одещині, Сумщині й Харківщині.

Неспокійно було і в інших областях. 5 квітня 1930 р. почалося повстання на хуторі Осадчому Петропавлівського району на Дніпропетровщині. Вночі туди з с. Богданівка прибула озброєна група з 25 осіб, до яких приєдналися й місцеві "куркулі". Повстанці мали не лише холодну, а й вогнепальну зброю - обрізи, дробовики, мисливські рушниці. Розправившись з представниками місцевої влади та районними уповноваженими, вони рушили до інших населених пунктів, прямуючи до с. Богданівка. Дорогою до них приєднувалося все чоловіче населення. До Дніпропетровського окружного відділу ДПУ повідомлення про заворушення надійшло о 12:30, коли повстання охопило села у трьох районах - Петропавлівському, Павлоградському та Близнюківському. Проти селян кинули підрозділи міліції з Дніпропетровська і Павлограда. Увечері того ж дня за 2 км від Богданівки відбулося зіткнення повстанського загону з міліцією. Селяни змушені були відступити і розсіятися по навколишніх хуторах. Одночасно з хутором Осадчим повстали селяни на хуторі Сонцеве Петропавлівського району. Вони теж рушили до Богданівки, однак заходити в село не наважилися, знаючи, що воно контролюється владою. 5 квітня почалося повстання на хуторі Богдано-Вербки. Розправившись з активом, селяни сформували загін, який рушив до с. Тернівка. Тут повсталих зустріло все місцеве населення. На майдан вивели захоплених комуністів - уповноваженого райвиконкому і голову Новодачівської сільради. На вимогу розлюченої юрби їх стратили. Одночасно група селян вчинила погром у сільраді: знищила всі папери і перерізала телефонний зв'язок. 6 квітня повстанці спробували захопити ту ж таки Богданівку, проте в сутичці з підрозділом ДПУ зазнали поразки. У районах почалися арешти, під час яких у руках чекістів опинилося більш як 300 людей. 19 травня надзвичайна сесія Дніпропетровського окружного суду винесла вирок: 27 активним учасникам - розстріл, решті - тюремні строки від 3 до 10 років. 19 осіб виправдали і звільнили з-під варти.

Наприкінці травня органам ДПУ довелося боротися з повстанням на Чернігівщині. Тут піднялися мешканці с. Борзна Прилуцького району. 29 травня на загальних зборах вони висунули вимоги представникам місцевої влади й представникам з округи: повернути розкуркулених з виселок, звільнити з-під арешту священика, відкрити церкву, розпустити сільраду і розігнати колгосп. Не вдовольнившись відповіддю чиновників, селяни рушили на Прилуки з гаслом "Зруйнувати бупр (скорочення від "будинок примусових робіт". - Р.К.), не залишивши каменя на камені!". Та дорогу їм перегородив загін міліції, який змусив натовп повернутися до села. Цікаво, що на боці повсталих, за повідомленням окрвідділу ДПУ, була й місцева влада: "Цей рух підтримувався значною кількістю членів сільради. Так, голова сільради нам повідомляв одне, а їм інше. Коли вони йшли на місто, насамперед ішов голова сільради, під виглядом, що його нібито примусили".

Мешканці почали готуватися до нового виступу, та чекісти їм завадили. У ніч на 30 травня загін із
70 кінних та піших міліціонерів увірвався до села і почав розшукувати організаторів повстання. Вони намагалися оточити церкву, що правила за штаб повстання, та непомітно зробити це не вдалося - дзвони вдарили на сполох, і коло храму почав збиратися натовп. З іншого краю села, аби відволікти частину загону, підпалили колгоспну клуню. Та сили були нерівні: після короткої перестрілки з кількома озброєними селянами міліціонерам вдалося розігнати натовп і взяти село під контроль. У своєму спецповідомленні до столиці начальник Прилуцького окрвідділу ДПУ задоволено констатував: "Другого дня після операції колгосп з піснями виїхав на плантації сіяти".

Новий наступ

Масовий опір колективізації змусив владу трохи "пригальмувати" і навіть вжити заходів. Ще 2 березня 1930 р. у газеті "Правда" вийшла стаття Й.Сталіна "Запаморочення від успіхів", де він звинуватив місцевих керівників у "перегинах" під час створення колгоспів та розкуркулення. Пізніше з'явилася й відповідна постанова ЦК ВКП (б), що орієнтувала партійних керівників на боротьбу "з викривленнями політики партії у колгоспному русі". На виконання настанов вождя і партії почали вживати заходи і в Україні. На початку квітня політбюро ЦК КП(б)У своїм рішенням замінило керівництво парткомів Шепетівської і Тульчинської округ - через надмірну активність у здійсненні колективізації. Аналогічно діяли й партійні організації округ у найбільш "неблагонадійних" районах. Харківський окружком КП(б)У ухвалив звільнити з-під арешту селян, які брали участь у волинках (стихійних виступах проти колективізації), і влаштувати показові процеси над тими, хто знущався з колгоспників.

Скориставшись послабленням тиску згори, селяни почали масово виходити з колгоспів. На 1 жовтня 1930 р. колгоспами було охоплено, за офіційними даними, лише 28,7% господарств. Та цей відступ був тимчасовий: восени 1930 р. влада знову почала наступ на селян. Тих, хто залишився поза колгоспами, обкладали такими завданнями і податками, що іншого виходу, крім як попроситися назад, у них просто не було. Та економічним тиском влада не обмежилася. У червні 1931 р. розпочалася чергова кампанія з розкуркулення, здійснювана органами ДПУ. Найбільш ненадійних, за агентурними даними чекістів, селян депортували разом із сім'ями до Уральської області. А інші залишилася працювати в селах, на які вже насувалася загроза голоду…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК