Трагедія командира Доля розділеної батьківщини

Про його героїзм не написано книжок, не створено кінофільмів. Дуже коротке, але яскраве життя, покладене на вівтар боротьби за незалежність України, лише через півстоліття озвалося у скромних газетних публікаціях, а останнім часом - ще й в інтернет-виданнях. Навіть столітній ювілей цієї людини відзначили не на рівні області, а лише в його рідному селищі Залізцях молебнем та невеличким концертом. А героїчна постать варта більшої уваги і гідного пошанування. Хто ж він, незламний патріот, фаховий військовий, шеф штабу військової округи УПА - "Лисоня" - Володимир Якубовський (псевдо - "Бондаренко", "Стрийський")...

Народився він 1915 р. в містечку Залізці на Тернопіллі. Його батьки були релігійними й національно свідомими людьми і в такому ж дусі виховали п'ятеро дітей. Якубовські старалися будь-що дати освіту хоча б двом синам. Батько Володимира працював кондуктором Львівської залізниці. До речі, навіть така незначна посада для українців у Другій Речі Посполитій часто була нездійсненною мрією.

Старший із синів - Григорій, навчаючись у Львівській гімназії, брав активну участь у діяльності підпільної Української військової організації (УВО), доки його у 1923 р. не заарештувала польська влада. Григорію вдалося втекти з в'язниці, він переходить польсько-радянський кордон і опиняється в радянській Україні. Здобувши вищу освіту, працює інженером у місті Жмеринка, що на Вінниччині. А в Галичині тим часом поляки переслідують родину Якубовських. Батька звільняють із роботи. Щоб уникнути арешту, він два роки переховується, а потім, перейшовши кордон, потрапляє до сина Григорія. І влаштовується у Жмеринці на роботу за фахом.

Тим часом молодший син Володимир закінчив Залозецьку семикласну школу. Завдяки знайомим йому вдається вступити до школи кадетів у Варшаві. Закінчує її зі ступенем підхо​рунжого, а далі вчиться у Варшавській летунській школі. По завершенні навчання був призначений підпоручиком-пілотом до авіаційного полку у Львові.

Польська влада примушувала Володимира змінити національність, твердячи, що прізвище Якубовський доводить його польське коріння. Та юнак категорично відмовляється це зробити: заявляє, що ніколи не зрадить Україну. Через рік його усунули з військової служби. Пра​цює у домашньому господарстві, заміняючи в родині батька, який подався на Велику Україну, і водночас впрягається в роботу товариства "Про​світа". А у вільні хвилини пише вірші і малює пейзажі з краєвидами рідних місць.

Фатальну роль для родини зіграла фотографія. Напередодні Другої світової війни родина Якубовських зробила сімейну світлину і вислала її рідним у радянську Україну. Світлина з елегантно вдягненими членами родини привернула увагу працівників НКВС. Отже, Якубовських-емігрантів на радянській Україні запі​дозрюють у шпигунській діяльності проти СРСР на користь "панської Польщі". Спочатку арештували Григорія і заслали на Біломорканал, де він і пропав безвісти. Не забарилися енкаведисти й з ареш​том батька Йосифа. Зі Жмеринської тюрми він не повернувся... А родині в Залізцях судилося перебувати в постійній невідомості, бо з 1937 р. не мала жодної звістки від рідних із Великої України.

Під час німецької окупації Володимир пірнув у вир підпільної боротьби. У 1942 р. був направлений у повітову військову команду ОУН Зборівського повіту, а з 1943 р. - стає окружним військовим референтом Бережанської округи ОУН. На зламі 1943-1944 рр., коли УПА була структурно поділена на військові округи, Володимир Якубовський стає шефом штабу третьої військової округи (ВО-3) "Лисоня".

У перші місяці 1944-го Володимир Якубовський організував і очолив перший випуск підстаршинської школи у селі Слав'ятин неподалік міста Бережани. А вже ранньої весни завдяки його зусиллям було створено першу сотню УПА - "Холодноярці", невдовзі - дві інші: "Буйні" та "Рубачі", з яких на початку травня сформовано курінь під командуванням Якубовського ("Бондаренка"). У першій половині 1944-го військові підрозділи ВО-3 "Лисоня" вели бої проти німецьких військ, воювали з червоними партизанами, брали участь у боях проти місцевих відділів польської Армії Крайової.

Курінь "Бондаренка" з липня по вересень 1944-го діяв на терені четвертої воєнної округи УПА - "Говерла", а саме - в Карпатах, де провів декілька боїв із німецькими частинами, а потім відійшов на Бережанщину, щоб воювати проти більшовиків, які на той час уже повністю зайняли територію сучасної Тернопільської області. У вересні 1944 р. цей курінь прославився в боях поблизу села Чорний Ліс неподалік Залізців, поблизу хутора Альбанівка у Зборівському районі. Та особливо успішними були бої біля сіл Поручин і Біще Бережанського району, коли повстанці захопили зброю, амуніцію, відбили 150 заарештованих людей і загалом знищили, як повідомляє "Літопис УПА" (том 12), 105 ворожих солдатів. (Втрати упівців були мінімальні - троє вбитих і семеро поранених).

А загалом, на початок осені 1944-го у ВО-3 "Лисоня" діяло
23 сотні УПА, кількість стрільців наближалася до чотирьох тисяч.

Упродовж п'яти років боротьби в лавах УПА "Бондаренко" займався вишколом багатьох десятків старшин, підстаршин та сотень повстанців. Вони знали його як сміливого командира, котрий, на відміну від багатьох сучасних генералів і полковників, сам вів бійців у бій. За спогадами бойових побратимів, їхній воєначальник навіть у драматичні моменти вмів підійти до повстанця й зігріти його добрим серцем та товариською вдачею. У 1945 р. наказом Української Головної Виз​вольної Ради (УГВР) Володимиру Якубовському присвоєно звання майора.

МГБ неодноразово намагалося впливати на його рідних - матір та сестер, обіцяло золоті гори, щоб тільки Володимир припинив боротьбу і розкаявся. Органи держбезпеки лякали родину Якубовського виселенням, але це не зупинило повстанського командира.

17 червня 1947 р. штаб ВО-3 "Лисоня" зупинився на постій поблизу села Вівся Козівського району Тернопільської області. На хуторі боївку, яка охороняла керівника штабу, оточила рота червонопогонників, що з доносу зрадника знали місце їх перебування. Вийшовши з криївки, хлопці прийняли нерівний бій, у якому всі загинули. Лише "Бондаренкові" вдалося вирватися з оточення. Відступаючи, він вистріляв усі набої. Та коли побачив, що відступати далі нікуди, застрелився сам.

Родині у Залізцях прослався шлях у Сибір, звідки вона повернулася лише на початку так званої хрущовської відлиги, 1956 р. Однак рідного будинку Якубовським не повернули, і нині в ньому розміщується контора місцевого АТП.

Та все ж у вшануванні пам'яті славного повстанського воєначальника були і світлі моменти. Селищний голова Залізців Любомир Фесик переконує мене: "Ми крок за кроком ішли до того, щоб облаштувати місця, пов'язані з людьми, які багато зробили для становлення української державності. Ще в 1996–1997 рр. у Залізцях було встановлено пам'ятник Володимиру Якубовському роботи скульптора Василя Садовника. Люди повинні знати наших героїв, щоб примножувати українські історичні традиції і з оптимізмом дивитися в майбутнє..." Керівництво селища хоче заручитися підтримкою депутатів, щоб одну з нових вулиць назвати іменем славного повстанця. Бо його боротьба достойна того, аби це ім'я пам'ятали нащадки.