Стефан-Арпад Мадяр: "Ми поруч — понад тисячу років..."

Це двомовне (українською та угорською мовами) науково-популярне, багато ілюстроване видання надруковано завдяки підтримці Посольства Угорщини за активної участі істориків, археологів, мистецтвознавців, представників багатьох інших професій двох сусідніх країн, але передусім членів міждержавної комісії істориків України й Угорщини.

Понад тисячолітня історія угорського етносу на просторах Східної Європи завжди була тісно пов'язана і з нашими співвітчизниками, і з Києвом. Як відомо тепер не тільки фахівцям, місто на Дніпрі посідає особливе місце в історії відносин двох народів-сусідів - українського й угорського.

Про роботу над виданням розповідає його укладач і автор ідеї Стефан-Арпад Мадяр, уродженець Закарпаття, котрий уже майже 50 років мешкає в Києві. Він - відомий художник, дизайнер-поліграфіст, ілюстратор книжок, учасник і переможець міжнародних і вітчизняних конкурсів "Мистецтво книги". Багато років присвятив також реставрації артефактів, працюючи в Музеї історичних коштовностей України.

Але це тільки деякі з багатьох граней його таланту. Стефан учений у царині кольородинаміки. Широкої популярності набуло його дослідження в галузі впливу кольорів на психофізіологічну адаптацію організму людини в екстремальних умовах, зокрема на антарктичній станції "Академік Вернадський", де він побував 2014 року. І ось, нарешті, - дослідник історії угорців...

- Стефане, що вас спонукало підготувати таку розлогу й доволі складну за структурою працю, присвячену історії відносин угорців і українців?

- 50 років тому я потрапив у Київ як призовник до лав Радянської армії. Після Чопа, маленького закарпатського прикордонного містечка, це було справжнє відкриття великого міста. Перше, що вразило (для мене найвіддаленішим містом тоді був Львів), - це масштаб величезного мегаполіса. Київ і в 1970-х вирізнявся своїм потужним бурхливим життям. Для мене зустріч із Містом стала своєрідною культурологічною інтервенцією. Я мав уже певний багаж знань і уявлень - і про Союз, і про світ: Чоп (західні ворота колишнього СРСР) бачив представників багатьох національностей Радянського Союзу й не тільки, які їхали в Європу і далі або ж приїжджали до нас, зокрема з моєї історичної батьківщини - Угорщини. Після закінчення служби в армії треба було визначатися в житті. І отут угорська мова (не секрет, вона складна, принаймні найскладніша в Європі) виявилася дуже затребуваною, якщо можна так сказати, дефіцитною в ті часи. Чому? Угорсько-українські відносини набирали обертів. Я влаштувався працювати перекладачем. Закінчив московські Вищі курси перекладачів, які тривали... всього три дні. У приймальній комісії дали газети "Непсабадшаг" і "Правду", і я відразу переклав тексти. Мені сказали: навіщо вам учитися? І відправили назад. Робота була дуже цікава: завдяки приїзду численних делегацій з Угорської народної республіки знайомився з новими цікавими людьми.

Що ж так вразило мене тоді? Коли я почав уважно вивчати місто, його топографію, приходив на Володимирську гірку, Петровську алею, Хрещатик, до Володимирського собору, Софійського собору, Лаври, мене постійно охоплювало непоясненне відчуття: так, не можна сказати, що я тут колись бував, але все це таке близьке. Мене наповнювала енергетика, можливо містична й ірраціональна, яка виявилася дуже близькою моєму світовідчуванню й світосприйняттю. Можна сказати, навіть на генетичному рівні, в чому довелося переконатися значно пізніше, десятки років по тому, коли я перечитував документи, довідувався про історію представників мого етносу, кровно пов'язаних і з Україною, і з Києвом. А тоді, працюючи перекладачем, почав дізнаватися дедалі більше й більше про роль угорців в історії Києва, цікавитися цією темою, зрозуміло, ще практично не розробленою.

- І для вас це, очевидно, було відкриттям. Що радянський хлопець з угорським корінням міг знати про це?

- Так, я провінціал, хоча й допитливий. Але ж про угорський слід в історії Києва, України, не багато, а, чесно кажучи, практично нічого не знала навіть більшість киян, багато хто - з вищою освітою... Чули в найліпшому разі назву Угорське урочище... Ось і все. І я став потроху збирати матеріали, вів своєрідний архів. На жаль, через банальну пожежу вони не збереглися. Але завдяки хорошій пам'яті, багато фактів не пішли в небуття. Це, наприклад, бесіди з киянами, які пам'ятали угорських солдатів у роки окупації Києва. Мені розповідали про комерційні "ґешефти" з угорськими гонведами на Євбазі (сучасній площі Перемоги), навіть про особисті стосунки з угорськими військовополоненими вже після звільнення Києва. Як мені казала Марія Волошина, дівчата в складках широких спідниць ховали сиру картоплю й приносили моїм співвітчизникам, які працювали на відновленні Дарницького шовкового комбінату. І досі я контактую з нащадками, які народилися після тих романів. Про ці приголомшливі життєві історії, про молодість і кохання попри все в умовах жахливої повоєнної розрухи, голоду й холоду можна писати книжки і знімати фільми.

- Адже був страшний час: жахіття війни - а тут полонені вороги і кохання...

- Або, наприклад, зовсім інша історія, людська й героїчна. Надія Слонімська розповіла, як завдяки тому, що угорський офіцер сказав їй про намір нацистів підірвати Київський оперний театр, радянські сапери встигли врятувати цю дивовижної краси будівлю. Сміливу жінку нагородили орденом, і до глибокої старості вона працювала в цьому театрі. Згадую зустрічі з уславленими угорцями-спортсменами, олімпійськими чемпіонами - п'ятиборцями, ватерполістами, гандболістами... Численні делегації проводили різні заходи в Києві. У нашому місті саме угорці адаптували знамените "еспресо", ми ще пам'ятаємо автобуси-трудяги "Ікаруси", пароплави на Дніпрі, портальні крани, чудові угорські консерви й вина в столичних магазинах 60–80 років минулого століття.

- І це теж історія... Якщо говорити про пізніший час, стосунки радянських і угорських людей, то якогось особливого інформаційного вакууму не було. Все-таки це була братня соціалістична країна, можливо трохи більш відкрита, ніж більшість представників соцтабору.

- Інформації про Угорщину в 1980-х вже було чимало, хоча слід зазначити, вона була більше "виробничо-побутового" характеру. Я постійно відчував повагу, коли дізнавалися, що я угорець (або мадяр), що не залишало сумнівів через моє прізвище. Так, Угорщина вважалася, мабуть, найбільш передовою в соцтаборі й за рівнем життя також. Суспільство було не таким закритим, як, скажімо, в НДР або Чехословаччині часів після "Празької весни". Кияни щиро дивувалися моєму знанню російської, а потім і української мови...

- Раніше вийшло друком кілька цікавих, також альбомного формату, книжок (як-от "Греки в Україні"), які розповідають про життя і долю представників національних меншин, які проживають на території нашої держави вже багато століть. Деякі з них є автохтонами, як угорці, кримські татари, греки, караїми, євреї... Нині Україна переживає складний період. В умовах неоголошеної, але реальної війни з Росією громадянам нашої країни важливо зміцнювати взаєморозуміння між представниками різних етносів. Нарешті після 2014 року розпочався таки процес формування української політичної нації. І тут важливо не тільки об'єднувати (не на словах, а на ділі) всіх громадян країни, а й ураховувати особливості історичного перебігу подій у розвитку культури, освітньої сфери етносів, долі яких нерозривно, кровними узами пов'язані з Україною...

- Мене боляче зачіпала й засмучувала незрозуміла ситуація, що почала складатися в угорсько-українських відносинах десь близько трьох років тому. Це, на моє глибоке переконання, стосується ситуації і з угорською мовою в Закарпатті.

У мене проблем такого плану не було: вже в роки перебудови, в 1989-му, ми створили Київське об'єднання угорців. Зустрічаємося, обговорюємо, зокрема, й ці питання; організували курси угорської мови. Зрозуміло, що нас хвилюють і проблеми малої батьківщини - Закарпаття... Назавжди збереглися в пам'яті дамба в Чопі й недоступна Тиса.

Та ось що цікаво, у Закарпатті після закінчення Другої світової війни не виникало проблем у міжнаціональних відносинах. В СРСР це була еталонна область, у якій чудово ладнали представники десятків національностей: українці, мадяри, роми, росіяни, євреї, німці, чехи, словаки, румуни, поляки... Найголовніше - їм не заважали дружити. До речі, я закінчував угорську школу - з 1-го по 10-й клас. На жаль, у нашій школі української мови не вивчали, на відміну від російської школи.

- Зрозуміло, що це була політика держави, плоди якої багато в чому ми пожинаємо і зараз…

- Згоден. Історія не така вже й однозначна. Коли я приїхав у Київ, то зі здивуванням довідався, що українська мова зовсім інша. Адже закарпатська українська - горюча суміш безлічі суміжних мов і діалектів. Якщо хтось говорить по-закарпатськи, практично важко щось зрозуміти (я розумів, я там виріс). У Києві я побачив вивіски: наприклад "шкарпетки", "панчохи", "ґудзики", і для мене це також було чимось новим.

Із 1971 року я працював перекладачем при Радміні, при ЦК КПУ й українську мову почав вивчати, бо знати її було конче потрібно через офіційний статус. Згодом уже міг перекладати з української мови на угорську.

Цікава тогочасна деталь. Співпрацюючи з видавництвами, я зі здивуванням виявив, що в тематичних планах республіканська квота складалася так: 51% усіх видань - українською мовою, а 49% - російською. Виходили українськомовні газети, літературні видання. Але науковою мовою як і раніше була російська, і вона як загальносоюзна проникла буквально в усі сфери життєдіяльності. І коли утворилася молода Українська держава, треба було якось корегувати ситуацію, я це розумів. У 1994 році звернувся у відповідні інстанції: чому не видають українських наукометричних (тобто з усіх спеціальностей) словників? Або хоча б двомовних загальнолексичних словників тих націй, які проживають в Україні? Наприклад, українсько-угорського словника? Є ж угорсько-російський словник - чудовий двотомник Хадровича-Гальді великого обсягу. Проблема, на жаль, збереглася й донині.

При підготовці нашої двомовної книжки всі матеріали треба було перекладати: з угорської на українську або з української на угорську. Але переклад українською мовою мені літредакторка повернула (сказала, що це абракадабра - численні смислові помилки, некоректний синонімічний ряд). І от уявіть собі, що багато чого довелося спочатку перекладати з угорської на російську, а потім уже з російської на українську.

Та в мене було відчуття, що як непрофесійний історик, який володіє певними знаннями (у Музеї коштовностей я стикався з артефактами, які мали, зокрема, й угорське коріння), я повинен, просто зобов'язаний, довести до логічного завершення багаторічну роботу. Позитивну роль зіграло моє знайомство (з 1984 року) з Іштваном Фодором - директором Національного музею в Будапешті, який отримав освіту в Ленінграді. Ми подружилися. Саме завдяки йому моє захоплення історією дістало новий поштовх і глибину. Згодом у різний час мені дуже допомогли відомі не тільки на батьківщині українські історики, археологи, києвознавці Василь Бідзіля, Степан Віднянський, Петро Толочко, Дмитро Малаков, Іштван Матяш.

- Але повернімося до книжки. Розкажіть про концепцію. У чому її суть?

- Хоч і почалося все багато років тому, але актуальність книжки дозріла саме зараз, тому концепція пов'язана з нинішніми непростими відносинами Угорщини й України: від українсько-угорської грози, що насувається, треба було створити якийсь захисний інформаційний намет. Ми - українські угорці - маємо внести свою лепту в оздоровлення діалогу Будапешта і Києва. Книжка писалася і для угорців, і для українців...

- Тексти та образотворчий матеріал у вашій книжці відіграють взаємодоповнювальну роль. Інформації багато, хронологічно вона вибудувана, вивірена, доповнена цитатами з першоджерел, демонструється величезна кількість малюнків і фото артефактів. Усе подається зі смаком, чимало дизайнерських новинок. І це дуже важливо. Візуальний ряд допомагає цю інформацію, якщо можна так сказати, перетравлювати. Особливо хочу підкреслити толерантне ставлення до добору фактичного матеріалу: представлено різні погляди, ви не даєте оцінок, не розставляєте пріоритетів.

-Саме так. Даю можливість читачеві, і українському, і угорському, мати власну думку. І ви не знайдете в книжці жодного - жодного! - матеріалу без посилання на автора, на першоджерело. Це була дуже трудоємна, але потрібна робота.

- Перелічу для читача "історичні зупинки" - ті глави в історії, на яких ви зосередили свою увагу. Неймовірно цікава і зовсім нам не відома рання історія угорців: їхній прихід через Урал у Європу через Київ, Галич; часи Київської Русі; угорці-дипломати й воїни в Середньовіччі й Новому часі. Практично невідома в Україні п'ятирічна поїздка Григорія Сковороди в Токай. Музична - із флером ніжного смутку - сторінка "Ференц Ліст в Україні". Для більшості читачів, та й професійних істориків, у вашій книжці - море відкриттів. Чимало й трагічних сторінок нашої спільної історії...

- Ніхто й не говорить про те, що треба забувати про трагічні сторінки історії наших народів. Вони були. Але все-таки їх треба залишати історикам, не політикам... Часто політична кон'юнктура відіграє руйнівну роль у відносинах двох країн. У нас є переконливі приклади: Польща й Україна. Повторюся, але книжка, укладачем і автором низки статей якої я є, - своєрідний захисний інформаційний намет. Коли я зустрічався з послом Угорщини в Україні Ерно Кешкенем, він запитав, що можна зробити для зміцнення й розвитку угорсько-української дружби. Я знав, що в пана посла перша освіта історична і що він був учнем Іштвана Фодора. Відповідь була проста: я багато років плекав надію підготувати науково-популярну, але вивірену за документами, після ретельної роботи в архівах, книжку про угорців у Києві - з IX століття й понині.

І для угорців ми подали добре ілюстровані історії про перлини нашого міста - Софійський собор, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву, пам'ятник Володимирові-Хрестителю на Володимирській гірці... Нам вдалося зібрати, спираючись на дослідження відомих істориків, свідчення, які стосувалися династичних зв'язків періоду Київської Русі: розповідаємо про дружин угорських королів - українок за народженням. Рухався від джерел - хроніки Анонімуса, де йдеться про угорців біля Києва, Галича вже на останньому етапі їхнього довгого і важкого шляху до віднайдення батьківщини в Паннонії. І паралельно - "Повість" Нестора-літописця. Там само є відомості про угорців, Угорське урочище, Ольмин двір. Але тут з'являється цікава деталь. Вивчаючи праці російських істориків про ті часи, я не раз натикався на думки про деякі нестиковки в датах викладу подій, про діяння правителів Петра I і Катерини II - про перекроювання, переписування історії територій, приєднаних до Російської держави, з ідеологічними цілями. Так би мовити, імперська політика приєднання земель у дії.

І ще одна маловідома глава - про поїздку Григорія Сковороди в Угорщину, в Токай. А тим часом це аж п'ять років становлення майбутнього великого філософа, вченого. Саме там він продовжив свою освіту, а потім в Італії, а виїхав же з України простим дячком.

Не менш цікава історія - приїзд Ференца Ліста, його концерти в Києві й зустріч із княгинею Кароліною Вітгенштейн. Значуща вона передусім для музикознавців і біографів, бо автор есе Людмила Вольська на основі архівних матеріалів зробила відкриття, представивши невідомі сторінки життя й творчості геніального композитора, виявивши реальні факти про знайомство Ліста й Кароліни. Київські угорці і вдячні українці встановили пам'ятний знак композиторові на Контрактовій площі.

Ще одна невідома сторінка - про Лайоша Гавро. У нього була дружина - красуня-киянка Марія Морозова. Бувши угорцем, він став помічником командувача Київським військовим округом в 1924 році. За ним не тягнувся кривавий шлейф, як за сумновідомим Белою Куном. Уперше ми опублікували унікальну фотографію Лайоша Гавро з дружиною, передану директоркою Київського музею Шолом-Алейхема Іриною Климовою, родичкою Лайоша Гавро.

- Ми бачимо своєрідний ланцюжок - понад тисячолітню історію через літописи, мініатюри, через фантастичну історію з легендарним угорським (можливо, київського походження) мечем, що став коронаційним атрибутом Священної Римської імперії, подорож Григорія Сковороди в Токай, внесок лікарів, учених з Угорщини, угорські сторінки Київської оперети... І читач починає розуміти: Угорщина була поруч, угорці не сторонні, вони тут понад тисячу років, вони зробили чималий внесок не тільки в загальну історію, а й у наше повсякденне життя.

Мені видалася не менш цікавою й історія новітня, своєрідне відкриття Києва періоду Першої і Другої світової (табори військовополонених, участь у 1941–1942 роках угорських істориків і археологів у класифікаційному описі українських культурних цінностей, що зберігалися в Києво-Печерській лаврі). Як вам вдалося так вдало поєднати важко поєднуване - науково вивірений підхід і популярний виклад матеріалу?

-Для консультацій я показував усі глави фахівцям і просто хорошим знайомим. Сюди приходили і праві, і ліві, і центристи, люди різних професій. І що найцікавіше - в них не було жодних принципових, суттєвих зауважень. Я не обходив гострих кутів, коли мені казали про угорців у роки Другої світової, під час окупації. Я кажу: про це є інформація, я публікую конкретні документи про те, що угорці, звісно, не були ангелами, це ж війна. Але угорці зробили й чимало доброго, особливо після війни. Ми намагалися спиратися на документальні факти. Коли мене угорці запитують про трагічні події часів Другої світової війни, я ставлю їм прості запитання: "Як 2-га угорська армія потрапила під Воронеж у 1942–1943 роках? І що вона там робила? Ви вплутались у світову бійню на боці нацистської Німеччини, яка мріяла про світове панування, то на що ви розраховували?" Але ми й про це говоримо на сторінках книжки, про всі жахи воєнного лихоліття.

А ось іще одна неймовірна історія. Приїжджають угорські археологи за програмою Альфреда Розенберга. Нацисти хотіли в Києві створити великий музей і туди збирати експонати, які свідчили б про перевагу арійців. І ось угорські вчені, фактично особисто витягаючи з завалів і просушуючи біля багать, урятували багато артефактів. Нандор Феттіх і Дьюла Ласло систематизували, описали, сфотографували й зарисували українські культурні цінності. Разом із Поліною Кульженко, директоркою Музею мистецтв Федора Терещенка, і Наталею Полонською-Василенко - відомим українським істориком і археологом, вони доклали чимало зусиль, щоб ці цінності залишилися в Києві. Не кажучи вже про те, що угорські вчені просто допомагали родинам українських учених вижити в люту холодну й голодну першу зиму окупації Києва...

А коли виявили й привезли "Київський щоденник" Феттіха й передали в Національний музей історії України, я (був тоді членом реституційної комісії) переклав "Щоденник" з угорської на українську мову. Книжку опубліковано, а до нашого видання ввійшли її фрагменти.

Як мені багато хто казав з-поміж тих людей, які працювали над виданням, найбільшим враженням для них стали розповіді про долі угорців, що потрапили під дію репресивного сталінського закону про колективну відповідальність народу за злочини його окремих представників. Про трагедію татарського народу знає весь світ. А от про закарпатських угорців... Поза Закарпаттям про це знають, можливо, кілька сотень людей. Тому важлива для нас і трагічна глава, що розповідає про долю угорців-військовополонених і закарпатців, забраних на так звані малі роботи після закінчення Другої світової війни. Мої двоє старших братів також побували в Донбасі, але на щастя вони повернулися живими. У Свалявському меморіальному парку є монумент, на якому закарбовано прізвища всіх, хто не повернувся додому...

- Не можу не згадати про дивовижний період історії українського радянського спорту - "угорський" період київського "Динамо".

- Ну звичайно. Хто з моїх однолітків цього не пам'ятає. Ще одна, вже легендарна, сторінка - гравці з Закарпаття (вихованці ужгородського "Спартака"), які зробили величезний внесок у розвиток київського, українського і, зрештою, радянського футболу. Варто тільки згадати про Тібора Поповича й унікального воротаря Андраша Гаваші, Ернеста Юста і Йожефа Бецу, Міхая Комана й Іштвана Варгу, і Василя Раца... Зрозуміло, що це далеко не повний список зірок закарпатського футболу в Києві. І, звичайно ж, про Йожефа Сабо - кумира тисяч і тисяч радянських хлопчиків.

«Динамо» Київ — чемпіон СРСР. У верхньому ряду ліворуч Йожеф Сабо. 1961 рік.

- Мікроісторія дуже важлива, це не тільки європейський тренд, такою є потреба сучасної людини. Раніше ми вивчали минуле в основному через глобальні події, історію війн, усе було дуже політизовано. Але історія через призму життя простих людей практично залишалася за лаштунками. Приміром, учені (та ж таки експедиція Феттіха), що пройшли через горнило війни в складі армії окупантів, опинилися тут і займалися порятунком артефактів національного значення... Фактами про дивовижні повороти доль людей і народів рясніє вся книжка.

Чим же живе нинішня угорська спільнота в столиці України?

- Київське об'єднання угорців створили 1989 року четверо вихідців з Закарпаття - Тібор Ваш, Стефан-Арпад Мадяр, Ібоя Рудник, Дьюла Петнегазі. Потім до нас приєдналося багато вчених, митців, спортсменів... Зустрічаємося на свята, організовуємо концерти, виставки, лекції, ведемо курси угорської мови. У здійсненні наших культурних і освітніх програм велику допомогу надає Угорщина. Ми пишаємося, що наше товариство встановило пам'ятний знак в Угорському урочищі, пам'ятник Шандору Петефі, пам'ятний знак Ференцу Лісту.

У планах іще багато культурних проектів. Поки що нам вдалося видати в одному томі "Кобзар" Тараса Шевченка угорською мовою і вірші Шандора Петефі українською. Звичайно, без спонсорської підтримки тут не обійтися.

Барельєф Ференцу Лісту на Контрактовому домі в Києві

Дуже радий, що для книжки про угорців у Києві (з величезною допомогою екс-посла Угорщини доктора Ерне Кешкеня, генерального консула Яноша Коллара й Ігоря Кушнарьова) вдалося об'єднати не тільки людей, які допомагали своєю працею, а й організації, що надали підтримку у виданні цієї книжки.

- Не можу не запитати ще про одну дивовижну тему книжки. Тут і кольори, і Антарктида, і професійний художник... Стефане, розкажіть хоч трошки про свою наукову професію, яка в Україні практично не відома.

- Так, це рідкісна й відносно нова наука - кольородинаміка. Ще 1993 року я брав участь у Кримській міжнародній конференції "Космос і біосфера", де робив доповідь про вплив кольорів на психофізіологічний стан людини. А вже 2000-го після знайомства з професором Євгеном Моїсеєнком ми запустили проект із корекції психофізіологічного стану людини в умовах антарктичного сенсорного колірного голоду. Ми працюємо в цьому напрямку й понині. Саме ця тема - моя основна, це мій світ. І результати наших досліджень справді унікальні.

На жаль, публікації українською мовою не вважаються наукометричними. А так хочеться, щоб українська мова посіла гідне місце у світовому науковому співтоваристві. Наша робота призначена для широкого кола фахівців, зокрема для лікарів-реабілітологів, психофізіологів. Ми розробили методику фізіологічної адаптації людини в екстремальних умовах, вона доступна й ефективна - і не тільки для зимувальників, у нашій країні така допомога потрібна багатьом.

- Попри всі складнощі сучасних відносин України й Угорщини маємо знаходити спільні знаменники. І якнайбільше знаходити об'єднувальних, позитивних прикладів в історії...

- Циклічний перебіг історії завжди дає надію: тверезість і відповідальність неодмінно переможуть, і незрима симпатія між нашими народами розвиватиметься і далі. Ставимо три крапки...