"Серце моє залишиться в Болгарії..."

Харківським його можна назвати з повним на те правом, оскільки першому в Україні університету він віддав 33 роки своїх життя та діяльності, три десятки з них очолюючи кафедру слов'янознавства.

Не менш вагомі його заслуги перед болгарськими наукою та культурою. Автор монографії про Дрінова, московська дослідниця Людмила Горіна зазначає, що харківський професор був першим болгарським істориком, який здобув професійну освіту і всі наявні на той час учені ступені й звання, першим болгарським ученим, членом усіх тодішніх слов'янських академій наук. А також першим міністром культури у визволеній від турецького ярма Болгарії, першим головою Болгарського наукового товариства.

Яким же чином перетнулися шляхи болгарського вченого з Харковом та його університетом? Насамперед хотілося б зазначити, що діяльність іноземця за походженням на посаді професора Харківського університету не була чимось надзвичайним... Завдяки працям його засновника Василя Каразіна та попечителя Харківського навчального округу графа Северина Потоцького, який знав у Європі всіх і вся, університет від самого початку задумувався й реалізовувався як навчальний заклад європейського рівня і масштабу. За даними історика Дмитра Багалея, у першому десятилітті його існування 29 професорів із 47 представляли західноєвропейську науку, - "вони принесли з собою добрі академічні традиції старовинних західних університетів". Вагомою була частка й вихідців зі слов'янських країн, - у ХIХ столітті університетську мантію носили сім сербів, три поляки (у тому числі й рідний брат поета Олександр Міцкевич), три чехи... Втім, після жовтневого перевороту новій владі довелося чимало потрудитися, щоб звести європейський університет до рівня заштатного педінституту. Але більшовики з цим завданням цілком упоралися.

Народжений 2 листопада 1838 року в болгарському містечку Панагюриште в родині ремісника, юний Марін Дрінов не зразу знайшов свій шлях до Харкова. 23-річним юнаком, закінчивши київську семінарію, він вступив на історико-філологічний факультет Московського університету. І хоча російська влада благоволила вихідцям із балканських країн, університетське начальство зовсім не займалося доброчинністю. За п'ять днів необхідно було скласти сім іспитів, та ще й із грізним попередженням декана факультету, стовпа вітчизняної філології Федора Буслаєва: "Одна орфографічна помилка - і можете забирати документи!" Блискуче склавши іспити, юний болгарин став однокурсником і близьким другом російського історика Василя Ключевського, який із неприхованою теплотою згадував про нього у своїх мемуарах: "Чудовий малий! Чорний, замурзаний, ентузіаст, який не любив гучних фраз!".

Мабуть, енергія та діловитість зіграли не останню роль у подальшій долі, коли болгарин знайшов місце домашнього вчителя в сім'ї княгині Катерини Голіциної. Княгиня воліла мешкати й подорожувати за кордоном, і впродовж п'яти років скромному вихователю довелося пожити у Відні, Празі, Женеві, Римі, Неаполі. На відміну від героїв Достоєвського, які захоплювалися в такому становищі грою в рулетку, молодий випускник університету весь свій час присвячував роботі в бібліотеках цих міст, де найчастіше був першим слов'янином - читачем історичних документів, які стосувалися історії південних слов'ян.

1873 р. він захищає в Московському університеті магістерську дисертацію "Заселення Балканського півострова слов'янами", а ще через три роки - докторську роботу "Південні слов'яни та Візантія у Х столітті" й очолює кафедру слов'янознавства в Харкові.

Однак події на батьківщині не дають йому можливості зосередитися на науково-педагогічній ниві. В результаті Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Тимчасовому російському управлінню в Болгарії терміново знадобилися фахівці, і свіжоспечений професор Харківського університету очолює відділ народної освіти та духовних справ, розробляє принципи єдиної болгарської орфографії. Йому ж належить вирішальне слово у виборі столиці майбутньої держави, - він наполягає на Софії замість Великого Тирнова. Дрінову пропонують посаду голови Державної ради Болгарії, але він не мислить себе поза науковою та викладацькою діяльністю й повертається до Харкова.

З подвоєною енергією він готує і читає курси з історії західних та південних слов'ян, історії їхньої літератури, історії болгарської та чеської мов. Марін Дрінов брав активну участь в організації та діяльності Харківського історико-філологічного товариства, був його головою у 1890–1897 рр.

Хоч як вдало і щасливо складалася його доля - улюблена робота, звання члена Петербурзької академії наук, чин дійсного статського радника, - за свідченнями сучасників, "від розлуки з батьківщиною він болісно страждав усе життя". Занедужавши на туберкульоз легень, писав своєму близькому другу: "Серце моє залишиться в Болгарії, в яку я повернуся, щойно оговтаюсь..." Однак доля внесла свої корективи, - М.Дрінов помер у Харкові 13 березня 1906 р., а через кілька років учні виконали його волю, перевізши останки вчителя на батьківщину, в його рідне місто. Там у 1937 р. великому земляку було відкрито пам'ятник.

У Харківському університеті пам'ятають про свого чудового соратника. Регулярно проходять Дріновські читання, засновано Центр болгаристики і балканських досліджень імені Маріна Стоянова Дрінова. 1980 року уряд Болгарії, на відзначення багатолітньої співпраці, нагородив Харківський університет орденом Кирила і Мефодія першого ступеня.

І сьогодні, в наші дні, десятки майбутніх філологів та істориків, прямуючи в читальні зали старовинної будівлі Центральної наукової бібліотеки університету, проходять повз меморіальну дошку з профілем скромного "ентузіаста, який не любив гучних фраз".