Реліквія старого Хрещатика

Недавня пожежа в будинку на розі Хрещатика й вулиці Богдана Хмельницького загострила задавнену проблему, що пов'язана з цією будівлею.

Кияни вже тривалий час спостерігають, як занепадає популярний у колишні часи Центральний гастроном. Років п'ять тому пропонувалися проекти надбудови цього будинку кількома поверхами. Така реконструкція, імовірно, принесла б чималу вигоду його власникам, однак багато фахівців і захисники київської старовини вважають такі радикальні зміни неприпустимими. Відкладене було питання - знову на порядку денному. Якою ж буде доля стародавнього будинку на Хрещатику?

Та перш ніж висловитися з цього приводу, хотілося б нагадати подібну ситуацію більш ранніх часів. Адже ще на початку 1983-го міська влада націлювалася на комплексну реконструкцію всього кварталу між тодішньою вулицею Леніна й бульваром Тараса Шевченка. У керівництва визріла думка, що післявоєнний "соціалістичний" Хрещатик має стати однотипним у своїй монументальності. Провели конкурс проектів перетворення історичного фрагмента центральної вулиці Києва, що вцілів у війнах і пожежах. Але 1982-го відбулося святкування умовного 1500-ліття прадавньої столиці України, що супроводжувалося незнаним доти спалахом інтересу киян до рідного міста. Цю обставину не можна було ігнорувати. На сторінках газети "Вечірній Київ" почалося обговорення проектів реконструкції старого Хрещатика.

Тоді ніхто ще й уявити не міг спілкування в соціальних мережах. Свою позицію жителі міста могли висловити тільки листами до редакції "Вечірки". У переважній більшості наголошувалося на головному: історичний квартал слід облаштувати, впорядкувати, але зносити або радикально перебудовувати не можна. Цієї думки дотримувалися історики-краєзнавці й інженери, художники і педагоги, ветерани війни і студенти. Для більшої переконливості члени київського клубу "Літопис", очолюваного популярним екскурсоводом Леонорою Рахліною, зібрали численні архівні й літературні свідчення цінності старих будинків.

Реконструкцію вирішено було відкласти. Завдяки цьому квартал із Центральним гастрономом уцілів аж до наших днів. Однак, як і раніше, можна почути, що будинок на розі Хрещатика й Хмельницького, візаві оновленого ЦУМу, замалий і вельми скромний для такого відповідального місця.

Але ж недарма ж будинок на Хрещатику, 40/1, уже в нинішні часи офіційно визнали пам'яткою архітектури та історії і внесли до Реєстру нерухомих пам'яток місцевого значення (згідно з наказом Міністерства культури і туризму України від 13 липня 2009 р. №521/0/16-09). Історичні факти підтверджують: з його архітектурними формами нерозривно пов'язаний багатющий духовний зміст.

Розгляньмо ж основні віхи біографії будинку. Для початку можна нагадати, що ця частина Хрещатика (як і нинішня вулиця Богдана Хмельницького) вперше сформувалася до середини XIX ст. Початковий квартал непарного боку вулиці Кадетської (так називалася тоді вулиця Б.Хмельницького, перейменована 1869-го у Фундуклеївську) спершу являв собою видовжену садибу, де на розі Хрещатика стояв скромний двоповерховий будинок. З 1868 р. ділянка належала купцям-французам - Августу (Огюсту) Бергоньє і Жану-Батісту Кане (у деяких документах він фігурував як Іван Бабтист Кане). Однак 1872-го вони поділили майно. Бергоньє дісталася частина землеволодіння біля рогу Єлизаветинської вулиці (нині Пушкінської), і невдовзі він спорудив там будинок цирку, перебудований згодом під театр. Кане отримав ділянку біля Хрещатика. Він зніс старий будиночок, а натомість у 1873-1874 рр. звів цегельний прибутковий будинок. Спроектував його молодий зодчий - майбутній академік архітектури Володимир Ніколаєв.

Фасади новобудови були вирішені досить ощадливо. Загалом оформлення будинку нагадує традиції пізнього класицизму, що на той час уже виходив з моди. Будинок мав три поверхи, підвал і мансарду з вікнами у двір. Нижній поверх був призначений для торговельних закладів. Що ж до інших приміщень, то власник облаштував там недорогий готель (так звані номери, або мебльовані кімнати) - попередник сучасних хостелів. Наприкінці XIX ст. номери найкращих готелів Києва коштували від 75 копійок до 12 рублів на добу, в готелях скромніших - від 50 копійок до рубля, а в "меблірашках" кімнату можна було винайняти за 30-
40 копійок. Люди скромного достатку роками жили в таких винайнятих приміщеннях, особливо якщо вони були в зручному місці.

1883 року колишня садиба Кане перейшла у власність сестер-італійок Марієтти Леопарді й Терези Маффіоле. Коли Марієтта померла, Тереза залишалася єдиною власницею аж до 1917 року, коли садибу придбав купець Абрам Кельбер. Однак весь цей час зберігалася назва "Номери Кане". Наступники француза не бачили сенсу в ребрендингу, тим більше що утримували готель не вони, а підприємці-орендарі. Крім "меблірашок" популярною була й вивіска "Зінгер" на першому поверсі будинку: тут знаходилося представництво всесвітньо відомої американської фірми швейних машинок.

"Номери Кане", як можна зрозуміти, були далеко не найфешенебельнішим готелем старого Хрещатика. І водночас небагато знайдеться в Києві будинків, які приймали стількох видатних людей!

Згадаймо, приміром, великого художника Михайла Врубеля. Він жив у "Номерах Кане" в 1888-1889 рр., наприкінці київського періоду творчості. А ще раніше Врубель через матеріальні проблеми нерідко відвідував заклад, що надавав позики, який належав Георгію Дахновичу і Євгену Розмітальському. Цей заклад розміщувався у тому ж будинку на Фундуклеївській, 1. Художник залишав у заставу речі або за безцінь збував свої роботи. А 1886 року він увічнив на полотні юну доньку власника каси Маню Дахнович серед кимось залишених як застава екзотичних предметів. Так і з'явилася картина "Дівчинка на тлі перського килима" - перлина музейної експозиції в Києві.

Портрет Михайла Врубеля роботи Валентина Серова

У "Номерах Кане" неподалік від театральних будинків зручно було зупинятися акторам. Приміром, Панас Саксаганський (Тобілевич), великий актор і режисер з плеяди корифеїв українського театру, неодноразово тут займав кімнати. Як свідчать спогади Саксаганського, "Номери Кане" відіграли в його житті особливу роль. Саме там він провів останні дні зі своїм братом - актором і славетним українським драматургом Іваном Карпенком-Карим (Тобілевичем). Іван Карпович уже страждав на смертельну хворобу. Він збирався на лікування до Берліна, а перед цим відвідав Панаса Карповича, що гастролював у Києві.

Ось що розповів Панас Саксаганський (було це в серпні 1907-го): "Поїхали в готель Кане, де я винайняв для брата номер. Я підбіг до друга нашого, доктора Підрізана (лікар Микола Подрєзан, штатний лікар Першої київської гімназії. - М.К.) і попросив його влаштувати консиліум. Якась надія на диво все ще жевріла в мені... На консиліум прийшли Підрізан з Яновським. Брат заявив їм: "Що б ви не сказали мені, у Берлін я однаково поїду". Цілу годину лікарі оглядали хворого". Феофілу Яновському, майбутньому академікові, стало ясно, що йдеться про онкологічну проблему. Саксаганський запитав, чи зможе хворий хоча б доїхати до Берліна. "У нього ще міцне серце", - відповів Яновський.

Панас Саксаганський

Наступного дня брати попрощалися й обнялися востаннє. Так уже зійшлося, що того вечора трупа Саксаганського ставила комедію Карпенка-Карого "Паливода". "У театрі повно, - згадував Саксаганський, - і такий здоровий регіт, що стіни двигтіли, а той, хто дав такі хвилини щастя й забуття життєвих негод, від'їжджає розбитий, немічний... Це свердлило мій мозок... Усю ніч я не спав". Минуло два тижні, і телеграма з Берліна сповістила про фатальну подію…

Тепер розгорнемо мемуари останнього українського гетьмана Павла Скоропадського, опубліковані 1995 року. З них довідуємося, що в лютому-березні 1918-го він мешкав у тому ж будинку. На цей період припали серйозні політичні зрушення, які вже в квітні вивершилися проголошенням Української Держави. Наведемо уривок зі спогадів гетьмана, де цікаві не тільки подробиці проживання, а й міркування Павла Скоропадського про перспективи української "соціальної еволюції": "Я дістався готелю "Кане". Зеленевський (майбутній особистий ад'ютант гетьмана. - М.К.) теж щойно там оселився й тягнув уже якийсь напій. Я був дуже щасливий знову з ним побачитися й вирішив оселитися в "Кане". Ми зайняли дві з половиною кімнати, тож у кожного з нас вийшло по спальні, і ще була приймальня. Я думав тільки про те, як би мені більш-менш пристойно вдягтися й помитися. Усі залишені мною речі розграбували більшовики....

Павло Скоропадський

Перші дні я нічого не робив, радів, що гніту більшовиків більше немає... Я побував у багатьох знайомих усіх верств суспільства. Мене здивувало, що існували тільки виключно соціалістичні українські партії. Усі російські партії нічого не робили, а якщо й робили, то в такій сфері, яка жодного відношення до становища, що склалося, мати не могла... Усі ці думки привели мене до усвідомлення, що необхідно створити демократичну партію, це обов'язково (українець у душі демократ), але зовсім не соціалістичну. Затим, ця ж партія мала сповідувати українство, але не крайнє шовіністичне, а виразно обстоюючи завдання розвитку української культури, не зачіпаючи й не виховуючи ненависті до всього російського. Я вважав, що така партія об'єднає всіх власників без розрізнення відтінків у боротьбі проти руйнівних соціалістичних гасел, які, на жаль, у нас, раз сповідується соціалізація, одні мають успіх. Цього іноземці в нас не розуміють; вони думають, що ми можемо триматися на щаблі розумного соціалізму, як це буває в західних країнах. Я глибоко переконаний, що в нас це немислимо. Якщо уряд стане на шлях наших соціалістичних партій, він докотиться невдовзі до явного лютого більшовизму. Для мене це аксіома. Ми спершу маємо демократизувати країну, виховати людей, розвинути в них усвідомлення обов'язку, прищепити їм чесність, розширити їхній культурний горизонт, і тоді тільки можна говорити про подальший етап соціальної еволюції...

Як я вже казав, я зупинився в готелі "Кане", вів на вигляд досить безтурботний спосіб життя, а проте до мене приходила безліч народу..."

Що більше ми цікавимося будинком-реліквією на Хрещатику, то більше різноманітної інформації виявляємо. Не так давно я помітив у літературно-меморіальному музеї Максима Рильського цікавий експонат - лист, написаний у червні 1913 р. на бланку "Готель Кане". Автором був 18-річний гімназист Максим Рильський, одержувачем - його шкільний друг, у майбутньому російський літературознавець, академік Михайло Алексєєв. Лист пересипаний дотепними приятельськими жартами. Заслуговує на увагу одна з останніх фраз: "Нудьгувати ми будемо після смерті, в раю. А якщо потрапимо в якесь інше місце, то будемо складати епіграми на чортів. Amen".

Максим Рильський

…Можна з упевненістю сказати: доля будинку на розі Хрещатика й Хмельницького турбує багатьох киян не через те, що вони душею прикипіли до старої пошарпаної будівлі. І не через ностальгію за знаменитим у колишні часи Центральним гастрономом, де в роки радянського дефіциту був шанс непогано отоваритися аж до 23-ї години. Мова про важливий складник духовної спадщини, невіддільної від комплексу всього історичного кварталу. Статус пам'ятки потребує для колишніх "Номерів Кане", що постраждали від пожежі, не легкодумної реконструкції, а науково обґрунтованої реставрації. І, безперечно, слід ужити всіх заходів задля дотримання законності й збереження для нащадків однієї з найцікавіших київських реліквій.