Помилка майора дю Буа

То в трагедійному, то у фарсовому переломленні, а то й у такому вигляді, розшифровка якого доступна лише досвідченим фахівцям. Але часом ці події та поведінкові ситуації, що супроводжують їх, відтворюються майже буквально, ніби й не розділяють їх роки, а іноді й століття.

Такі думки майже незмінно відвідують нас у зв'язку з низкою ювілейних дат Української революції 1917-1921 років.

Ось послухайте:

Скільки політиків різних пород! // Скільки політиків! Бідний народ. // Кожний отаман або кандидат! // Чуха потилицю добрий наш сват... // Ось де недоленька, ось де біда, // Преться в політики миша руда!

Тільки "аз-буки" хто-небудь утне, // Духом Жореса від його вже тхне! // Каже: "Спасу, доведу тільки я...". // Глянеш - нікчемне, дурне, як теля. // А на Вкраїні гарячі часи…

Молебень на Софійській площі після проголошення П.Скоропадського гетьманом України.

Здається, ніби писав ці рядки Олександр Олесь не далекого 1919-го, а в наші дні, спостерігаючи за передвиборною кампанією, що якраз розгортається. Тільки, боюся, на запитання, хто такий Жан Жорес, мало хто з безлічі її учасників зміг би відповісти.

Або ще з того самого столітнього далека:

"У украинцев удивительно узкие взгляды на вопросы, какова должна быть политика отдельного государства, они как-то не считаются ни с действительностью, ни с историей, они только знают твердить: "Хочемо самостійну Україну", забывая, что для того, чтобы достигнуть, я уже не говорю полной самостийности, но простого права в глазах всех стран на государственное существование, это право должно быть завоевано и мечом, и политикой такой, которая заставила бы большинство стран, имеющих значение при решении этого вопроса, самим желать, чтобы это государство существовало".

Як здається, саме до нас звернувся цими своїми гіркими й мудрими словами гетьман Павло Скоропадський, неповних вісім місяців правління якого саме й вклалися в часові рамки 1918 року.

Гетьман Скоропадський зі штабом інспектує Сірожупанну дивізію. Серпень 1918 року.

Він прийшов до влади наприкінці квітня на тлі ланцюга подій, що призвели до падіння Центральної Ради. За тиждень після укладення в Бресті (9 лютого) мирного договору з Центральними державами делегація УНР підписала відозву до німецького народу про допомогу проти більшовиків. Німці, які інспірували цю відозву, охоче "відгукнулися" і взяли Україну (насамперед постачання продовольства) під жорсткий контроль.

Нагадаємо, що формальним приводом для розпуску Ради 29 квітня стали необачні дії її лідерів.

Річ у тому, що в цей час прем'єр Всеволод Голубович разом із міністром військових і морських справ Олександром Жуковським і міністром внутрішніх справ Михайлом Ткаченком були втягнуті в організацію кримінального злочину - викрадення відомого банкіра й спекулянта Абрама Доброго. Якось удень до помешкання Доброго зайшли четверо чоловіків у масках (серед них були Ткаченко і Жуковський) і під дулами револьверів посадили його в машину, а потім відвезли до Харкова, причому в урядовому вагоні. Було відомо, що Добрий іще з довоєнних часів тісно співпрацював з німцями, а після Бреста сприяв їхній окупаційній політиці в Україні, зокрема виступав посередником у продовольчих закупівлях.

Тому троє есерів, які обіймали ключові позиції в уряді УНР, вирішили звичним для їхньої партії методом іще більше загострити антинімецький опір, до таємного заохочення якого вони були безпосередньо причетні. У цьому їх активно підтримували й інші товариші по партії, зокрема й Микола Любинський, який потім очолив МЗС УНР. Як повідомляв у Берлін у середині квітня командувач німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршал Герман фон Ейхгорн (за кілька місяців есери доберуться й до нього), "постійне співробітництво із цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе".

А.Добрий, як вважають, за викуп (або хабар) у 100 тисяч рублів незабаром звільнився, але його безглузда "справа" дала німцям привід для запровадження воєнно-польових судів, а відтак - для державного перевороту, який привів до влади гетьмана Скоропадського.

Німецькі війська в Києві.

В умовах фактичної окупації в гетьмана, який очолив режим Української держави, було небагато можливостей для формування і послідовного проведення самостійної політичної лінії. Проте за короткий час йому вдалося домогтися відчутних позитивних результатів.

Про це переконливо свідчить унікальний історичний документ, виявлений нещодавно співробітниками нашого посольства в Державному архіві Швейцарії. Йдеться про доповідь, складену майором дю Буа - співробітником Генерального штабу цієї країни за період його перебування в Україні з квітня по липень 1918 року.

Під час війни Швейцарія дотримувалася політики збройного нейтралітету. Така політика вимагала значних зусиль усього населення, змушеного терпіти наслідки масової мобілізації, втрати звичних каналів економічних зв'язків. Події 1917 року в Росії, які призвели до розпаду імперії, поставили під загрозу забезпечення альпійської країни продовольством, і її уряд, звичайно, не міг не зацікавитися ситуацією в Україні. Тим паче, коли там утверджувався режим, дружній до Німеччини, якій симпатизувало й швейцарське керівництво.

Таким чином, майору-розвідникові було доручено досить відповідальну місію, і він (треба віддати йому належне) поставився до неї з усією серйозністю. Завдяки його звіту, що свідчить про чималі аналітичні здібності та глибину підходу, ми сьогодні маємо об'єктивну і досить точну картину політичного, соціально-економічного та воєнного стану України того доленосного часу.

Завершуючи історичну частину своєї доповіді, де обґрунтовується справедливість українських національних претензій до царського уряду та "петербурзьких" більшовиків, автор констатує, що "красногвардейский террор, страдания, причиненные войной, и огромные политические ошибки, совершенные Антантой в отношении Украины, привели к тому, что вчерашние враги - Центральные державы - были встречены с радостью населением Украины, которое сегодня желает одного - восстановления порядка и мира, чтобы получить возможность реорганизовать страну… Новая держава Украина начинает выходить из хаоса, причиненного революцией большевиков. Правительство (Скоропадского) пользуется поддержкой значительной части населения, среди которого со дня на день все больше распространяются сепаратистские идеи".

Майор мав особисту зустріч із гетьманом, який виклав йому свою програму: "преобразовать Украину в самостоятельное нейтральное государство, основанное на демократических и либеральных принципах; противостоять как анархистским требованиям большевиков, так и силам реакции; восстановить порядок в экономической жизни страны; обеспечить избрание народом учредительного собрания; сохранять лояльность условиям мирного договора в Брест-Литовске, развивая дружественные отношения с Центральными державами; стремиться к завершению войны справедливым миром и, наконец, установить как можно скорее дружественные отношения с нейтральными странами, включая Швейцарию".

На якій же реальній підставі будував гетьман свої плани і надії? Про це ми й довідаємося з "Отчета майора дю Буа о поездке в Украину".

П.Скоропадський і глава Ради Міністрів Ф.Лізогуб (зліва).

Насамперед майору імпонує особа самого Павла Скоропадського: "Ему 44 года, он достиг полной зрелости, прекрасно выглядит и достойно себя ведет, он свободно владеет французским и немецким языками. Он большой труженик, который мужественно несет важную миссию организации Украины. В сущности гетман является диктатором, который… концентрирует в себе всю полноту власти… Вместе с тем понятно, что эти функции временные, они исчезнут с появлением избранного на основе всеобщего избирательного права народного собрания, а оно примет конституцию, которой будет руководствоваться страна".

Детально аналізуючи всі аспекти громадського життя України, (розділи: "новое правительство", "центральная и местная администрация", "политические партии", "общественное мнение", "промышленная и экономическая ситуация", "аграрный вопрос" та ін.), майор дю Буа дійшов низки змістовних висновків:

- "После кризиса невиданного насилия спокойствие и безопасность вернулись в страну. Гетман и новое правительство представляют собой людей порядка, способных надлежащим образом управлять страной… Стремление к полной независимости Украины набирает вес в общественных настроениях".

- "Экономическое состояние Украины значительно улучшилось после устроенного большевиками кризиса… Общественные службы вернулись к более или менее нормальной работе; железные дороги и судоходство функционируют хорошо; торговля и банки возобновили свою деятельность; то же произошло и с промышленностью… Продовольственные товары в полном достатке и без каких-либо ограничений, хотя они чрезвычайно дороги вследствие спекуляции, так как торговля никак не регулируется… Ситуация в сельском хозяйстве выглядит очень хорошо, площади обрабатываемых земель сравнялись с состоянием нормальных лет; урожай обещает быть на хорошем среднем уровне… Скот все еще в достатке".

На цих висновках, які цілком мали підстави, швейцарський розвідник і підсумовує те, заради чого він, власне, й приїхав сюди. У розділі під промовистим заголовком "Перспективы швейцарских закупок зерновых в Украине", докладно розібравши можливості транзиту товарів через території Австрії та Німеччини, він рекомендує почати розвивати стабільні торговельні відносини з урядом гетьмана. Тим паче що практично весь обсяг своїх річних потреб у зерні (40 тис. 20-тонних вагонів) Швейцарія може без особливих труднощів вивозити з України, яка спроможна у звичайний рік експортувати 400 тис. вагонів (!), тобто 8 млн тонн.

І тут майор, мабуть сповнений бажання допомогти своїй країні в подоланні продовольчих труднощів, робить цілком зрозумілу помилку. Його оцінки ситуації в Україні й навколо неї виявилися надто оптимістичними: "Оппозиция нынешнему режиму еще сохраняется в латентной форме… Возможно, что перед тем, как она будет совсем обезоружена, еще произойдут отдельные местные или ситуативные беспорядки". І, нарешті, найважливіше: "Новое государство открыто признано некоторыми нациями и "молчаливо" другими, и ни одна другая страна не пребывает в состоянии войны против него… Украина не должна больше бояться нападения со стороны Северной России, которая, восстановив официальные отношения с Украиной, таким образом как бы признала ее независимость".

Вагому підставу для останнього висновку швейцарському майору дало укладення 12 червня 1918 року "прелімінарного" мирного договору з РРФСР. Радянську сторону на переговорах представляли більшовики Християн Раковський і Дмитро Мануїльський, українську - колишні міністри УНР Сергій Шелухін і Олександр Шульгин.

Українська делегація на мирних переговорах з РРФСР.

Слід зазначити, що переговори двох делегацій проходили за участі перекладачів. (Можливість поновлення такої практики в нашому МЗС розглядалася ще 1992 року, але не була реалізована. 2005 року спробу голови "Укрнафтогазу" О.Івченка на переговорах у Москві скористатися послугами перекладача російські партнери розцінили як грубий недружній випад, а в українському політикумі - як свідому провокацію і нерозумний вчинок).

1918 року щодо цього емоційних сплесків не виникало. Формально визнавши, відповідно до вимог Брестського договору, незалежність і суверенітет України і погодившись на припинення воєнних дій та встановлення демаркаційної лінії, "петроградці" відігравалися на таких питаннях, як визначення остаточного російсько-українського кордону і розподіл державного майна та боргів царської Росії. (Зовсім як на таких самих переговорах три чверті століття по тому!). Переговори вони свідомо затягували, і єдина угода, якої вдалося дійти в рамках договору, стосувалася біженців з Росії, родичі яких буквально напосідалися на гетьмана.

Їхні прохання про допомогу уряд України переадресував німцям, а ті прозондували ґрунт у Москві через посла Вільгельма фон Мірбаха. На їхній подив, Ленін сприйняв це звернення ледь не із захватом, погодившись "відпустити" в Україну всіх охочих "колишніх", однак не безплатно. Нехай у Києві складуть списки із вказівкою прізвищ та адрес і перешлють їх до Москви. За кожного біженця треба буде сплатити 2 тис. фунтів стерлінгів - валютою, золотом або зерном. І незабаром на північ з України потяглися поїзди з хлібом, відомі тоді всій Росії як "гетьманські ешелони". Вони несли свободу й життя багатьом приреченим. На південь рушили поїзди, набиті біженцями, у яких були рідні й друзі в Україні. Перед перетином прикордонної лінії з російського боку біженців обшукували, оббираючи до нитки. Поїзди стояли цілодобово. Жодних гарантій не було. Кого завгодно могли заарештувати, а то й розстріляти прямо на пероні.

Київ влітку 1918 р.

Сам гетьман Скоропадський згадував про ці події з певним відтінком іронії та гіркоти. За його словами, "редко какому-нибудь правительству приходилось работать при такой злой критике, каковая почему-то особенно развилась в Киеве". Главными критиками были приезжие: "Ваша Украина - вздор, не имеет никаких данных для существования, несомненно, что все это будет уничтожено, нужно творить единую нераздельную Россию, да и украинцев никаких нет, это все выдумка немцев"... И пошла критика, и критика без конца".

Якби тільки критика! Але крім загрози білого реваншу, гетьману вистачало турбот і з боку лівих українських партій. Раковський і Мануїльський не просто зволікали, а й вели таємні переговори з колишнім головою уряду УНР Володимиром Винниченком та його колегами. Пізніше стало відомо, що під час цих зустрічей "петроградці" запропонували Винниченкові гроші на організацію антигетьманського повстання, а також підписати відповідний договір, який легалізує статус більшовиків в Україні. За його словами, він від обох пропозицій відмовився, "не надаючи значення жодним підписам". Здається, тут усе було не в ігноруванні формальностей, а в очевидному бажанні не дати документального приводу для цілком реального звинувачення у змові проти своєї держави.

Тим часом гетьман, який намагався балансувати "над двобоєм", долав важкий шлях особистої еволюції від генерала царського почту до патріота України як держави, що саме народжувалася. Слід згадати, що саме в ці короткі місяці було ухвалено закон про українське громадянство (з забороною подвійного!), затверджено державний герб, запроваджено власну грошову систему, проголошено автокефалію Української церкви, організовано Українську академію наук, Національний архів, відкрито два державні університети та близько 150 українських гімназій; українська мова стала державною і обов'язковою для викладання; нею було видано понад тисячу книжок. Було розроблено й земельну реформу, створено структуру дипломатичної служби. (І це лише за півроку!). Однак зусилля з відродження національного коріння та історичних традицій у його внутрішній політиці сусідили з заходами, які вели до відновлення дореволюційних порядків.

Відкриття Кам'янець-Подільського університету.

І в цих умовах наростання гостроти нападок своїх політичних противників, труднощів маневрування в непростих відносинах з окупаційною владою Скоропадський зробив фатальний крок. Спусковим гачком виявилася революція в Німеччині. 11 листопада вона капітулювала, а за три дні гетьман, який втратив підтримку, змінив уряд і оприлюднив свою "Грамоту" з його новою програмою федерації з білою Росією. Це була відчайдушна спроба врятувати Україну від більшовизму та анархії, які він пов'язував із приходом до влади щойно утвореної Директорії на чолі з Винниченком і Петлюрою. Тільки під таким гаслом гетьман міг би спертися на "Особливий корпус" із проросійськи налаштованих офіцерів, які перебували в Києві, - єдину силу, спроможну чинити опір соціалістам. Але ті на його заклик не відгукнулися.

Такими ж ілюзорними виявилися й надії гетьмана привернути таким чином симпатії країн Антанти, які хотіли бачити Росію єдиною державою (зовсім як Буш 1991-го!). Призначення міністром закордонних справ переконаного франкофіла 70-річного професора-історика Георгія Афанасьєва не врятувало ситуації - той так і не дочекався представника Антанти, на приїзд якого він так сподівався.

Різкий політичний маневр гетьмана, який уявляв союз із поки ще не існуючою "новою" Росією як певну конфедерацію, що, як висловився один із сучасників, "долучила б Москву до України, а не Україну до Москви", виявився невчасним і недоречним. 14 грудня Скоропадський підписав маніфест про зречення влади і виїхав з Києва. До влади прийшла Директорія.

В.Винниченко та С.Петлюра в Києві, грудень 1918 р.

Однак за кілька днів у Москві заявили, що у зв'язку з анулюванням Брестського договору там не визнають і незалежності України. 3 січня 1919 року червоні війська зайняли Харків, а за місяць - і Київ. Створений іще в Курську "уряд України" очолив Раковський. Міністром землеробства став Мануїльський. Директорії вдалося протриматися ще важких півтора року...

Закінчуючи свій звіт у липні 1918-го, майор дю Буа написав: "Украина, страна почти такая же большая, как австрийская монархия, с ее 1200 км длины и 700 км ширины, с ее 35-миллионным населением способна полностью себя обеспечивать, в отличие от остальной России. Возрождение Украины… делает из нее силу, которая политически и экономически будет доминировать в хаосе, создавшемся из бывшей царской империи". Як виявилося, тоді він помилився у своїх прогнозах.

Рівно через 75 років, у липні 1993 р., Верховна Рада, визначаючи "Основні напрями зовнішньої політики України", вважала, що "з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі".

Німецький оркестр Київ 1918 рік.

Відтоді минуло ще 25 років. Саме час згадати про ці оцінки.

А ще краще - тверезо, без пафосу й попусків, пояснити собі, чому вони, з такою "дивною" подібністю, обидва рази не підтвердилися. І, можливо, почати, нарешті, терпляче й щедро зрощувати національну еліту.

Наслідуючи, приміром, приклад великого лідера Франції генерала Шарля де Голля, який уже в жовтні 1945 року (!), переконавшись у цілковитій непридатності чиновництва, що вийшло з режиму Віші, створив Вищу школу адміністрації (ENA). Відтоді унікальна установа дала Франції чотирьох президентів, включаючи нинішнього, вісьмох прем'єр-міністрів та кілька десятків міністрів і держсекретарів. А головне - забезпечила країні верхню верству адміністраторів, які мають єдине розуміння завдань державотворення і вміння (за всіх партійних уподобань) працювати "в команді", налаштованій на абсолютний пріоритет вищих інтересів країни...