Нова "подвійна ідентичність"?

За роки незалежності в українському гуманітарному середовищі сформувалося щонайменше дві лінії історичної спадкоємності, дві інтелектуальні традиції, два дискурси - умовно кажучи, "козацький" (точніше "козацько-селянський", він же "народницький") і "шляхетський".

Утім, дієслово "сформуватися" підходить радше до другого випадку, коли ще на початку 1990-х наші гуманітарії почали ставити питання про повернення до спадку Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

"Народницька" ж традиція, витоки якої сягають першої половини ХІХ ст., "модифікуючись" залежно від політичної кон'юнктури, дожила до наших днів. І хоча за майже 25 років між представниками обох течій точилися запеклі дискусії на наукових конференціях і в медіапросторі, нині з'являються думки про перспективність не лише співіснування двох традицій, а й їх взаємодоповнення.

Однак і держава, і свідомість пересічного обивателя, як зазвичай, відстають від новацій. Нині фактично вже не йдеться про перегляд шкільних підручників історії, що його започаткували майже десятиліття тому. Та й у "декомунізованих" назвах вулиць не так часто зустрінеш імена діячів Литви-Русі і Речі Посполитої. Цілий пласт вітчизняної історії просто стерто з масової свідомості.

Річ Посполита нікуди не поділася

Видатний український історик Михайло Грушевський влучно назвав Богдана Хмельницького і його соратників "бувшими людьми Речі Посполитої". І небезпідставно. Переважна більшість із них, включно з самим Хмельницьким, походила зі шляхти, мала лицарські герби й відповідні привілеї, головним з яких було право на володіння землею.

Та збереження гербової традиції серед старшини було не єдиною реалією "старого режиму", успадкованою тією ж таки Гетьманщиною. Сам полковий адміністративно-територіальний устрій її насправді копіював систему староств у Речі Посполитій. У правовій системі, поряд із новаціями козацького звичаєвого права, продовжував діяти Литовський статут.

І Річ Посполита, і Гетьманщина - демократії обраних станів. У гетьманській Україні повноту прав мав лише український "політичний народ" - козацтво і пристала до нього шляхта, подібно до того, як у Речі Посполитій "політичним народом" вважалася лише шляхта. Хлопів й міщан - що в Гетьманщині, що в Речі Посполитій - як рівних не трактували.

Міста підросійської України зберігали успадковане "від ляхів" Магдебурзьке право (в Лубнах воно було чинним іще в 40-х рр. XVIII ст.); ремісничі цехи, ці рудименти європейського Середньовіччя, існували в деяких містах Лівобережжя аж до першої половини ХІХ ст.

На Задніпров'ї колишні слуги князів Вишневецьких зберігали за нової влади службові земельні надання (або "служби") від попередніх сюзеренів. Традиції "служб", закладені там іще з середини XVI ст., перейшли в козацьку Україну. Одним з носіїв такої традиції був лубенський рід Русеновичів - благодійників Мгарського монастиря (Макар Русенович навіть став його ігуменом). Інший слуга князя Єремії, Павло Апостол, отримавши "у службу" село Хомутець, зберіг за собою це надання за Гетьманщини, дослужився до полковника гадяцького, а згодом і миргородського. Його сином був лівобережний український гетьман Данило Апостол (1654-1734).

Річ Посполита давалася взнаки й у способі життя старшинських нуворишів. Латифундії "рідних" литовсько-руських і прийшлих польських магнатів змінилися латифундіями старшинськими. Змінивши аристократію Польсько-Литовської держави, українська старшинська олігархія копіювала її манери, визначала обсяги панщини для підданих, а дехто навіть заводив, подібно до Вишневецьких чи Острозьких, приватні армії. Той-таки Данило Апостол, за оцінкою кандидата історичних наук України Бориса Черкаса, мав одне з найбільших приватних військ у Гетьманщині - дворянську і дві надвірні хоругви, а ще чотири курені стрільців, будучи навіть не гетьманом, а лише миргородським полковником. Полковницьку посаду Апостол-молодший успадкував від батька - ще одна типова риса пізньої Речі Посполитої, коли посади в державному апараті й війську ставали "перехідними" від батька до сина.

На науковій конференції "Польсько-українська військова співпраця протягом історії", яка проходила в посольстві РП у середині грудня 2015 р. за участі істориків з України і Польщі, кандидат історичних наук Олексій Сокирко, знаний фахівець з військової історії козаччини XVII-XVIII ст., звернув увагу на те, що Гетьманщина зберегла суттєві елементи Речі Посполитої в організації війська, привнісши до них свою специфіку. "Це передусім - тричленна структура армії: народне ополчення, корпус найманого війська і корпус артилерії", - повідомив пан Сокирко. У Речі Посполитій першу ланку складало посполите рушення шляхти, в Гетьманщині - ополчення козацьке. Друга ланка: в Речі Посполитій - кварцяне (потім компутове) військо, в Гетьманщині - охотницьке військо.

"І це не просто якась віртуальна спільність, - додав учений. - Наприклад, гетьман Іван Мазепа в своїх універсалах неодноразово називав Військо Запорозьке "Річчю Посполитою козацькою". Варто взяти до уваги й те, що фактично до початку XVIII століття біля військово-політичного керівництва Гетьманщини стояли вихідці зі шляхетського стану, це була покозачена шляхта".

"А там на чверть колишній наш народ…"

Цей рядок з відомої пісні Володимира Висоцького, написаної, щоправда, з іншого приводу, якнайкраще співвідноситься з рядками з "Історії Речі Посполитої" польського історика Анджея Сулими-Камінського про те, що спадок Речі Посполитої витворювали всі народи, котрі її населяли, і "помилковими є і польські спроби привласнення цього спадку, і білоруські, литовські чи українські намагання викреслити його зі свого минулого".

Професор Варшавського університету доктор Мирослав Нагельський присвятив огляду цієї співпраці цілу доповідь, на згаданій вище конференції. Він навів цілу низку битв і воєн, де спільно брали участь польські вояки й українське козацтво (Клушинська битва 1610 р., Смоленська війна 1632-1634 рр., битва під Охматовим 1644 р. обидві, 1621 і 1673 рр., Хотинські битви тощо). Однак у процесі дискусії присутні звернули увагу на те, що і в цій доповіді, і в інших ішлося радше про "польсько-козацьку співпрацю". А тим часом військову історію всієї яґеллонської Речі Посполитої (або як її й досі за звичкою називають "Польща"), та власне й козаччини, творили не лише етнічні поляки чи відповідно лише етнічні русини (українці). Для обох цих феноменів характерне взаємопроникнення обох етносів. Якщо брати козачину, особливо ранню (початок - перша половина XVI ст.), то серед її лідерів і організаторів помічаємо поляків - Предслава Лянцкоронського, Якуба Сецегіньовського, Бернарда Претвича. На честь останнього, нащадка спольщеного німецького роду, міська рада Вінниці торік у грудні ухвалила рішення назвати одну з вулиць міста (колишню Куйбишева).

Бернард Претвич

Згадали під час дискусії і таку яскраву сторінку українсько-польської військової співпраці, як спільна боротьба проти татарських наїздів під командуванням коронного стражника Стефана Хмелецького (1580-1630) - "старшого над українними військами", згодом київського воєводи, котрий і козаків шанував як братів по зброї, і сам користувався серед них повагою й шаною. На наш погляд, ця незаслужено забута в Україні постать гідна стати символом українсько-польського союзу й порозуміння. До речі, як повідомив доктор Нагельський, нині в Польщі готується академічна біографія Стефана Хмелецького.

Інший поляк (хоча йому приписують і руське походження - принаймні по батьковій лінії), київський католицький єпископ Юзеф Верещинський (бл. 1530-1598), цілком, гадається, заслуговує на місце в історії української державницької думки. Читачеві це може здатися дивним, але саме Верещинському, а не Богдану Хмельницькому належить авторство ідеї й концепції української козацької держави з полковим устроєм на чолі з "князем задніпровським", лояльним Речі Посполитій. Її єпископ Верещинський виклав у своїх творах, найвідомішим з яких є "Війську Запорозькому пресвітлий виказ". Чи був знайомий Хмельницький з творами Юзефа Верещинського, нині, на жаль, невідомо.

Саме русько-литовська магнатерія була найбагатшою і найвпливовішою в Речі Посполитій. Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Корецькі, Вишневецькі, Тишкевичі - все це наша, а не польська аристократія. Та й на нижньому рівні представництво русинів у політичних і військових структурах Речі Посполитої було помітним. Тут варто згадати бодай книжку доктора історичних наук Тараса Чухліба "Відень 1683: Україна у боротьбі за "золоте яблуко" Європи", де, зокрема, йдеться про руських (українських) учасників Віденської відсічі (1683), які воювали в панцерних і гусарських загонах. Доктор історичних наук Збігнев Хундерт (Польща), вважає, що участь етнічних русинів у тих подіях була значно ширшою, ніж півтори сотні запорозьких козаків, про які повідомляється в тогочасних документах. Чимало командних кадрів, за його словами дали для армії Речі Посполитої напередодні Відня руські мігранти з Поділля, уродженці Червоної Русі і навіть Київського воєводства.

24 жовтня 2014 р. в селі Годів на Тернопільщині було відкрито відновлений пам'ятник гусарам і панцерним, які 1694 року протягом шести годин менш ніж чотирма сотнями відбивали напад татар, які переважали їх у сто (!) разів. Командував оборонцями Годова 27-річний полковник Ян-Костянтин Загоровський - нащадок волинського православного роду Загоровських, з якого походить брацлавський каштелян Василь Загоровський (?-1580), чий "Тестамент", або заповіт, вважається не лише історичним документом, а й пам'яткою староукраїнської літератури.

Поєднання "Русі з Руссю"

Усвідомлення українськими інтелектуалами спадку Великого князівства Литовського і Речі Посполитої почалося для багатьох із них 1993 року з книжки Наталі Яковенко "Українська шляхта" й есе львівського письменника Юрія Винничука "Малоросійський мазохізм". Нині навіть затяті "козакофіли" визнають роль шляхти у творенні української ідентичності. Тож є сенс ставити питання про поєднання "козацького" і "шляхетського" дискурсу не лише серед гуманітаріїв (що у принципі більш-менш відбувається), а й серед "посполитого" люду. І почати зі шкільних підручників і з топоніміки.

Іще 2007 року при Українському інституті національної пам'яті і за сприяння Міністерства науки і освіти було створено спеціальну моніторингову комісію з аналізу й виправлення підручників історії. Комісію цю очолювала доктор історичних наук Наталя Яковенко. Але з 2010 р., після приходу до влади Віктора Януковича курс МОН було скеровано в бік "русского мира". Комісія припинила роботу і більше не збиралася. А тим часом її розробки давали можливість задіяти "втрачені" за тоталітарних часів історичні періоди.

Що ж до топоніміки, то ще 2008 року в Лубнах (ледь не єдине в ті часи місто в Центральній Україні, яке змогло провести повну топонімічну декомунізацію - принаймні на рівні ухвалених міською владою постанов) з'явилася вулиця князів Вишневецьких. У червні 2013 р., за кілька місяців до Революції Гідності, колишня вулиця Краснодонців у Луцьку стала вулицею князів Острозьких, вулиця Земнухова - князів Ружинських, Тюленіна - Петра Могили. У місті Радивилові на Рівненщині в жовтні того ж таки 2013 р. планувалося переплавити пам'ятник Леніну на пам'ятник засновникові міста - видатному полководцеві Великого князівства Литовського Миколаю Радзивіллу-"Чорному" (1515-1565). Але за той час, що діє "декомунізаційний" пакет законів, який передбачає заміну назв, пов'язаних із комуністичним періодом, наша "польсько-литовсько-руська" спадщина відобразилася в назвах вулиць хіба що у Вінниці. Там наприкінці грудня 2015 р., рішенням міськради вулицю Куйбишева перейменовано на честь героя ранньої козаччини Бернарда Претвича, Михайличенка - на честь митрополита Петра Могили, Свердлова - на честь князів Коріатовичів, чому добре посприяли ентузіасти.

До речі, вулиці Петра Могили немає навіть у Києві! Хоча колись була (нині Копиленка). Переважна ж більшість нових назв пов'язана з персоналіями або часів козаччини, або ХХ ст. Були то в більшості достойні люди. Та й від козаччини відмовлятися немає сенсу. Подобається нам це чи ні, але, як свого часу писав доктор історичних наук Ярослав Грицак, "козацьке повстання XVII століття мало вирішальне значення для утвердження української ідентичності". З усіма позитивними й негативними наслідками. Але початки нашої європейської ідентичності, нашого входження до лицарського кола народів Європи - усього, що робить нас "не Росією" в усіх сенсах цього слова, - лежать саме в часах Литви-Русі і Речі Посполитої.

В тому ж таки Києві заслуговують на увічнення і Стефан Хмелецький, і Юзеф Верещинський, і Петро Могила, і князі Олельковичі, і багато київських воєвод, серед яких Семен-Фрідріх Пронський (?-1555), теж герой ранньої козаччини; воїн і меценат друкарства Григорій Ходкевич (бл. 1513-1572), пізніше - великий гетьман литовський; видатний полководець і державний діяч Станіслав Жолкєвський (1547-1620).

Останній заслуговує на увагу не лише як людина толерантна й освічена в часи свого керування Київським воєводством. В історичній літературі йому, як уродженцеві Галичини, приписується частково руське походження. А відомий він передусім як перший європеєць, який узяв Москву. Це майже за двісті років до Наполеона!

Чи має освоєння Україною "втраченого" історичного періоду в чотири століття (!) шанс на другу спробу? У фахових колах ця перспектива оцінюється як багатообіцяюча. "Це дає вихід на вирішення одразу кількох проблем. Перше - створення конструктивної спільної традиції. Друге - "реелітизація" українського історичного наративу. Третє - вирішення проблеми "народництва" в історії. Ті ж козаки - це стан воюючий, а не рільничий, "люди рицарські", як вони самі себе називали. Це дає можливість, умовно кажучи, надати достойне місце Липинському, не принижуючи Грушевського, і врешті створити притомну лінію від пізнього середньовіччя до модерну, де українці були б реально суб'єктами історичного процесу", - зазначила в коментарі для DT.UA наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху Олеся Ісаюк.

І ще одне припущення - можливо й утопічне. Засвоєння спадку Литви-Русі і Речі Посполитої могло би розвернути в бік України бодай частину представників полонізованих руських родів, переважна частина яких усвідомлює себе поляками щонайменше з XVII-XVIII ст. і проживає у Польщі. Це не означає, що вони всі й одразу кинуться благодіяти на користь своєї історичної батьківщини. Хіба увага з їхнього боку в тій чи іншій формі для нас зовсім не важлива? Навіть з простого міркування національного престижу навряд чи можна погодитися, що ціла епоха національної історії і досі сприймається в масовій свідомості як частина спадщини інших, хоча й дружніх нам, країн.