Найгуманніша в історії

60 років тому завершилася хрущовська грошова реформа, яка тривала з 1 січня до 31 березня 1961 року. Якими є її передумови? Як відбувався обмін? Чи дійсно було дотримано «інтересів населення і держави»?

Знову реформа: на шляху до обміну

Радянський Союз довго й болісно долав наслідки Другої світової війни. Якщо економіка й демонструвала зростання, то його безпосередні наслідки населення ледь відчувало. Реалізація геополітичних амбіцій держави знову відсунула внутрішній ринок на маргінес. Орієнтована на військово-промисловий комплекс економіка не задовольняла попиту населення на товари широкого вжитку, а дефіцит породжував «блат» і «чорний ринок».

Зменшити масштаб тіньової торгівлі й вилучити з обігу грошову масу, не підкріплену товарами, влада вирішила за допомогою обміну грошей. Проведена наприкінці 1947 року грошова реформа мала конфіскаційний характер і дещо оздоровила економіку. Втім, її наслідки довготривалого позитивного ефекту не мали, адже макроекономічні пріоритети Кремля не змінилися. Домінування ВПК, важкої промисловості (т. зв. група «А», або засоби виробництва) над виробництвом товарів широкого вжитку та сферою послуг (група «Б») й надалі деформувало радянську економіку. В 1951–1960 рр. випуск промислової продукції збільшився втричі, водночас виробництво товарів легкої промисловості за цей період зросло у 2,5, а харчової — в 2,3 раза.

Грошові прибутки переважної більшості людей дійсно були невеликими, проте товарна пропозиція — ще меншою. Конвертувати свої прибутки в товари повсякденного попиту або якісні побутові послуги було непросто — внутрішній ринок залишався для влади пасинком, тож вільні гроші частково осідали на банківських вкладах. Влада заспокійливо оцінювала це як «показник міцності радянського карбованця й довір’я до нього».

Хрущовська спроба модернізації Радянського Союзу вимагала значних ресурсів. Освоєння цілини та масштабне житлове будівництво, пенсійна та космічна програми, амбітні геополітичні плани тощо потребували коштів, зокрема й валюти. Водночас темпи приросту економіки не давали змоги профінансувати всі проєкти повною мірою. Влада вдавалася до емісії, яка лише підживлювала інфляцію. Наприкінці 1950-х влада «заморозила» виплати за внутрішніми державними позиками. За стабільного розвитку економіки керівництво країни вдалося до грошової реформи, аби впорядкувати фінансовий обіг та скоригувати валютний курс.

Відлік історії хрущовської грошової реформи слід вести від 30 жовтня 1958 року, коли президія ЦК КПРС визначила розмір майбутньої деномінації та доручила міністру фінансів СРСР А. Звєрєву «з дотриманням суворої секретності підготувати пропозиції з цього питання». 4 травня 1960 року радянський уряд ухвалив постанову «Про зміну масштабу цін і заміну грошей, що нині перебувають в обігу, новими грішми». Вона передбачала обмін банкнот зразка 1947 року на нові за курсом 10:1 упродовж першого кварталу 1961 року. За аналогічним курсом перераховувалися всі грошові виплати, вклади, облігації внутрішньої позики, рахунки установ, організацій та підприємств і прейскуранти.

Після постанови союзного уряду запрацювали приводні ремені складної управлінської вертикалі з підготовки до обміну грошей. Спільні постанови обкомів партії та облвиконкомів, наради, обговорення, календарні плани, вечори запитань і відповідей, роз’яснення, підготовка методичних матеріалів становили зміст майже піврічної роботи багатьох органів влади. Підготовка передбачала не лише інформування населення, а й перерахунок заробітної плати, ставок, тарифів, податків. Останні слід було перевірити на правильність. Потрібно було підібрати касирів на обмінних пунктах і забезпечити всім необхідним. Як оцінював підготовку до проведення обміну міністр фінансів УРСР А.Барановський, «міроприємства по підготовці до переходу на новий масштаб цін … виконані в республіці успішно». І це відповідало дійсності — реформу провели досить організовано.

«Довго запрягали - швидко їхали»

Тривалий період гласної підготовки до обміну коштів дав змогу підготуватися до реформи справді належним чином. Було сформовано мережу пунктів обміну, забезпечено їх сейфами й телефонами, своєчасно доставлено банкноти нового зразка в регіони. Напередодні початку обміну з обласних центрів на місця було відряджено сотні працівників для оперативного реагування на потенційні форс-мажорні обставини.

Значного розмаху набув інформаційний супровід. У Чернігівській області, наприклад, «агітаційно-масову роботу серед населення» з роз’яснення умов обміну проводило 35 тисяч агітаторів. Не зачаровуватимемося масштабом такої діяльності, адже радянському обліку була властива практика приписок та окозамилювання, що істотно гіперболізувала справжню кількість. Утім, залишається фактом, що «надзвичайних подій» як у процесі підготовки, так і самого обміну вдалося уникнути. Власне, у людей просто не було іншого вибору, аніж покладатися на державу.

Проведені заходи, а головне — їхня публічність разом із заспокійливою риторикою позитивно вплинули на початок роботи обмінних пунктів 2 січня 1961 року. Інформаційні звіти з областей про перші дні нового року констатували відсутність великих черг чи надмірного ажіотажу, а «підвищений попит» на деякі товари частково задовольнявся. Закономірний острах населення змінювався на спокій. Витримавши павзу, у середині січня до обмінних кас прийшли «радянські багатії» — люди, які за середньої зарплати близько однієї-двох тисяч рублів приносили десятки тисяч. У Чернівцях і Кіровограді обмінювали суми до 5–10 тис., у Ромнах і Лебедині Сумської області — від 15 до 46 тис., у Львові — 100 тис. і більше.

Із середини січня почалося повільне, але невпинне скорочення мережі обмінних пунктів, і до 12 січня 1961 року було закрито 500 із майже 5 тис. Найінтенсивніший період обміну в СРСР припав на першу декаду січня, коли з обігу було вилучено половину суми всіх обігових коштів купюрами старого зразка. У другій декаді січня надходження коштів купюрами нового зразка в ощадні каси становило 60–70%. Згідно зі статистикою Держбанку СРСР, за перший місяць обміну з обігу вилучили 91% усієї суми в купюрах старого зразка. Населення навіть просило скоротити строки обміну, адже було важкувато орієнтуватися одночасно в старих і нових банкнотах і цінах.

Влада мала всі підстави бути задоволеною організацією підготовки та поведінкою населення. Обмін відбувся спокійно, без надмірних черг і ажіотажу, за повного контролю над обстановкою та із заспокійливим інформаційним супроводом. Населення позитивно сприйняло зменшення кількості нулів на купюрах. Нові гроші мали привабливий вигляд, але найбільше людям імпонував їхній значно менший, майже уніфікований розмір. «Сталінські онучі замінили на хрущовські фантики», — жартували люди.

Деномінація рубля цін істотно не змінила. Перерахунок різного роду грошових виплат та прейскурантів відбувся за єдиним курсом, а округлення цін у більший чи менший бік не стало відчутним. «Таким чином, грошова реформа 1961 року, проведена в нашій країні, є найгуманнішою в історії», — хвальковито оцінювали обмін міністр фінансів СРСР В.Гарбузов і голова правління Держбанку СРСР О.Коровушкін. Як порівняти з реформою 1947 року, хрущовський обмін виглядав справді вигідніше: уніфікований, а не диференційований курс обміну, тривалість реформи — не тиждень, а три місяці. Турботу про населення мало засвідчити вигідніше для людей округлення десятих копійок до цілої копійки у цінах на хліб і хлібобулочні вироби, молоко і молочнокислі продукти, дитяче харчування та інші товари дитячого призначення, яке починалося з 0,6 коп., а не 0,5 коп. Дійсно, за радянськими мірками це був справді гуманізм, а не норма.

Насправді округлення цін нагадувало лотерею. Поряд зі зростанням вартості масла (на 2%), морозива і безалкогольних напоїв (1,2%), мила (0,8%) зменшилися ціни на цукор (на 1,1%), кондитерські вироби (0,8%), олію (0,3%). Як порахували аналітики Центрального статистичного управління УРСР, у результаті округлення цін населення зекономило 212 тис. руб. (у новому обчисленні). Втім, це була офіційна статистика, яка не враховувала сільськогосподарський ринок, де ціни в копійках деномінації практично не зазнали.

Як не втратити гроші: стратегія порятунку

Майже одразу по оприлюдненні у травні 1960 року урядової постанови про обмін грошей у країні розпочався певний купівельний ажіотаж, який тривав кілька місяців. Підвищений попит спостерігався на товари «радянської розкоші» (автомобілі, мотоцикли, ювелірні вироби, килими, меблі, радіоли тощо), придбанням яких люди прагнули підстрахуватися на випадок «підводних каменів» реформи. Задля цього навіть знімали депозити — за півроку по країні з банківських рахунків було знято 6,6 млрд руб. Запобігти цьому ажіотажу було неможливо, адже надто свіжими були спогади населення про здирницьку реформу 1947 року. Тоді про обмін грошей оголосили напередодні, його умови були різними для готівки й депозитів, а термін обміну становив лише тиждень.

Завдяки значній роз’яснювальній роботі органів влади «настрої невпевненості», як характеризували купівельний бум чиновники, вже із серпня 1960 року зникли. З наближенням дати початку обміну населення відновило спроби застрахуватися від потенційних втрат.

Одним зі способів ймовірного порятунку, що спирався на гіркий досвід 1947 року, коли держава найвигідніше обмінювала банківські вклади, полягав у внесенні коштів на депозити. Гроші, що залишилися після максимального отоварювання, люди знову понесли в банк. У Чернівецькій області, наприклад, у грудні 1960 року, як порівняти з листопадом, сума депозитів потроїлася. На початку січня 1961 року така сама депозитна активність повторилася, сума вкладів зросла. У Сумах за першу декаду 1961 року надійшло 138 тис. руб. депозитів, тоді як роком раніше за цей час надійшло лише 54 тис. руб. Втім, цього разу деякі особи використовували ощадну касу як обмінник: поклавши на свій рахунок суму старими купюрами за два-три дні, вони забирали увесь вклад новими грішми.

Однак найпопулярнішим способом підстрахуватися була все ж таки купівля продовольчих і промислових товарів. Ураховуючи період свят, влада ґрунтовно готувалася до 1 січня. Спеціальними рішеннями магазини зобов’язали накопичити значні запаси товарів, аби вгамувати передсвятковий купівельний бум. На окремому контролі перебували сільськогосподарські ринки, обов’язок щодо наповнення продукцією яких покладався на колгоспи.

Наприкінці грудня 1960 — на початку січня 1961 року у всіх обласних центрах УРСР, містах Києві та Севастополі надходження торговельної виручки зросло на 10–15%. У Житомирі 30 і 31 грудня 1960 року магазини продали вдвічі більше м’яса, ніж за попередні дні. В універмазі Тернополя лише за першу декаду січня 1961 року продано товарів на 196 тис. руб., тоді як за аналогічний період січня 1960 року — лише на 136 тис. У магазинах Ужгорода за першу декаду січня 1961 року, як порівняти з груднем 1960 року, населення купило у 1,5 раза більше яловичини, у 2,5 раза — олії, в 1,1 раза — молока й картоплі. І це був не лише передсвятковий ажіотаж. Це була як природна реакція покупців на наповнені полиці крамниць, так і свідчення недовіри до декларацій влади та спроба перестрахуватися купівлею товарів.

Використати реформу з користю для себе прагнули й підприємства та установи. Перевірки фінансових органів виявили «численні факти помилок», які полягали в завищенні або заниженні цін у результаті неправильного округлення. Так, ремонт хутрових виробів, що коштував 1 руб. 85 коп. старими грошима, замість чесного перерахунку на 19 коп. міг коштувати 90 коп. Ремонт чоловічого пальто — 20 руб. 50 коп. (за старою ціною) було переоцінено у 2 руб. 50 коп., хоча насправді мав би коштувати 2 руб. 5 коп. Поточний ремонт автомобіля, що обчислювався за старою ціною 10 руб. 80 коп., міг подешевшати до 18 коп., тоді як справедливо мав коштувати 1 руб. 8 коп. Жіночий плащ вартістю 114 руб. було «помилково» здешевлено до 1 руб. 14 коп. замість чесного перерахунку на 11 руб. 40 коп.

Серед набору різних тактик уникнення потенційного «державного грабунку» були й досить оригінальні. За умовами обміну, старі монети номіналом 1, 2, 3 коп. залишалися в обігу. Покладаючись на чутки, що старі монети більшого номіналу також можуть залишитися в обігу без втрати вартості, мешканець м. Котовська С.Болтян заощадив 225 руб. монетами старого випуску. Переконавшись, що його задум провалився, він був змушений принести їх на обмінний пункт.

Якщо 1947 року влада поборювала «спекулянтів», оголошених винними у спорожненні крамниць, то 1961 року уявних ворогів не було, й усі охочі змогли обміняти свої кошти без втрат.

Деномінація чи девальвація?

Хрущовський обмін грошей 1961 року, називати який реформою публічно уникали, зовні виглядав як деномінація, адже курс обміну було уніфіковано. На таке сприйняття реформи працювала і пропаганда, маніпулятивно наголошуючи на дотриманні «інтересів населення і держави». Втім, радянська держава традиційно поставила свої інтереси вище за народні. За акцентованою прозорістю реформи приховувалася девальвація рубля, оскільки, крім механічного зменшення кількості нулів на купюрах і прейскурантах, відбулася зміна курсу валют та вартості золота.

За логікою, деномінація мусила означати десятикратне коригування курсу американського долара з 4 руб. до 40 коп. Але головний фінансовий конкурент рубля після 1 січня 1961 року почав коштувати не 40, а 90 коп., тобто подорожчав у 2,25 раза, як порівняти з чесною деномінацією. Таке штучне коригування було необхідне, аби забепечити вищу рентабельність зовнішньоекономічної діяльності радянської держави. Тепер ті ж самі торговельні операції на зовнішньому ринку приносили СРСР у 2,25 раза більше прибутків. У стільки ж разів зросла вартість золота в радянській державі, що призвело до подорожчання певних видів товарів. Тобто за позірною деномінацією приховувалася справжня девальвація радянської грошової одиниці з відповідними негативними наслідками для населення, про інтереси якого нібито дбала держава.

На перший погляд, запровадженням нового курсу рубля щодо американського долара радянські гроші зміцніли, адже заокеанський конкурент ставав дешевшим. Це давало підстави для гордощів. «Усією душею схвалюю рішення партії та уряду про зміну масштабу цін і заміну старих грошей новими. Наш руб став дорожчим знаменитого американського долара та інших іноземних валют», — тішився вантажник Одеського порту Калінін. Навряд чи він тримав у руках іноземну валюту чи розумів значення зміни курсу, але сприймав цей факт як іще один доказ прогресивності соціалістичної системи господарювання, як геополітичну перемогу.

«Гроші нові, а справи старі», — висловився щодо реформи механік Житомирського автодорожного технікуму Ульянов. Компетентні органи оцінили його висловлювання як «негативне», хоча нічого критичного в ньому не було. По суті, Ульянов лише констатував тяглість ставлення керівництва держави до внутрішнього ринку й після реформи. Останній залишався недостатньо розвиненим. Попри те, що за М.Хрущова істотно збільшився випуск телевізорів, радіоприймачів, меблів та одягу, розширилася сфери послуг, питома вага групи «Б» у виробництві 1964 року становила лише 26,5%. Все інше припадало на ВПК і важку промисловість. Дефіцит, «чорний ринок», «блат», обмежений асортимент із низькою якістю товарів і послуг залишалися сутнісними характеристиками сфери торгівлі та обслуговування Радянського Союзу упродовж усього періоду його існування.

Грошова реформа не змінила структури радянської економіки, фактично посиливши домінування групи «А». Переваги отримали експортоорієнтовані галузі економіки. Радянський Союз здобував позиції на світовому ринку, втрачаючи внутрішній. Вже наступного після реформи року в країні було підвищено ціни на деякі продукти, виникли перебої з постачанням хліба, а згодом останній закуповували за кордоном. «Найгуманніша в історії» грошова реформа була такою лише за формою, але не за змістом.