"На славу нашої преславної України"

Правда ж, читачу, трохи незвично? Де ще той березень, а ми вже завели мову про Тараса Шевченка.

В Україні із Шевченком склалося так, як із Різдвом. Тобто від Різдва до Йордану дзвенять колядки, щедрівки, ходять вертепи… А потім раз - і все припинилося. І вже протягом року не почуєте нічого з прекрасного пісенного багатства різдвяного циклу, бо й не зведено колядувати чи щедрувати навесні чи в жнива.

Із Шевченком так само. Настає березень, дев'яте й десяте числа, філармонії влаштовують відповідні концерти, музеї й галереї - виставки, газети й журнали виходять із належними публікаціями, видавництва інколи приєднуються до тієї поминальної кампанії якимись книжками. І все. Березень минає - і більше про Шевченка мови не буде. Хоча, на відміну від колядок, на нього заборонний звичай не поширюється. Хто, скажімо, забороняє якійсь газеті в квітучі травневі дні дати до прекрасної фотокартини сільського надвечір'я зворушливі строфи поезії "Садок вишневий коло хати" - поезії, яку навіть московські й петербурзькі видання випрошували в поета й друкували мовою оригіналу? Або восени, коли гаї й діброви прощаються зі своїми золотавими шатами, - чому б тоді до кольорового фотоетюду не поставити прекрасну його алегорію пір року - "Ой діброво, темний гаю! /Тебе одягає / Тричі на рік... Багатого / Собі батька маєш"?

Тарас Шевченко. «Селянська родина», 1843 р.

Те саме з його образотворчим мистецтвом. Чи доводилося вам де-небудь бачити, скажімо в першому класі школи, на стіні в рамці велику репродукцію його чудової картини-ідилії "Селянська родина"? Або репродукцію так само ідилії "На пасіці", де діточки в гарячий літній день пасічникові обід несуть? Як зворушливо! І що з того? Народ не знає про ці творіння...

Тарас Шевченко. Автопортрет, 1840-1841 рр.

У чому ж річ? Очевидно в тому, що ми не живемо Шевченком! Так, ми зриваємося на ноги в залах, ледь зачувши перші ноти "Заповіту" або "Дум". Так, ми складаємо гори квітів до пам'ятників йому. Але чи часто ми стаємо тим, що я би назвав найліпшим пам'ятником - читачем, схиленим над сторінками його творінь? Культ Кобзаря, Пророка, Мученика - це добре.

Але поклонятися культу, хоч би якому масштабному, - цього замало. Маємо від культу переходити до культури - тобто щоб твори поета, поетичні й мистецькі, ставали частиною нашого духовного єства, щоб ми переживали їх, насолоджувалися (так!) ними, щоб Шевченко став нам близьким, рідним як людина... А поки що в нас: відбули березневу кампанію, вшанували, вклонились і… І байдуже нам, що настане 22 квітня, який він відзначав як свій другий день народження, бо то був день його визволення з кріпацтва. А 22 квітня 2018 року минуло рівно 180 років від з того вікопомного дня - чи траплялось вам щось десь про те читати? Або настає травень цього ж таки 2018 року - знов ювілей у Шевченковій долі: від муштри й казарми його визволяє призначення в Аральську експедицію "для снятия морских берегов и видов пустыни".

Тарас Шевченко. Шхуни «Константин» та «Михаїл», 1848 р.

Тобто з обов'язком рисувати, що йому категорично заборонив сам імператор! Два роки волі в неволі, два роки плавання Аральським морем у товаристві інтелігентних офіцерів і науковців. І це почалося рівно 170 років тому. Хтось десь про це писав? А як же це цікаво! Десятки прекрасних поезій, з якими ні від кого не треба було ховатися, десятки рисунків, акварелей, а серед них такий шедевр як "Місячна ніч на Кос-Аралі", якому би позаздрив і сам автор "Місячної ночі на Дніпрі" Куїнджі! А Шевченків "Моряцький автопортрет" з Національного музею у Львові - хто про те все знає? І хто напише? І коли?

Отож ламаймо традицію! Вітаймо Новий рік із Шевченком, щоб бути йому з нами цілий рік. А не лише в канонічні березневі дні!

...Новорічні листи. Здавалося б, яке захопливе чтиво. Але щодо Шевченка це не так! Показовий уже сам спосіб їх публікування Зазвичай - у котромусь із томів багатотомного видання. Скажімо, листи до Шевченка було видано окремою книжкою, листи ж самого Шевченка - ніколи. То як же вони могли стати масовою лектурою?

А листи того варті! В них ми чуємо голос не трибуна, не пророка, а голос симпатичної - то веселої, то сумної - людини з її житейськими проблемами. Ось, наприклад, його лист до брата Микити, написаний у перший рік його студентства. Так, у Шевченка було шість чудових студентських років, які кожен з нас вважає найкращою порою свого життя. А ось Шевченкові ми в цьому відмовляємо. Безпросвітне кріпацьке дитинство... Слуга в панських покоях... Солдатська десятирічна неволя. Ось ті штампи, з яких ми викладаємо схему його життя. А студентські роки, проведені в аудиторіях академії, в майстерні Брюллова, в літературних салонах серед бомонду столиці, в галереях і музеях, у театрах і концертних залах - чому ми не радіємо з тих літ разом із ним, студентом і автором "Кобзаря", "Гайдамаків"? Вслухаймося ж в такі по юначому бадьорі й радісні інтонації того листа до брата:

"Микито, рідний брате!

Минуло вже більш, як півтора року, а так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі, ні се ні те, ще раз вибачай; я так собі подумав - що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого я лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж із тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, так і не так, а все таки лучше, коли почуєш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра - бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились...

Начерки на листі рідному брату Микиті Шевченко. 2 березня 1840 р.

Ну коли то ще буде, чи побачимось чи ні, а про себе скажу от що: слава Богу милосердному, жив і здоров, учуся малювать, коли трапиться, заробляю гроші, оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю (25 рублів асигнаціями). А коли буде більш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога - велике щастя буть вольним чоловіком...

Поклонися усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, поцілуй брата Йосифа так, як би я його поцілував. І сестер Катерину, Ярину і Марусю, коли жива...

Та будь ласкав напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому.

...Не забудь же, зараз напиши письмо - та по-своєму".

Тричі в цьому листі, писаному 15 листопада 1839 року, брат закликає брата писати до нього рідною мовою. Це не обмежувалося лише родинним колом: з появою Шевченка українці почали листуватись українською. Автор цих рядків якось навіть був присутній у Торонто на лекції львівського філолога на цю тему.

Тарас Шевченко. Автопортрет зі свічкою, 1845 р.

...Перше новорічне вітання Шевченка адресоване не будь-кому, а самому Новому Рокові. Йдеться про вірш "Три літа" з однойменної поетичної збірки, що підсумувала творчість поета за 1843–1845 роки. Отже, Новий 1846-й Шевченко зустрів такими рядками:

Добридень же, новий годе

В торішній свитині,

Що ти несеш в Україну

В латаній торбині?

"Благоденствіє, указом

Новеньким повите".

Іди ж здоров, та не забудь

Злидням поклонитись.

Наступний, уже справжній передноворічний, лист Шевченко пише 20 грудня 1847 року до Михайла Лазаревського - одного з шести українців, справжніх побратимів Кобзаря:

"20 декабря 1847

Крепость Орская.

З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче".

Тарас Шевченко. Портрет Михайла Лазаревського, 1858 р.

Далі поет сповідається побратимові в своїх тяжких переживаннях, спричинених стражданнями в умовах солдатчини - душевними й фізичними, зокрема занедужанням на ревматизм і цингу.

"Так мені тепер тяжко, - читаємо в листі, - так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті.

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати".

Тарас Шевченко. Поет і художник серед учасників експедиції на березі Аральского моря, 1848-1849 рр.

Надія, як знаємо, не підвела поета, а принесла певне полегшення в його долі у вигляді плавання Аральським морем у складі описової експедиції, а отже й можливості рисувати й малювати. І поет-художник як дитина зрадів, коли отримав від іще одного свого вірного друга, Андрія Лизогуба, цілий малярський скарб! Ці рядки неможливо читати без зворушення, особливо художникам:

"7 марта 1848.

Крепость Орская.

Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по тричі, цілуючи всяку фарбочку. І як її не цілувать, не бачивши рік цілий. Боже мій! Боже мій! Який тяжкий та довгий рік! Та дарма. Бог поміг, минув таки. Я, взявши в руки скриньку, подивився і неначе перелетів у малярню, в Седнєв. Чи згадаєте, як ви мені її торік показували недороблену?.. Чи сподівався я, що через рік та сама скринька звеселить мене, неначе мати дитину, при лихій моїй годині! Благий і дивний єси, Господи!

Тарас Шевченко. Портрет Андрія Лизогуба, 1846 р.

Сьогодні неділя, на муштру не поведуть. Цілісінький день буду переглядать твій подарунок щирий, мій єдиний друже, переглядать і молитись, щоб Бог послав на довгі дні тобі такую радість, як послав він мені через тебе. Перелічив, передививсь все, все до крихотки ціле, і Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі, - все цілісіньке. Не утрачайся на альбом, друже мій! буде з мене і цього добра поки що.

...Спасибі вам, бувайте здорові та напишіть хоть стрічечку до мене, до удячного вам Т.Шевченка".

Минуло два роки плавання Аральським морем - два роки "волі в неволі". Завершує їх Шевченко в Оренбурзі, де опрацьовує матеріали з експедиції (будинок той, де він жив і творив, нещодавно "по-братньому" знищено!). Отож 29 грудня Шевченко продовжує листовну розмову зі своїм седнівським побратимом - нащадком старовинного козацького роду Андрієм Лизогубом:

"Оренбург. 1849

Декабря 29

На самий свят вечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, - а мені нема з ким слова промовить. Аж гульк! входить в хатину добрий Герн і подає мені ваш лист. Господи милостивий! Як я зрадів! Неначе батька рідного побачив або заговорив з сестрою на чужині!.. Так мені любо стало!

Ви пишете, друже мій добрий, що шлете альбом із papier torchon, - спасибі вам, пршліть. А фарб сухих не посилайте, бо тут олії достать не можна...

Ще ви пишете, друже мій єдиний, щоб я виставляв ціну на моїх будущих рисунках; велике вам спасибі!..

Тарас Шевченко. «Пісня молодого казаха», 1851-1857 рр.

Я нарисувавши дещо, оддавав за самую убогу ціну, так що ж - сміються! Мені здається, що якби сам Рафаель воскрес отут, то через тиждень умер би з голоду або найнявся б у татарина кози пасти. Отакі тут люди! Шлю вам киргизького Баксу, або по-нашому Кобзаря. Коли найдеться яка добра душа, то нехай купить, зробить добреє діло, а ціну я йому кладу 50 карбованців; може задорого, то збавте як знаєте...

Тарас Шевченко. Автопортрет, 1847 р.

Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий!"

Ще один українець, згадка про якого скрасила новорічну оренбурзьку самотність Шевченка - відомий історик і філолог, зачинатель вітчизняної славістики Осип Бодянський. Їх єднало захоплення історією України, Бодянський консультував Шевченка при створенні поеми "Єретик", популяризував його творчість серед слов'янських народів.

По дорозі з заслання Шевченко зустрінеться з Бодянським у Москві. А той 9 травня 1861 року буде на Арбаті серед тих, хто востаннє проводжатиме Шевченка...

Отож 3 січня 1850 року Шевченко пише до Бодянського:

"Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, - давно, давно ми не бачились...

Лаврентій Серяков. Портрет Осипа Бодянського, 1878 р.

Ось бач, як зо мною діялось. Поїхав я тойді в Київ з Петербурга, тойді як ми з тобою в Москві бачились, і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люди живуть, - уже було й подружіє найшлось. Та господь не благословив моєї доброї волі! - не дав мені докінчить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! І заказали писать їх, а що найгірше... рисовать!

...Мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського, добреє зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже ніколи її не побачу! Так щось серце віщує!

...А щоб не ставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи:

Як маю я журитися,

Докучати людям,

Піду собі світ за очі,

Що буде, те й буде.

Найду долю - одружуся,

Не найду - втоплюся,

А не продам себе людям,

В найми не наймуся".

Кониський - гіпотетичний автор пройнятої духом українського патріотизму "Історії Русів", виданої Осипом Бодянським 1846 року. Бодянський також є автором першої публікації про славетне Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають наші президенти. Завдяки тій публікації ним зацікавився і Шевченко в часі його археографічних подорожей Україною. Будучи в Переяславі, він гортав той манускрипт із захопленням, відзначаючи, що він писаний українською.

Минає довгих сім років солдатчини. Хоча листування поета триває, навіть розширюється коло адресатів, але обміном новорічними посланнями це семиріччя не позначене. Все зливається в якусь одну монотонну безперервність:

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю,

О Господи! Як то тяжко

Тії дні минають.

І ось настає 1857 рік. Микола Палкін ганьбою Кримської війни завершив своє деспотичне царювання. Його наступник Олександр II оголошує політичну амністію, але Шевченка серед амністованих немає. Нарешті 1 січня в Новопетровському укріпленні йому вручають розпечатаним лист від графині Анастасії Толстої - дружини віце-президента Художньої академії Федора Толстого. Поет так був вражений надією на волю, про що йшлося в тому листі, що кілька днів ходив із ним навколо укріплення, поки нарешті зміг узятися за перо, щоб вилити свої неймовірні мрії:

"Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове...в скромной художнической келье об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не мог). Далее воображаю себя уже искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправляюсь в мою милую Малороссию и на хуторе одного из друзей моих скромных, поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта!.. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастия...

Всем сердцем моим целую графа Федора Петровича, вас, детей ваших и всех, кто близок и дорог благородному сердцу вашему. До свидания!"

Мрії Шевченка виявилися не такими вже й неймовірними. З ідилією на українському хуторі не вийшло, але здійснилося головне. Шевченко уславився як майстер гравюри в техніці офорту, в манері великого, щойно відкриваного тоді Рембрандта. Художня академія вшанувала "російського Рембрандта" високим званням академіка гравюри.

Тарас Шевченко. Портрет графа Федора Толстого, 1860 р.

Один з його офортів - портрет графа Федора Толстого - образ величавої шляхетної старості. Офорт не був просто знаком вдячності за сприяння у звільненні з неволі. Ця сім'я глибоко шанувала поета. Після заслання він часто бував у них, брав участь у літературних вечорах. Одного разу навіть сам читав в оригіналі своїх "Неофітів". Можна сказати, що вони любили поета. Коли він помер, вони, не маючи змоги бути на похороні, бо були за кордоном, там замовили панахиду...

Тарас Шевченко. Автопортрет, 1851 р.

І ось надходить Новий 1858 рік. Шевченко зустрічає його в Нижньому Новгороді, де його під час повернення з заслання майже на півроку затримало жандармське управління, заборонивши в'їзд до столиці. Але це дрібниця! Він вільний! Здоровий. Милується містом, його церквами й соборами. Багато малює - краєвиди, портрети. Ходить до театру.

Захоплюється молодою артисткою. Друкує рецензію на її бенефіс. Пише поему "Неофіти" і славнозвісний триптих - "Доля. Муза. Слава". Буває в гостях і приймає гостей. Кілька місяців у місті над Волгою - суцільне свято волі! І найкраще про це свідчать новорічні листи. Перший - до його шляхетної заступниці графині Анастасії Толстої:

"Простите ли вы меня, моя святая заступница, за мое долгое молчание? Наверное простите, когда я вам расскажу причину этой грубой невежливости. 23 декабря получил я ваше драгоценное письмо, а 24 приехал ко мне из Москвы гость. И кто бы, вы думали, был этот дорогой гость, который не дал мне написать вам ни одной строчки? Это был ни больше ни меньше как наш великий старец Михайло Семенович Щепкин. Каков старец?

Тарас Шевченко. Портрет Михайла Щепкіна, 1858 р.

За четыреста верст приехал навестить давно не виданного друга. Вот это что называется друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга. Он гостил у меня по 30 декабря. Подарил нижегородцам три спектакля, привел их в трепетный восторг, а меня, меня вознес не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая ,поэтическая натура! Великий артист и великий человек! И, с гордостию говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив!

...Поздравляю вас, графа Федора Петровича и милых детей ваших с Новым годом и желаю вам на всю жизнь такой радости, такого счастия, каким и я теперь наслаждаюсь. Простите и не забывайте меня, искреннейшего и счастливейшего вашего благодарного друга Т. Шевченко."

Одна з трьох вистав за участі знаменитого Шевченкового друга - "Москаль-чарівник" мовою оригіналу, українською!

4 січня Шевченко пише ще п'ять листів. Один до письменника Сергія Аксакова з приводу своїх повістей. І чотири - до співвітчизників, звичайно ж, рідною мовою. Прочитаймо ж і ми листи до М.Щепкіна і П.Куліша, щоб відчути разом з автором радісний подих волі й новорічних надій.

До М.С Щепкіна:

"Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувавсь од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою; думаю, та я й сам тепер не знаю, що я думаю. Думаю на масницю приїхать до тебе в Никольське, а до того часу, може, дасть бог, вийде мені розрішеніє, то і в Москву. А поки що цілую тебе, друже мій єдиний, і поздоровляю з Новим годом. Поцілуй Аксакова, Максимовича і княгиню Рєпніну. І не забувай мене, твого щирого, іскреннього друга

Т.Шевченка.

...Тричі цілує тебе твоя Тетяся" (Артистка Піунова в ролі Тетяни з "Москаля-чарівника". - В.Г.)

До Пантелеймона Куліша:

"Позавчора получив я твоє третє письмо та ще й з грішми 250 карбованців. Спасибі тобі і тому щедрому землякові, що купив мою невольничу роботу. Спасибі вам, други мої сердечнії: зрадували ви мене з великим святом...

Оповідання Вовчка ще не получив. А "Граматка" твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі й розказать.

Тарас Шевченко. Портрет Пантелеймона Куліша, 1843-1847 рр.

…З "Чорної ради" тепер не нарисую тобі нічого: нема моделі, нема нічого перед очима нашого. Українського, а брехать на старість не хочеться. Не хочеться рисовать так, аби-то.

Тепер посилаю тобі з оцим добрим чоловіком, з Овсянниковим, свої "Неофіти". Ще не добре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну.

...Шли мені швидше свого Вовчка. Та будь здоров з Новим годом".

Тарас Шевченко. Портрет Михайла Максимовича, 1859 р.

Із Щепкіним, Аксаковим, Максимовичем Шевченко ще матиме радість зустрітись і спілкуватися в Москві, коли жандарми нарешті випустять його з нижньоновгородської "облоги". 26 березня поет підбиває підсумки свого московського гостювання: "...В 2 часа, закупоренный в вагоне, оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии".

Портрет Марії Максимович, 1859 р.

Епілог. Через два дні, 28 березня, у Петербурзі.

"Сердечнее и радостнее не встречал меня никто и я никого, как встретились мы с моей святой заступницей и с графом Федором Петровичем. Эта встреча была задушевнее всякой родственной встречи. Многое хотелось мне пересказать ей, и я ничего не сказал. В другой раз. Бутылкой шампанского освятили мы святое радостное свидание и в * часов расcтались".

19. Тарас Шевченко. Автопортрет, січень-лютий 1861 р.

Отакі Шевченкові листи. Новорічні. А є ще Великодні. І всякі інші. Але головне - Шевченкові. І тому кожен з них - свято. Читаймо!