Музи на службі в Ареса

Перша світова війна (1914–1918) стала першим масштабним збройним конфліктом, у якому далеко не останню роль відіграла пропаганда. Щоб не віддавати все на відкуп цивільним журналістам, військова влада всіх воюючих держав створювала спеціальні органи, які не тільки контролювали вихідну інформацію, а й спрямовували її у правильне для неї ідеологічне русло. Не слід думати, що туди відбирали виключно твердолобих пропагандистів. Багатьом вдалося підтвердити свої таланти після війни на мирній ниві.

У збройних силах Австро-Угорщини органом управління ідеологічною пропагандою стала Військова прес-служба (KPQ), сформована наказом від 28 липня 1914 р. при верховному командуванні. Її очолив оберст Генерального штабу (пізніше підвищений у званні до генерал-майора) Максиміліан фон Хоєн. У березні 1917 р. на цьому посту до кінця війни його змінив оберст Генштабу Вільгельм Ейснер-Бубна.

1914 р. було створено спільне для Австрійської імперії та Угорського королівства Телеграфне бюро. Це був офіційний рупор габсбурзької монархії на міжнародній арені. KPQ стала його підрозділом. У перебігу війни до співробітництва було залучено близько 550 журналістів і діячів мистецтв, з яких
346 були художниками! Звісно, більша частина співробітників була патріотами, відданими справі батьківщини й монархії, але були й такі, які за пропагандистською роботою ухилялися від фронту, і навіть такі, котрих залучили примусово.

Невдовзі після початку війни було визнано, що для повноцінної роботи KPQ слід залучити до співробітництва не тільки письменників і журналістів, а й художників, фотографів і кінодокументалістів. Усі співробітники перебували на повному державному утриманні, їм видавали обмундирування й до нього спеціальні чорно-жовті нарукавні пов'язки з написом білим кольором - PRESSE, KUNST або KRIEGSPRESSEQUARTIER.

Військовий кореспондент на фронті.

Журналісти

До співробітництва з KPQ вдалося залучити багатьох видатних майстрів пера. Ось тільки деякі з них.

Письменник і в майбутньому командир віденської Червоної гвардії в 1918 р., учасник Громадянської війни в Іспанії на боці республіканців німецько-чеський письменник Егон Ервін Кіш (1885–1948), якого вважають одним із найвизначніших репортерів в історії журналістики. Він говорив про репортаж як про форму мистецтва і боротьби. У жовтні 1904 р. після закінчення школи в Празі пішов "однорічним добровольцем" в армію, але через постійні конфлікти з начальством, яке вважало його анархістом, більшу частину служби провів під арештом. Тому звання офіцера резерву не отримав і був звільнений у запас у званні капрала. Одним із найяскравіших епізодів у передвоєнній професійній діяльності Кіша стало висвітлення подій навколо скандальної "Справи Редля". На початку Першої світової Кіша призвали в рідний полк і відправили на фронт у Сербію. Разом зі своїми товаришами він пережив ганьбу першої поразки на річці Дріна. З лютого 1915 р. воював на Східному фронті; 18 березня був тяжко поранений. Після виписки з лікарні його визнали непридатним до військової служби. У 1916 р. працював у м. Дьюла (Угорщина) військовим цензором в етапній команді. У 1917-му він (уже у званні лейтенанта) написав прохання про переведення у Відень у військову прес-службу, де йому доручили приводити прес-релізи у відповідність до офіційної габсбурзької пропаганди.

Письменник-експресіоніст, майстер магічного реалізму і літератури жахів Лео Перуц (1882–1957). Його батько торгував текстилем у містечку Раковник за 50 км від Праги. 1 жовтня 1903 р. Леопольд вступив "однорічним добровольцем" у 8-й Празький ландверний піхотний полк. Однак наскільки поганим учнем він був у кількох школах, настільки поганим виявився й на військовій службі, тому його залишили дослужувати на загальних підставах другий рік. Він вийшов у запас лише у званні капрала. Оскільки письменник страждав на короткозорість, із початком Першої світової його не призвали. Тільки в серпні 1915 р. його направили на чотиримісячний курс вишколу під Будапешт, а наприкінці березня 1916-го - на Східний фронт, де під Рогатином 4 липня він отримав легке вогнепальне поранення. Згодом йому все-таки присвоїли звання лейтенанта й у серпні 1917 р. відрядили на роботу у військову прес-службу.

Журналіст, фотограф, письменниця й мандрівниця Аліса Шалек (працювала під псевдонімом Пауль Міхаелі, 1874–1956). У 1914 р. Аліса стала одним з організаторів благодійної організації "Чорно-жовтий хрест", яка опікувалася воїнами. В 1915-му почала співпрацювати з військовою прес-службою і писала кореспонденцію з Доломітових Альп, Сербського (Південного) фронту та фронту на річці Ізонцо - фронти в горах їй були близькі, бо вона була завзятим альпіністом. За доброчинну діяльність Шалек нагородили 1917 р. Золотим Хрестом заслуг із Короною на стрічці Медалі за хоробрість - дуже незвичайна нагорода для жінки. Цього ж року вона залишила професію військового репортера, здогадно через те, що її патріотичні відгуки про війну наражалися на зневажливу критику в суспільстві.

Письменник, поет і драматург, засновник і нині існуючого знаменитого Зальцбурзького театрального фестивалю Гуго фон Гофманшталь (1874–1929). Після першого курсу юридичного факультету Віденського університету проти волі батька Гуго пішов "однорічним добровольцем" у 6-й драгунський полк, розквартирований у Брно й Годоніні (Моравія), і після проходження служби став офіцером резерву. Коли розпочалася Перша світова війна, фон Гофманшталю було вже 40 років, він був одружений і мав слабке здоров'я, тому його призвали офіцером у ландштурм і направили на службу в Істрію. Потім отримав призначення у Відділ військового піклування, їздив із лекціями і виступами, зокрема за кордон.

Відомий письменник, драматург і есеїст Роберт Музіль (1880–1942). Його кар'єру визначив батько. Роберт спочатку вчився у військових школах різних ступенів, потім вступив до Військово-технічної академії у Відні, але вже за півроку покинув її і вступив до Німецького технічного університету у Брно. Він не тільки блискуче закінчив його, а й захистився, 1901 р. здобувши докторський ступінь. Того ж року пішов на дійсну військову службу в 49-й піхотний полк "однорічним добровольцем" і 1903 р. став лейтенантом резерву. Першу світову війну Роберт закінчив гауптманом ландверу, отримав низку нагород. Воював у Південному Тіролі, який пізніше ввійшов до складу Південно-Західного фронту, і 22 вересня 1915 р. мало не загинув біля Тренто від авіаційної стріли, скинутої з італійського літака. Цей епізод став частиною написаного ним згодом оповідання "Чорний дрізд". У 1916–1917 рр. Музіль співпрацював із прес-бюро верховного командування і був редактором "Тірольської солдатської газети".

Письменник Роберт Музіль, фото 1918 р.

Журналіст і письменник-гуморист Александр Рода Рода (1872–1945). Народився в сім'ї єврея, який служив тюремним наглядачем в одному з хорватських містечок. Після закінчення Віденської школи права розпочав військову кар'єру 1 жовтня 1893 р. у корпусному артилерійському полку в Аграмі (нині столиця Хорватії Загреб). У 1894 р. прийняв християнство, у 1899-му змінив ім'я і прізвище з Шандор Розенфельд на Рода, а в 1906-му - на Рода Рода. 1907 р. через "дискредитацію офіцерської честі" його позбавили військового звання. У відповідь Рода Рода відніс свій мундир кравцеві, який пришив до нього червону (генеральську) підкладку - у ньому він виступав перед публікою. Це вбрання стало його візитною карткою. З 11 серпня 1914 р. був військовим кореспондентом "Ной фрай пресс" і до 1917 р. написав для газети понад 700 статей.

Письменник і драматург Ференц Мольнар (1878–1952) вважається найбільшим угорським драматургом ХХ ст. 1914 р. Ференца призвали й відправили на фронт у Галичину, звідки він надсилав кореспонденцію у свою газету "Вечір", а звідти її передруковували "Морнінг пост Лондон" і "Нью-Йорк Таймс". 1916 р. його статті вийшли в збірці "Воєнний щоденник кореспондента", за яку імператор нагородив автора орденом Франца Йосифа.

Знаменитий австрійський і американський письменник-експресіоніст Франц Верфель (1890–1945) народився в сім'ї відомого в Празі виробника рукавичок. У 1911–1912 рр. пройшов службу "однорічним добровольцем" в одному з полків, розквартированих у Празі в Градчанах. У 1915–1917 рр. служив на Східному фронті в Галичині, після чого почав співпрацювати з військовою прес-службою.

Група художників (Kunstgruppe)

Військовими художниками в 1914–1916 рр. керував оберст Вільгельм Йон, який із 1909 р. очолював Військово-історичний музей. З 1916 р. і до кінця війни пост командира групи обіймав майор Георг Собічка. Військова влада не пустила справу на самоплив - було видано "Припис щодо мальовничого висвітлення війни". У ньому, зокрема, сказано, що завдання художників - "...ефективно, на рівні сучасної пропаганди, донести до громадян країни і за кордоном інформацію про збройні сили в правильному світлі, підготувати матеріали, які прославляють подвиги в мистецтві і літературі, для подальших історичних досліджень". Відповідно до інструкції художники мали знаходити "...ефектні й цікаві моменти фронтового життя", а військове начальство на місцях усіляко їм у цьому допомагати. Причому необов'язково було відтворювати тільки бравурний і переможний аспект діяльності армії - широко використовувалися й гнітючі мотиви, покликані передати поневіряння й злигодні військового життя.

Пейзажисти мали звертати увагу передусім на навколишню природу, щоб після війни створювати монументальні полотна, покликані уславити перемоги австро-угорської армії. Портретисти - в малюнках олівцем увічнити якнайбільше генералів і офіцерів, видатних героїв війни, а створення монументальних живописних портретів залишалося також справою майбутнього. Найважливіша роль приділялася майстрам жанрового живопису - вони мали в найкоротший термін намалювати якнайбільше нехай і не дуже високомистецьких жанрових картин, але таких, з яких можна було швидко виготовити пропагандистські листівки й надати для друку в пресі. Зазвичай їхні сюжети були присвячені конкретним подвигам. Художників відрядили на фронт, і вони були зобов'язані раз на тиждень видавати мінімум один ескіз, а раз на місяць - мінімум одну картину. Значно більшу свободу мали скульптори...

Конкуренція між художниками була величезна - до KPQ зверталися і маститі метри, і невідомі самоучки. Відбір був ретельний і залежав не тільки від художньої майстерності, а й від швидкості роботи, і навіть від походження - слід було дотримувати пропорції між вихідцями з Австрійської імперії й Угорського королівства. Важливу роль у відборі відігравало й те, що до кінця війни збройні сили вимагали чимдалі більше й більше "гарматного м'яса", причому незалежно від того, якими талантами, крім уміння прицілюватися й натискати на спусковий гачок, вояки володіли. Можливо, через це в групу художників залучили шістьох жінок. І чимало з них залишили яскравий слід у мистецтві ХХ століття.

Фредеріка (Фріці, Фредді) Ульрейх (1865–1936) була найстарішою художницею в групі. Вона походила з сім'ї офіцера, була інвалідом. Від самого початку Першої світової війни почала співпрацювати з KPQ, і цього ж року її направили на Балканський фронт. Звідти вона привезла багато картин, серед яких особливе місце посідали руїни Белграда й солдатські могили. Весь гонорар вона передала у фонд допомоги інвалідам австро-угорської армії.

Альбін Еггер-Лінц (1868–1926) - автор, можливо, найвідомішої (принаймні її часто цитують) австрійської картини на тему Першої світової війни - "Безіменні. 1914" (1916). Еггер-Лінц був незаконнонародженим сином церковного художника і рано виявив талант, навчався в Мюнхенській академії образотворчих мистецтв, неодноразово отримував нагороди за свої роботи. 1909 р. став членом об'єднання "Віденський сецесіон". Наступного року йому запропонували стати професором Віденської академії образотворчих мистецтв, але у справу втрутився всесильний наступник престолу Франц Фердинанд, якого образив подарунок художника імператорові до 60-річчя сходження на престол, представлений на спеціально організованій до ювілею виставці. Ерцгерцог вирішив, що картина "Танець смерті Дев'ятого Року" не патріотична й недостатньо благочестива для літнього монарха. Сама робота була присвячена збору австрійського ополчення в 1809 р. Ще до вступу Італії в Першу світову війну, у квітні 1915 р., Еггер-Лінц, який не служив строкової служби у збройних силах, записався добровольцем у тірольський ландштурм. На війні талант художника передусім придався в ритті окопів і маскуванні казематів гірської фортеці Томбіо. Від цього "високого мистецтва" його врятував полковий лікар, який поставив 47-річному художникові діагноз: "проблеми з серцем у високогір'ї". Залишивши фронт, Альбін почав співпрацювати з KPQ і багато малював для австрійського Червоного Хреста, Відділу військового піклування й інших благодійних організацій. Із травня 1916 р. він творив тільки в себе в студії.

Александр Деметріус Гольц (1857–1944) народився в сім'ї інженера шляхів сполучення і виріс у Відні, а художню освіту здобув спочатку в Мюнхенській, а потім Віденській академії образотворчих мистецтв. Спочатку він зажив слави історичного живописця, потім - пейзажиста й портретиста. Згодом став відомим художником театральних декорацій. Найвідомішою його роботою під час співпраці з KPQ стала картина "Облога Антверпена 1914 р.", на якій зображено обслугу 30,5-см мортири.

Оскар Ласке (1874–1951) народився в Чернівцях на Буковині в сім'ї промислового архітектора. Закінчив архітектурний факультет Віденської академії образотворчих мистецтв, але 1904 р. переключився на живопис. Оскар - автор серії акварелей, що зображують краєвиди, жанрові сценки, міську архітектуру, написані після подорожей Європою і Північною Африкою. Також Ласке був відомий як графік і книжковий ілюстратор. У Першу світову війну він служив офіцером у Галичині, з 1915 р. - на Італійському фронті на р. Ізонцо. Потім співпрацював з KPQ.

Карл Фрідріх Гсуєр (1871–1939) був сином відомого скульптора й гравера Карла Людвіга Гсуєра. Освіту здобув, природно, у Віденській академії образотворчих мистецтв, подорожував Тунісом, Францією та Нідерландами. З початком Першої світової війни його як офіцера ландштурму призвали в діючу армію. Служив порученцем при штабі 25-ї піхотної дивізії для зв'язку з 4-м і 84-м полками, а також 10-м єгерським батальйоном. Художник став учасником бойових дій під Комаровом, Львовом, над Бугом і поблизу Сапанова. У травні 1917 р. його призначили ординарцем ерцгерцога Петера Фердинанда, а в листопаді підвищили до гауптмана. Одночасно з жовтня 1914 р. він активно співпрацював з KPQ, куди регулярно відсилав свої роботи. Заслуги художника і солдата були відзначені спочатку Військовою медаллю заслуг, а потім - Лицарським хрестом ордена Франца Йосифа.

Оскар Кокошка (1886–1980), видатний художник і письменник, яскравий представник австрійського експресіонізму, народився в родині, що веде своє походження від празьких ювелірів. Художню освіту здобув у Віденській школі прикладного мистецтва, де одним з його викладачів був знаменитий художник Густав Клімт. На Першу світову війну Оскар пішов добровольцем і потрапив на фронт у Галичину, де отримав кульове поранення в голову (через що втратив вушну раковину) і важке штикове поранення в легеню. Оскарові пощастило, бо йому вдалося добратися до своїх. Після лікування вступив на службу в KPQ, а 1916 р. його відрядили на фронт на Ізонцо. Цікаво, що перед Першою світовою війною Оскар пережив бурхливий роман із "фатальною жінкою" Альмою Малер, яка була по черзі дружиною і подругою життя таких знаменитостей, як композитор Густав Малер, архітектор Вальтер Гропіус і письменник Франц Верфель, про якого ми вже згадували...

Картина Оскара Кокошки

Спочатку місцем "штаб-квартири" художньої групи обрали Військовий архів, що розташовувався в будинку Військово-історичного музею - саме туди художники здавали свої роботи, і саме звідти їх розподіляли по музеях, виставках і державних установах. Але навесні 1916 р. управління групи переїхало до Віденської академії образотворчих мистецтв.

За роки війни було організовано 33 виставки, які експонувалися не тільки в Австро-Угорщині, а й за кордоном. На них було виставлено понад 9 тисяч робіт!

Картина Альфреда Базеля

Фотографи
і Кінематографічне відділення

Військова прес-служба широко задіяла військових фотографів. Офіційним рупором фотопропаганди збройних сил двоєдиної монархії була щотижнева газета "Наш воїн". Понад 33 тис. фотографій періоду Першої світової війни зберігається у фотоархіві Австрійської національної бібліотеки.

Військовий фотокореспондент. Володимир Волинський, березень 1918 р.

Одним з найвидатніших фотографів, які співпрацювали з KPQ, був Хуго Ейво (1877–1953). Відомий згодом як актор і як оператор кіно, Хуго походив зі стародавнього аристократичного роду. Його батько боровся разом із мексиканським імператором Максиміліаном I (молодшим братом Франца Йосифа) проти інсургентів. 1914 р. Хуго Ейво створив у Відні інформаційне фотоагентство Illustrationsburo Wiener Photo-Centrale.

1915 р. у структурі KPQ з'явилося специфічне відділення, засноване австрійським піонером кінематографії графом Александром Йозефом Коловрат-Краковським (1886–1927). Александр урятував багатьох діячів кіно від призову в армію й відправлення на фронт, залучаючи у свою творчу групу. Кінематографісти були підзвітні військовому архіву.

Вітчизняному читачеві важко оцінити ступінь таланту журналістів, письменників, кінематографістів і навіть фотографів. Але художні твори змушують захопитися громадянською сміливістю й жахнутися плодами війни. Тож музи, які пішли на службу до Ареса, далеко не завжди забували про душі людей.