"Мертві душі" українсько-польської дипломатії, або Архівний бізнес по-українському

Характеризуючи відносини між Україною і Польщею останніх років, слід відзначити їх поступове охолодження з відверто недружніми кроками.

Каменем спотикання у відносинах між нашими країнами стала політична оцінка Волинської трагедії 1943 р. Попри декларування вищими посадовими особами обох країн готовності поглибити співпрацю та зняти бар'єри між Україною й Польщею в питанні історичного минулого, створення на урядовому рівні Українсько-польської комісії з історичних питань на чолі з віце-прем'єр-міністрами двох країн Павлом Розенком та Пйотром Ґлінським, на жаль, не знизило градус у відносинах між сусідами. Незважаючи на оголошення курсу історичного примирення, вищі посадові особи Польщі продовжують демонструвати неприйняття політичного діалогу і цілеспрямовано розпалюють ворожнечу між українцями та поляками.

Так, президент Польщі Анджей Дуда, даючи оцінку подіям 1943 р., заявив, що це була етнічна чистка, спрямована на фізичне звільнення території від поляків.

А люблінський воєвода Пшемислав Чарнек, коментуючи проведення в селі Сагринь 8 липня 2018 р. жалобних заходів на честь жертв з участю президента України Петра Порошенка, назвав їх "провокацією", а самі події 1943 р. - виключно геноцидом поляків.

Аналізуючи зміст заяв та вжитих керівництвом Польщі заходів, президент Європейської ради Дональд Туск, за підсумками саміту Україна-ЄС, констатував, що Україна і Польща перебувають на порозі глибокого історичного конфлікту, який може призвести до вкрай негативних наслідків. Колишній голова уряду Польщі закликав сторони досягти порозуміння в цьому болючому питанні.

В інформаційному потоці гучних заяв майже непоміченою залишилася новина про візит у березні 2018 р. делегації українських архівістів до Варшави, де між Інститутом національної пам'яті Польщі та державними архівами України укладено договір про оцифрування архівних документів з історії українсько-польських відносин, зокрема з історії політичних репресій, які відбувалися в радянські часи; налагодження професійних зв'язків, обмін досвідом у різних напрямах роботи і модернізації архівних установ. Здавалося б, на хвилі погіршення українсько-польських відносин, гострих суперечок щодо політичної оцінки трагічних подій недалекого минулого така співпраця мала стати чи не головним заходом у побудові історичного діалогу. Більше того, така форма побудови історичного діалогу цілком узгоджується із задекларованим президентом Польщі Анджеєм Дудою принципом - відносини мають розвивати на основі правди та надійної інформації про всі події, що сталися.

Проте на практиці вся "співпраця" звелася до платного копіювання архівних документів, які стосуються виключно репресій осіб польської національності, що проживали на території УРСР. Саме питання платного копіювання архівних документів на репресованих громадян викликає подив, адже, відповідно до вимог ст. 11 Закону України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років", забороняється вимагати прямої чи опосередкованої оплати самостійного виготовлення особою копії архівної інформації репресивних органів.

Отже, порядок організації роботи польських фахівців з виявлення та копіювання в українських архівах документів порушує низку питань, відповіді на які - надзвичайно незручні для міністрів, котрі формують і реалізовують державну політику у сфері національної пам'яті та архівної справи. Чи проводить Українська держава заходи з виявлення і фінансування копіювання документів у польських архівах про вбитих польськими військовими (поліцейськими) органами громадян українців або громадян Речі Посполитої - етнічних українців та з аналогічних конфліктних історичних питань? Чи морально діють українські чиновники, продаючи інформацію про вбитих і засланих на каторгу невинних людей?

Цілком логічно було б провести безкоштовний обмін копіями архівних документів на паритетній основі. Проте цього не сталося.

Вочевидь, у питанні подолання "історичної кризи" у відносинах між Україною і Польщею не налагоджено ані найменшої взаємодії й консолідації зусиль між Адміністрацією президента і профільними міністерствами та відомствами, які реалізовують державну політику у сфері національної пам'яті та архівної справи. Складається враження, що українські чиновники приймають рішення на власний розсуд, без урахування національних інтересів держави. Головне - показати суспільству "свою роботу".

Фактично, міністр юстиції України Павло Петренко та голова Державної архівної служби України Тетяна Баранова, на яких покладено обов'язок реалізовувати державну політику у сфері архівної справи, давши згоду на укладання цих угод про співпрацю, не дуже й переймалися політичними наслідками. Та чи могли вони їх передбачити?

Аналізуючи виступи міністра, стрічку новин і контент сайту Міністерства юстиції, інформації про реалізацію Міністерством юстиції державної політики у сфері архівної справи ви не виявите. Виняток становлять кілька повідомлень про відкриття документальних виставок. Воно й не дивно, адже у 2014 р. міністр призначив керівником Державної архівної служби свою підлеглу, Тетяну Баранову, директора департаменту нотаріату і банкрутства.

Голова Державної архівної служби України Тетяна Баранова, яка все життя працювала в нотаріаті, вочевидь, не дуже переймається не те що поняттями політичної значущості документальних свідчень минулого, а й питаннями життєзабезпечення архівної галузі. За такий підхід до роботи Кабінет міністрів України у 2017 р. оголосив Тетяні Барановій догану. Після чого, судячи з повідомлень на порталі "Архіви України", вона взялася будувати собі імідж активного реформатора та євроінтегратора. Проте профільна архівна спільнота, народні депутати і громадськість констатують, що голова Державної архівної служби повністю зруйнувала систему управління архівною галуззю. Як наслідок, рішенням керівника архівної служби укладено низку міжнародних угод, виконання яких завдає непоправної шкоди міжнародному іміджу України та загрожує її національним інтересам.

Насамперед, це призведе до масового витікання персональних даних на громадян України, що, до речі, заборонено Законом України "Про захист персональних даних". Адже архівно-кримінальні справи, крім інформації про репресованих, містять багато іншого. Це, зокрема, персональні дані родичів репресованого, нині громадян України.

Зважаючи на активну політику Польщі з полонізації "східних кресів" та обґрунтування історичного права Польщі на ці території, використанню зазначеної інформації відведено особливу роль: формувати лояльність місцевого населення. Один із методів такого формування - видача "карти поляка", за яку наші громадяни і так готові заплатити чималі кошти. Пошук та ідентифікація нащадків - питання часу. Зважаючи на наявність мережі польських консульських відділів та культурних центрів, урочисте і безкоштовне вручення "карти поляка" громадянам України є натяком на те, що історична батьківщина пам'ятає й піклується про них і створює всі умови для "інтеграції у краще життя, зі справжніми європейськими цінностями та стандартами".

Крім того, польські політики отримають потужний аргумент для тиску на Україну - статистичні дані. Як свідчить аналіз заяв перших осіб Республіки Польща, маніпуляції статистичними даними стали звичною справою для польських політиків і чи не найдійовішим аргументом у нав'язуванні виключно польського бачення історичного діалогу. Так, президент Польщі Анджей Дуда заявив, що під час Волинської трагедії від рук українських націоналістів загинуло понад 130 тисяч поляків, хоча, за підрахунками істориків, ця цифра не перевищує 35 тисяч.

Вибіркове використання статистичних даних на репресованих громадян СРСР, без належного наукового опрацювання всього документального архівного масиву та створення єдиної статистики на всіх репресованих, лише посилить риторику польських політиків. Отримання документального підтвердження розстрілу та заслання тисяч осіб польської національності дозволить їм звинуватити українців у цілеспрямованому знищенні польської нації (етнічних чистках, геноциді). Саме українців, бо те, що в 1920–1950-х роках діяла радянська репресивна система, залишається за дужками…

Узагальнення та публікація статистичної інформації, створеної на основі протоколів засідань "трійок" управління НКВС за 1937–1938 рр., виконані миколаївськими архівістами, засвідчили, що з 7191 репресованої особи, українці становили - 62,1% (4467 осіб), німці - 9,9%
(707 осіб), росіяни - 6,6% (474 особи), поляки - 3,8% (273 особи), узбеки - 2,8% (199 осіб), євреї - 2,5% (182 особи), молдавани - 0,7% (53 особи), білоруси - 0,7% (51 особу), болгари - 0,7% (51 особу), решта 33 національності - 10,2%
(734 особи). Звісно, по інших областях статистичні дані можуть відрізнятися, проте не настільки, щоб говорити про вибірковий геноцид проти представників виключно польської нації.

Звівши статистичні дані щодо жертв репресій, Україна отримає чи не найголовніший аргумент у історичному діалозі не тільки з Польщею, а й із Російською Федерацією, яка, до речі, продовжує домінувати в більшості сегментів ідеологічного простору українського інформаційного середовища. Хоча нині ситуація не така катастрофічна, як була, наприклад, у 2014 р.

Одним із таких прикладів є викладена у вільний доступ База даних "Меморіал" - "...банка данных о защитниках Отечества, погибших, умерших и пропавших без вести в период Великой Отечественной войны и послевоенный период...". Списки вбитих військових, призваних з УРСР, включені до неї. Безпосередній куратор цього проекту - Міністерство оборони Російської Федерації. Це надзвичайно потужний інформаційний ресурс у просуванні Російською Федерацією своїх зовнішньополітичних інтересів, нав'язуванні світові свого розуміння історії. Аналогічних проектів на території пострадянського простору немає. Зважаючи на той факт, що всі архівні документи, які стосуються участі республік СРСР у Другій світовій війні та інших збройних конфліктах ХХ ст., було вилучено з архівів республік і сконцентровано в м. Москва та в м. Подольськ, підготувати й реалізувати свій національний проект Україна, практично, не в змозі. Як наслідок, проект "Меморіал" домінує в ідеологічному інформаційному просторі всіх країн пострадянського простору.

До чого це призвело - пояснювати не треба. Інформаційні проекти з формування проросійської лояльності українських громадян, включно з видачею паспортів громадян Російської Федерації, лягли в основу трагічних подій 2014 р. і яскраво продемонстрували, до чого призводить нехтування з боку українських політиків та чиновників-невігласів історичним досвідом та вагою архівних документів на тлі посилення значення інформаційних воєн у системі сучасних міжнародних відносин.