Книга-засторога від нових людських катастроф на планеті

Трагічній даті - 75-м роковинам Бабиного Яру, яка шокувала людство в минулому столітті і яку ми не маємо права забути в нинішньому, присвячена нова книга Ісаака Трахтенберга, людини добре знаної в Україні й далеко за її межами.

Працюючи над нею, автор ставив собі за мету не лише вшанувати пам'ять жертв цього нелюдського злочину, а й переконати читачів у необхідності повною мірою засвоїти уроки минувшини, поміркувати разом із ними над гострим запитанням, відповіді на яке неможливо уникнути: як ставитися до нинішніх проявів ксенофобії, шовінізму та антисемітизму в світі? Подолати ці ганебні явища неможливо тільки силовими чи політичними засобами. Боротьба зі злом лише тоді стане успішною, коли її ідея проходитиме через людські душі. Саме зверненням до людських душ і є книга "Бабин Яр. Минуле і сьогодення".

Книга писалася не сьогодні. До неї увійшли нариси і статті, в яких автор з початку 1980-х наполегливо і послідовно ставить перед суспільством це болюче запитання, а також документи, що віддзеркалюють погляди і зусилля української громадськості щодо увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру, численні фотодокументи, поетична антологія, присвячена трагедії.

Три чверті століття минуло відтоді, як у Бабиному Яру гітлерівські кати разом зі своїми поплічниками вчинили страшний злочин, що змусив здригнутися людство. Здавалося б, нині сили фашизму й нацизму вже мали би бути подолані раз і назавжди. Та чи минула загроза нового деспотичного шалу? Ні, вона не тільки залишається, а й чимдалі більш зухвало нагадує про себе.

А тим часом іще десять років тому на Міжнародному форумі LET MY PEOPLЕ LIVE академік НАН України Іван Дзюба сказав, що міг би, на жаль, слово в слово повторити багато чого з того, що казав іще 29 вересня 1966 року - в 25-ті роковини трагедії на мітингу, який, попри заборону влади, зібрався у Бабиному Яру. "На жаль - тому, що хоча світ нібито й знає правду про геноцид, хоча нібито й існує розуміння необхідності гідного пошанування його жертв, хоча й вироблено відповідні ритуали, - але чи зробило людство висновки з цієї та інших трагедій ХХ століття, зі страшних уроків історії? Ні, не зробило, бо й сьогодні на всіх континентах бачимо спалахи людиноненависництва, і знову ллється кров з причини расових, національних, релігійних упереджень і забобонів".

У цих словах академіка-дисидента гірка правда про те, який опір чиниться спробам протистояти ксенофобії та антисемітизму. Це з власного досвіду знає Ісак Михайлович Трахтенберг. Коли в другій половині 1980-х влада розпочала вимушену демократизацію суспільно-політичного та економічного ладу СРСР (так звану "перестройку"), він сподівався, що в країні, нарешті, розпочато будівництво суспільства справжньої рівності і братерства, Проте саме тоді різко загострилися міжнаціональні відносини. І особливо - так зване єврейське питання, якого, за твердженням радянських ідеологів, в СРСР не існувало. Попри незаперечний факт, що завжди, коли владі треба було відвернути увагу народу від справжніх винуватців його негараздів, розпалювалась антисемітська кампанія. Але ж антисемітизм небезпечний не тільки сам по собі, а ще й як каталізатор інших видів міжнаціонального розбрату.

Ці проблеми надзвичайно тривожили Ісака Михайловича, тому вони й лягли в основу цілої низки його листів, а також звернень моральних авторитетів суспільства - громадських і політичних діячів, відомих письменників і журналістів - до можновладців. Він свято вірив, що його заклики на сполох знайдуть належний відгук. Вірить і сьогодні. Він упевнений, що в боротьбі з мракобіссям потрібна не очікувальна, а активна позиція суспільства. Та натомість змушений констатувати, що загроза фашистських акцій і бузувірської пропаганди тільки зростає. Листи і звернення, які увійшли до книги, автор коментує так: "Заради справедливості скажу, що більшість із тих, хто десять років тому одержав мої листи… відповіли, що солідарні з автором і у своїй діяльності використовуватимуть отриманий матеріал. Чи використовували вони його і в якій формі, на жаль, мені невідомо. А ось те, що за минулі від того часу роки я, на жаль, не відчув кардинальних змін у ситуації, про яку писав, можу сказати напевно".

Як бачимо, необхідність боротися проти расових, національних, релігійних та подібних їм забобонів актуальна й досі. Добро завжди діє відкрито, на відміну від зла, яке здатне на будь-яке перевтілення, аби досягти своєї ницої мети. Ми вже є свідками справдження пророцтва, приписуваного Вінстону Черчиллю, - "майбутні фашисти називатимуть себе антифашистами". Зло нашіптує нам оманливу пораду: мовляв, щоб подолати його, усі добрі повинні об'єднатися і повбивати всіх злих. Дехто ведеться на такі "безкорисливі" підказки, не даючи собі клопоту замислитися, на що ж тоді перетвориться добро.

Міжрасові, міжнаціональні, міжконфесійні чвари можновладці завжди роздмухують там, де влада тоталітарна, або прагне стати такою. Грабуючи народ, заганяючи його в злидні, вона, щоб убезпечити себе від розплати, звалює свою вину на "зовнішніх" чи "внутрішніх" ворогів, в такий спосіб відводячи від себе народний гнів. Ось чому так само цинічно, як і трагедію українського Голодомору, радянська влада замовчувала трагедію Бабиного Яру. Ось чому так уперто створювалися перешкоди для вшанування пам'яті жертв, мізерними тиражами видавалися твори, присвячені цим жахливим подіям. А тим часом обидва злочини - Голодомор і Голокост - мають єднати український і єврейський народи проти людиноненависництва, якого вони зазнали на рівні катастрофи.

Власне, розповідь про справді унікальну книгу можна було б і скінчити. Та не можу не звернути увагу на єдиний, проте надзвичайно істотний недолік видання, допущений, щоправда, не шановним автором, а тими, до кого воно звернене: книгу-пам'ять про безневинно загиблих, книгу-засторогу від нових катастроф для нині живих і їхніх нащадків, книгу, яка призначена, як сказано в анотації, "для широкого кола читачів" і для розширення цього кола, яку написано двома мовами - українською і російською (та ще й доповнено синопсисом англійською мало не на сто сторінок), видано накладом усього лише 350 примірників! Невже в країні не знайшлося жодної державної чи громадської організації, або й приватного спонсора, які допомогли б авторові в його святій і безкорисливій справі?

Забуття - страшна річ, а ще страшніша байдужість, до якої воно призводить.