"Ходіння по муках" в 1917–1919 роках

Україна - Росія: переговорний процес в умовах війни

Час, якийминув після підписання Мінських угод 2, підтверджує, що Росія договору про перемир'я демонстративно не виконує. Під безпосереднім патронатом Кремля сепаратисти відкрито нехтують положеннями про припинення вогню в Донбасі; на кордоні з Україною концентруються російські військові частини, багато з яких уже перебувають на території нашої держави і беруть участь у бойових діях...

Нинішні події спонукають зробити екскурс в історію і нагадати про перемовини між Україною і "демократичною", а потім і більшовицькою Росією після повалення самодержавства, про те, чим вони закінчувалися і як позначалися на долі України. Адже справді цікаво: чи є щось спільного в тодішніх перипетіях і нещодавньою підготовкою та підписанням Мінських угод, у тодішніх і теперішніх відносинах між двома країнами?

Уперше підступність післяромановської Росії спіткала молоду українську демократію в середині травня 1917 р., коли до Петрограда прибула делегація Центральної Ради (ЦР), яка була сформована у березні 1917 р., на чолі з Володимиром Винниченком. У "Доповідній записці з питань України", поданій на розгляд Тимчасовому уряду, йшлося про "видання акта з принципіальною згодою на право України мати національну автономію…".

Але "ходіння по муках" у Петрограді для української делегації завершилося безрезультатно. Винниченко згадував: "Ці представники з професорськими титулами ніяк не могли погодитися, щоб землі Чорного моря, Одеси, Донецького басейну, Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини належали до автономної України".

Російські високопосадовці відмовили Центральній Раді в її домаганнях, посилаючись на те, що Рада не представляє інтересів усього українського народу, і запропонували чекати автономії України до скликання Всеросійських установчих зборів. Відповідь носила брутальний характер. Українська делегація заявила, що в такому разі ЦР не може відповідати "за лад та спокій в Україні". Київські представники, не дочекавшись офіційної відповіді Тимчасового уряду, повернулися додому. Проте навіть цей перший невдалий досвід спілкування українських дипломатів з російською "демократією" дав можливість фактично проголосити автономію України в I Універсалі 10 червня 1917 р. (усі дати подано за старим стилем. - В.Г.), а також створити свій виконавчий орган - Генеральний Секретаріат на чолі з Винниченком.

Така зухвалість українських "сепаратистів" стурбувала Петроград. Проте Тимчасовому уряду було невигідно загострювати відносини з Центральною Радою в умовах підготовки наступу військ Південно-Західного фронту. До Києва було відправлено його "миротворчу" делегацію у складі О.Керенського, М.Терещенка, М.Некрасова та І.Церетелі. У зв'язку з тим, що міністри відмовилися зустрічатися з повним складом ЦР, для переговорів з ними делегували М.Грушевського, В.Винниченка і С.Петлюру.

Під час перемовин, які розпочалися 29 червня 1917 р. і тривали, за свідченням Винниченка, "трудно, з недовір'ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше", міністри заявили, що вони з розумінням ставляться до боротьби українського народу за свої права, однак запровадження автономії України потребує погодження з Установчими зборами Росії. Українська сторона на це погодилася. ЦР визнавалася представником українського народу, вона отримувала право "виробити" національно-політичний статус України. Російські ж представники погодилися визнати Генеральний Секретаріат як свій адміністративний орган на теренах України.

3 липня 1917 р. Петроград нарешті затвердив Генеральний Секретаріат "як вищий орган для керування крайовими справами на Україні". Того ж дня Винниченко оприлюднив II Універсал Центральної Ради, текст якого збігався з постановою Тимчасового уряду. Історія назве цей Універсал "ганебним прихилянням Ради перед москалями". Це справедлива думка. Відносини між урядом Росії та ЦР виразно нагадували відносини між паном і підпанком.

Виконуючи домовленість із Петроградом, Центральна Рада розробила конституцію автономного устрою України під назвою "Статут вищого управління України", який було ухвалено в серпні 1917 р. Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація у складі В.Винниченка, Х.Барановського і М.Рафеса.

У "демократичній" Росії першого українського прем'єра спіткало гірке розчарування. "Справа посувалася туго, і були моменти, коли ми, роздратовані, гадали, чи не кинути все і не їхати додому. Але відповідальність, яку ми взяли на себе, змушувала нас бути уважнішими і випробувати всі засоби", - звітував Винниченко перед Малою Радою.

Під час обговорення Керенський заявив, що "вироблений Статут порушує укладену у Києві угоду". Після тривалих дискусій російський уряд на початку серпня 1917 р. затвердив "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні", в якій компетенція українського уряду поширювалася тільки на територію п'яти губерній - на Київщину, Волинь, Поділля, Полтавщину та частину Чернігівщини.

Генеральний Секретаріат вже не розглядався як крайовий уряд Петроградської влади. Кількість генеральних секретарів зменшувалася з 14 запропонованих Києвом до дев'яти. Тимчасовий уряд залишав за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату. Отже, йшлося не про автономію України, а, скоріше, про генерал-губернаторство Росії зразка часів Катерини ІІ.

Винниченко вважав, що та "Інструкція є жалю вартим папірцем", проте все ж таки переконав членів ЦР погодитися зі столичним документом. Він наголосив: "Тепер ми маємо автономію і Генеральний Секретаріат" як публічно-правовий орган. Відтак Рада продовжувала вести відносно самостійну політику в Україні.

25 жовтня 1917 р. в Росії відбувся державний переворот. Тимчасовий уряд, з яким українська демократія вела напружені переговори про національну державність у формі автономії, розігнали. До влади прийшли більшовики, які проголосили диктатуру пролетаріату. Утворена ними Рада Народних Комісарів (РНК) була проголошена загальноросійською владою. Наступного дня Центральна Рада після тривалих дискусій щодо петроградських подій винесла резолюцію: "Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї, повинна перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи неприпустимим перехід цієї влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, які є тільки частиною організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання у Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримувати бунти на Україні".

7 листопада ЦР видала ІІІ Універсал, яким проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Проте - знову як автономної частини майбутньої "демократичної Росії". Певне, українських політиків нічого не навчили їхні переговори з "демократами" з Петрограда. Більшовики ж побачили в УНР реального суперника у боротьбі за владу в Україні і розгорнули справжню ідеологічну війну з дискредитації Центральної Ради. Експлуатувалася ідея скликання Всеукраїнського з'їзду рад для її переобрання. Нарком з національних справ радянської Росії Й.Сталін висунув вимогу провести в Україні референдум з питання самовизначення. Було заявлено, що РНК рахуватиметься лише з урядом, створеним на підставі його результатів. При цьому влада в Україні повинна належати радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Вони разом із Центральною Радою або без неї, повинні скликати Всеукраїнський з'їзд рад для волевиявлення мас. Тільки в такому разі ленінська Росія зможе визнати владу УНР.

12 грудня 1917 р. більшовицький з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою рад робітничих, селянських і солдатських депутатів і визнав її федеративною частиною Російської Республіки. Було обрано Всеукраїнський центральний виконавчий комітет та сформовано перший радянський уряд - Народний Секретаріат, миттєво визнаний Раднаркомом, що стало головною передумовою інтервенціоністської політики російських більшовиків в Україні.

Яскравим прикладом експансіоністських намірів радянської Росії щодо України було звернення її уряду "До українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради", написане В.Леніним, Л.Троцьким і Й.Сталіним. У цьому відверто нещирому документі було заявлено про визнання всього, що "торкається національних прав" і "національної незалежності українського народу". Центральна Рада не визнавалася "повноважним представником трудящих і експлуатованих мас Української Республіки", обвинувачувалася в тому, що, прикриваючись національною риторикою, вона веде "цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється в невизнанні Радою радянської влади на Україні".

Вигадками, пошуками приводу до війни з демократичною Україною були звинувачення Ради "в дезорганізації фронту, роззброєнні радянського війська, в підтримці генерала Каледіна". В ультиматумі зазначалося: якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді на звинувачення, то "Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні".

Отримавши ультиматум, Генеральний Секретаріат негайно надіслав відповідь Раднаркому радянської Росії, в якій наголошував на суперечливих твердженнях у цьому документі: "Не можна одночасно визнавати право на самовизначення аж до відокремлення і в той же час робити грубий замах на це право". Генеральний Секретаріат повідомляв опонентів, що він не сприймає форми політичного правління в радянській Росії, бо вона не викликає "заздрості через грубу сваволю та нищення свободи, і не вважає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу".

Така відповідь, звісно, обурила уряд радянської Росії. Було вирішено Центральну Раду "поставити на коліна" і знищити УНР. Проти України було кинуто тридцятитисячне військо Червоної армії. Наприкінці грудня 1917 р. червоноармійці зайняли Харків, Полтаву, Чернігів. Новопроголошену республіку нікому було захищати. Попереду була трагедія під Крутами, коли 420 вояків і студентів протистояли 5600 червоногвардійцям і матросам під орудою М.Муравйова. "Армія була досі і буде надалі знаряддям пануючих класів у їх боротьбі проти селянства і робітництва" - ці слова, сказані керівниками Центральної Ради полковникові-фронтовику Павленку є лейтмотивом їхньої самовбивчої поведінки у листопаді-грудні 1917 р. На початку лютого 1918-го після жахливих артобстрілів у Київ увійшли більшовики. Вже перед узяттям міста Муравйов видав наказ: "Войскам обеих армий предписываю безпощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции". І цей наказ червоногвардійці виконали. У Києві розпочалося справжнє полювання на всіх "ворогів революції".

У грудні 1917 р. український уряд, який тоді ще мав ілюзії щодо північного сусіда, погодився надіслати своїх представників до Вітебська за умови виконання російською стороною таких вимог: негайне зупинення воєнних операцій більшовицьких військ на території УНР; офіційне визнання Радою Народних Комісарів уряду УНР та невтручання в її внутрішні справи; встановлення федеративних зв'язків України з Великоросією; боротьба з контрреволюцією в одній з республік; неприпустимість для будь-якої республіки трактувати контрреволюційність іншої. Але це вже була агонія…

"Правда", не опублікувавши відповіді Генерального Секретаріату, просто повідомила, що РНК "визнає відповідь Ради невизначеною" і "покладає всю відповідальність за продовження громадянської війни на Раду". Остаточну позицію щодо цього питання РНК оголосила через цю ж газету в січні 1918 р. Було заявлено, що російський уряд "не веде і вести не збирається" переговорів з київською радою, яка остаточно пов'язала себе з Каледіним і веде зрадницькі переговори з австро-німецькими імперіалістами за спиною народів Росії. З такою радою РНК "вважає можливим вести лише нещадну боротьбу до повної перемоги рад України". І більшовики її вели, а київський уряд займався здебільшого балачками. Ось що писав Сергій Єфремов: "…поки тут, в Києві, в центрі, меткі та промітні люди робили політичні й партійні кар'єри і тішилися чисто проблематичними, бо тільки на папері, здобутками - там, на місцях, у селі, все потроху вислизнуло з наших рук… там почав брати гору більшовизм, такий принадний як на примітивну психіку людей…"

Проте ситуація кардинально змінилася з початком окупації українських земель австро-німецькими військами, які не зустріли будь-якого серйозного опору на своєму шляху. Згідно з Брестським мирним договором Кремль (РНК уже переїхала до Москви) зобов'язувався підтвердити законність влади Центральної Ради на території України, визнати мирний договір УНР з Центральними державами (підписаний 27 січня 1918 р.) і укласти з нею мир. Київ розпочав підготовку до мирних україно-російських переговорів. Про необхідність провести їх негайно 30 березня було надіслано телеграму Раднаркому РСФРР; місцем проведення обрали Курськ.

Проте внаслідок гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. уряд радянської Росії спершу відмовився мати справу з урядом гетьмана України Павла Скоропадського. Та вже 7 травня 1918 р. в умовах продовження наступу Центральних держав представники обох сторін підписали угоду про перемир'я на Курському напрямку, а між німецькими, австрійськими, українськими військами з одного боку та більшовицькими з іншого встановлювалася нейтральна смуга завширшки 10 км.

Переговори вирішили проводити в Києві. Вже на першому засіданні 23 травня стало ясно, що для Кремля це був вимушений крок, до якого його зобов'язував Брестський мир. Основним завданням для нього було не встановлення нормальних відносин, а проведення підготовчої роботи щодо прискорення нового наступу більшовиків на Україну.

Після гострих суперечок між С.Шелухіним (з українського боку) та Х.Раковським і М.Мануїльським (з російського) щодо повноважень представників обох делегацій 12 червня було підписано прелімінарний мирний договір, у якому зазначалося, що "по згоді обох сторін бойові операції припиняються по всьому фронту мирних переговорів між Українською Державою та Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою".

Після тривалої дискусії ухвалили спільну резолюцію, в якій зазначалося, що в розв'язанні питання про кордони делегації будуть "однаково рахуватися з політичними, економічними та іншими інтересами народів взагалі і опиратися на етнографічному принципові", беручи до уваги результати організованого і вільного опитування населення в спірних місцевостях, що використовувалося російською стороною для проведення на цих територіях більшовицької агітації.

Російська делегація відверто затягувала переговори, висувала заздалегідь неприйнятні вимоги. Зокрема Х.Раковський заявляв, що радянська влада повинна за всяку ціну втриматися до пролетарського повстання на Заході. На думку С.Шелухіна, очевидним наміром представників Росії було "діждатися часу, коли Україну можна буде погубити і підгорнути під більшовицьку владу".

У вересні 1918 р. уряд радянської Росії вирішив, що продовжувати діалог з Українською Державою недоцільно. 7 жовтня делегація РСФРР оголосила перерву, що фактично означало кінець переговорів. 13 листопада 1918 р., уже після остаточної поразки Центральних держав у Першій світовій війні, ВЦВК радянської Росії ухвалив постанову про анулювання Брестського мирного договору.
24 грудня було оприлюднено циркуляр Наркомату зовнішніх справ РСФРР про невизнання України радянським урядом.

Прикладом негативного ставлення ленінської Росії до України як Малоросії є радіотелеграфний обмін думками між міністром закордонних справ УНР В.Чехівським і його московським колегою Г.Чичеріним, а також перемовини київського представництва з урядовцями РСФРР на початку 1919 р.

Дискусія почалася після того, як Москва отримала від уряду УНР три ноти із запитом: "З яких причин російське радянське військо робить наступ на територію Української Народної Республіки?" (Докладніше див. "Червона Шапочка і бабуся з великими зубами", DT.UA, №1, 17.01.2014 р.) Надалі, в радіотелеграфному листуванні, Київ наводив конкретні приклади присутності регулярних військових частин сусідньої держави в окремих районах України, що є грубим втручанням уряду Росії "у внутрішні справи українського народу". Директорія вбачала в діяльності РНК радянської Росії намір "захопити багату хлібом, угіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів".

Зміст подальшого заочного спілкування В.Чехівського і Г.Чичеріна, який діяв від імені свого уряду, зводився до того, що російський дипломат не визнавав присутності частин Червоної армії на кордоні з Україною, їх наступу на її територію, а збройний конфлікт, який мав місце в Україні, кваліфікував як протистояння між армією Директорії та військами "Українського Радянського Уряду", якому РНК РСФРР посилала "найгарячіше привітання". Вам це нічого не нагадує, читачу?

Бажаючи встановити добросусідські відносини з Росією, уряд УНР запропонував московським можновладцям розпочати мирні переговори за умови припинення воєнних операцій проти України та виведення радянських військ з її території. Київ погоджувався чекати відповіді впродовж двох діб, до 24 години 11 січня 1919 р. Було заявлено, що "всяке ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання" Директорія "вважатиме за офіційне оповіщення війни з боку Радянського Уряду Українській Республіці". Російська сторона сприйняла вимогу як "безпредметну".

З метою "усунення сутички між Радянською Росією та Україною" вона запропонувала розпочати мирні переговори в Москві, які, проте, позитивних результатів не дали. "На жаль, і ця мирова конференція теж була й лишилася тільки хорошим наміром", - зазначав В.Винниченко. 16 січня 1919 р. уряд УНР оголосив війну радянській Росії, проте це не вплинуло на перебіг воєнних дій. Уже 5 лютого більшовики зайняли Київ. Директорія і її уряд залишили столицю і переїхали до Вінниці. Відтоді вони часто змінювали своє місцеперебування.

Перемовини між УНР і більшовицькою Росією на високому рівні завершилися. Головне завдання Раднаркому УСРР, що його поставила Москва, полягало в тому, щоб "довести соціалістичну революцію до кінця" і провести політику воєнного комунізму, складовою частиною якої було запровадження диктатури пролетаріату. "Караючим мечем революції" для всіх інакодумців виступала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

Головний урок переговорних процесів між Україною і Росією - усі вони закінчувалися не на користь нашої держави, бо призводили до агресії з боку Росії. Як у період Національної революції 1917–1920 рр., так і сьогодні Росія розробляє далекосяжні плани агресії проти нашої незалежної держави. І тоді і тепер у засобах масової інформації заздалегідь розпочиналася істерична ідеологічна війна з Україною, поширювалися провокаційні чутки, використовувалася псевдодемократична "визвольна" фразеологія, формувався образ слабкої країни, з якою у здійсненні своїх загарбницьких планів можна не рахуватися...