Героїка Чортківської офензиви

Упродовж трьох тижнів червня 1919 року менш чисельна Українська Галицька армія (УГА), яка налічувала приблизно 25 тисяч вояків, змусила відступити по всій лінії фронту 40-тисячне військо нещодавно відродженої Польщі.

Наступу галицьких українців передувала низка важливих політичних подій. Порушивши перемир'я, гарантоване державами Антанти, поляки спрямували проти УГА шість дивізій генерала Юзефа Галлєра і 15 травня 1919 року розпочали наступ по всьому фронту. Відтак польське військо продовжувало наступати на обох важливих напрямках - на річці Західний Буг поблизу Сокаля та між Львовом і Карпатами. Поляки захопили Самбір і створили загрозу здобути стратегічно важливий Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

У складних умовах уряд ЗОУНР (на той час - Західноукраїнської области Української Народної Республіки) відмовився капітулювати. Урядовці й командування УГА переїхали з міста Станіславова (нині - Івано-Франківськ) до Бучача, де під час наради у василіянському монастирі підтвердили рішення до останнього захищати територію Галичини. Ситуація загострювалася. І вже на початок червня урядові установи подалися з міста Бучача до Заліщиків, щоб звідти через Буковину, яку на той час окупувала Румунія, дістатися на захід. Відступала й армія галичан. Начальна команда УГА віддала наказ: перед переїздом на румунську територію, задля якнайкращої підготовки до останнього бою, до 5 червня відступити на лінію Скала-Подільська-Ланівці-Мушкарів-Устечко, яку з обох боків прикривали річки Збруч і Дністер. Було наказано провести рекогносцирування місцевости і спорудити укріплення. Отак УГА опинилася в "трикутнику смерти": з північного боку насувалася польська армія, за Збручем значну частину території зайняла Червона армія, за Дністром хазяйнувала королівська Румунія.

З 2 до 7 червня польське військо зайняло одне за одним галицькі міста й містечка - Тернопіль, Теребовлю, Копичинці, Чортків, Ягільницю… Недарма генерал Вацлав Івашкевич, який очолив новостворений Галицько-Волинський фронт, пихато заявив, що регулярної української армії більше не існує. Хоча наступні тижні довели, що він помилявся, держави Антанти вже повірили в цей факт і 6 червня США поновили надання продовольчої допомоги Польщі в попередньому обсязі…

Тим часом 4 і 5 червня УГА залишалася на лінії Хоростків-Джурин-Язловець-річка Стрипа і не вступала в бої з ворогом. Наступного дня командування 3-ї Бережанської і 7-ї Львівської бригад зустрілося, ймовірно, в районі села Джурин (Чортківський район Тернопільщини), щоб обговорити складну поточну ситуацію і подальші бойові дії. Та затишшя незабаром переросло в грозу.

Переможний марш у двох напрямках

7 червня урвався терпець сотникові Михайлові Дибуляку, і він зі своїм полком вирішив атакувати містечко Ягільниця, що поблизу Чорткова, не чекаючи підходу основних сил. Увечері цей населений пункт був у руках галицьких стрільців. Наступного дня вояки 1-ї бригади УСС та 10-ї бригади УГА щонайменше в чотирьох місцях Чорткова пригощали гарматним вогнем позиції піхоти поляків по обидва береги річки Серет. Під вечір польські оборонці міста кинулися навтьоки. Сотня чотаря Івана Борковського, який згодом став головою Чеського археологічного товариства і ректором Українського вільного університету в Празі, завершила зачистку Чорткова від ворога.

Канва подій іще не свідчила про широкомасштабні наступальні операції УГА. 9 червня уповноважений диктатор ЗОУНР Євген Петрушевич, почувши від Олександра Грекова думку, що є шанси на успішний наступ, призначив його головнокомандувачем УГА. І генерал-поручник вирішив розширити плацдарм для ведення наступальних дій. Додаткову територію можна було отримати після визволення Бучача на заході й Теребовлі на півночі. Тому Другий і Третій корпуси УГА з переможними боями наближалися до річки Стрипа. Військовий історик Олександр Дєдик у ґрунтовному дослідженні "Чортківська офензива" переконує, що, завдяки вдалому обманному маневру сотні поручника Любомира Макарушки, група підполковника Арнольда Вольфа вранці 11 червня здобула місто Бучач. Дивізійний генерал Францішек Алєксандрович доповідав у генеральний штаб своєї армії: "Противник наступає значними силами і є дуже агресивним". У бойових порядках Галицько-Волинського фронту утворився великий розрив між містечком Монастириська і селом Дарахів (35 км).

Паралельно Перший корпус УГА рухався на північ Тернопільщини. Вдало спланований наступ під селом Іванівка розчистив шлях до Теребовлі. Увечері 12 червня польські підрозділи поспіхом залишили це місто. Наступного дня в українських руках були містечка Коропець, Монастириська, Підгайці. А вже 15 червня 11-та бригада УГА просунулася до Дністра, вийшовши на лінію Маріямпіль-Медуха (нині це села Івано-Франківщини). У руках галичан опинилося містечко Більшівці. А на мостовому причілку Нижнів 8-ма бригада УГА здобула позиції ворога, після чого той перебіг на правий берег Дністра. Польське військо охопила паніка: якщо УГА перейде річку, то звідти вже близько й до міста Станіславова…

Здобуто Тернопіль і Бережани!

На північному напрямку бойові підрозділи генерала Владислава Сікорського не змогли протистояти атакам 4-ї і 10-ї бригад УГА, і він віддав наказ залишити Тернопіль. Мине чотири десятиліття, і ветеран УГА письменник Михайло Островерха у спогадах намалює зворушливу картину: "Грають наші кулемети. А поручник Іван Балешта з одною гарматою переганяє нашу розстрільну і далеко впереді, перед нашою розстрільною, стає на шляху і, з безпосереднього прицілу, гатить по втікаючих поляках…" ("Свобода", Нью-Йорк, 1959 р.). А тоді, за висновком пана Олександра Дєдика, "здобуття Тернополя ліквідувало загрозу північному флангу УГА. Поляки виявилися затиснутими між галицьким і більшовицькими фронтами і не змогли розгорнути значні сили…"

Але через неінтенсивне переслідування ворога, що дозволило йому оговтатися після поразок, сталися запеклі бої під Бережанами. 17–18 червня львівським куреням 3-ї бригади не вдалося закріпитися на горі Лисоні, відомій за боєм Січових стрільців із царськими військами у вересні 1916 року, заволодіти містом Бережани і рухатися до містечка Рогатин у визначений головним командуванням термін. На бережанському напрямку польське командування зосередило великі сили - 15 батальйонів піхоти. За планами галицького командування, 6-та й 11-та бригади УГА мали взяти місто в кільце. Однак через неправильний розподіл сил бій затягнувся на кілька днів. 20 червня батареї поручника Степана Когута (7-ма бригада) і отамана Ярослава Воєвідки (6-ма бригада) атакували ворога з обох боків річки Золота Липа і не дали можливости полякам перегрупувати сили. Коли споночіло, польський генерал Зигмунт Зелінський наказав відступати з Бережан… Це був дошкульний удар по доблесній польській армії. У ніч з 20-го на 21 червня 1919 року її колони відходили до містечка Рогатин.

Микола Шот

Того ж таки 21 червня польський генерал Вацлав Івашкевич віддав своїм військам наказ відступати на лінію річка Стир-Станіславчик-Тур'я-Соколівка-Ожидів-Скварява-Гологірка-Вільшани-Гологори-Дунаїв-річка Нараївка. Цей воєначальник уже готував запасний рубіж оборони Львова. Адже генерал Олександр Греков зробив маневр для відвернення уваги противника, заявляючи, що УГА прямує на Львів. Методи ведення інформаційної війни з ворогом застосували й українські газети, які сурмили: "Йдемо на Львів, на Львів!" Командування і вояків польської армії охопила паніка. Сам "начальник" Польської держави Юзеф Пілсудський прибув 23 червня до Львова, щоб зміцнити дух свого війська.

Долю наступу вирішували в Парижі

Уряди західних держав були хибно поінформовані про наступ УГА. Вони вважали, що в Галичині наступають більшовики й петлюрівці. І тому на мирній конференції в Парижі, яка продовжувала роботу, задля захисту цивільного населення від більшовицьких банд своє рішення сформулювали так: "уповноважити польський уряд своїми збройними силами зайняти територію Східної Галичини до річки Збруч…" І хоча це рішення поки що не впливало на визначення Найвищою радою послів держав Антанти політичного статусу Галичини, тривожний сигнал було надіслано!

А тим часом точилася запекла боротьба за станцію Плугів (Золочівський район Львівщини). 5-й бригаді УГА протистояли шість батальйонів піхоти комбінованої дивізії генерала Владислава Сікорського. Але надвечір 21 червня галичани все ж таки її здобули. А 9-та бригада галицької армії успішно просувалася на північний захід уздовж колишнього австро-російського кордону. Відкинувши ескадрони полку уланів (кавалеристів), вона зайняла містечко Підкамінь.

Упродовж наступних днів армія галичан наступала по всьому фронту: 22 червня 5-та бригада УГА увійшла до Золочева, 1-ша бригада УСС здобула містечко Дунаїв (Золочівський район), гуцульський курінь поручника Гриця Голинського (8-ма бригада) вранці 24 червня зайняв Рогатин… Проте давалися взнаки втома бійців і старшин, виснажених запеклими боями й тривалим маршем, брак зброї та спорядження…

Та поки що частини Першого корпусу УГА під проводом полковника Осипа Микитки швидко просувалися на північ - до більшого міста Броди, майже не зустрічаючи опору. А ворог зосередив основні сили в центрі фронту, намагаючись прикрити підходи до Львова через Перемишляни й Бібрку. Але не обійшлося й без значних втрат з боку УГА. Так сталося під час переправи через річку Гнила Липа. Але завдяки підтримці вояків отамана Романа Дудинського, 3-й курінь УГА вийшов до річки Свірж на Львівщині. А підрозділи 8-ї бригади дісталися містечка Букачівці (Рогатинський район Івано-Франківщини).

Штаб Головного командування УГА усвідомлював, наскільки важливо вчасно розпочати Перемишлянську операцію. Бо її затримка відкрила б праве крило Третього корпусу для ударів противника. Тим більше що контратака комбінованої дивізії генерала Владислава Сікорського відкинула галичан від містечка Гологори (Золочівський район Львівщини).

Тож Перемишлянську операцію готували Перший (командувач - підполковник Осип Микитка) і Другий корпуси (командувач - полковник Мирон Тарнавський). Частини Третього корпусу під командуванням Антона Кравса мали завдати флангового удару головному угрупованню військ генерала Вацлава Івашкевича. Та командування польської армії, усвідомлюючи весь масштаб небезпеки, підтягнуло свої резерви - елітну 6-ту дивізію стрільців та вояків групи підполковника Даніеля Конаржевського. У результаті в складі польського Галицько-Волинського фронту налічувалося понад 40 тисяч бійців. Їм протистояло трохи більше ніж 18 тисяч багнетів УГА…

Та доля Чортківської офензиви вирішувалася на міжнародному рівні. 25 червня керівники держав Антанти санкціонували окупацію Галичини і дозволили застосувати для цього добре оснащену армію генерала Юзефа Галлєра, яка формувалася у Франції з етнічних поляків - колишніх військовополонених австро-угорської армії, громадян Франції, США, Бразилії. За три дні командування польського війська отримало про це телеграму з Парижа від керівника своєї військової місії генерала Тадеуша Розвадовського. України на мапі Європи творці Версальської системи не бачили.

На успіх розраховувала операційна група "Буг" під проводом генерала Владислава Єнджеєвського. Удосвіта 28 червня почав наступ 1-й батальйон 15-го полку піхоти, який невдовзі здобув містечко Ожидів (Буський район Львівщини). Запеклий бій точився біля села Білий Камінь (Золочівський район Львівської области), у результаті якого три польські батальйони піхоти, за підтримки двох батарей, розгромили один курінь 9-ї бригади УГА… "Галєрчиків" підбадьорював Юзеф Пілсудський, який особисто прибув на фронт. Вперто захищаючись, підрозділи УГА були змушені відступати по всьому фронту…

Відхід за Збруч

Головнокомандувач УГА Олександр Греков знав, що не вдасться отримати достатньої кількости боєприпасів ні з Румунії (вона була зв'язана військовими угодами з Польщею), ні від Дієвої армії УНР, ні від більшовиків. І тому 5 липня Начальна команда УГА ухвалила рішення перейти на територію Наддніпрянської України.

А 15 липня розпочався черговий наступ польської армії. Наступного дня УГА і довжелезний потік цивільного люду почали переходити річку Збруч. Так закінчився героїчний етап Чортківської офензиви - операції, яка надихала на перемоги різні покоління захисників України - і бійців УПА, і сучасних воїнів, які вже шостий рік поспіль воюють із проросійськими бойовиками, яких підтримує Кремль, в Донбасі…