Два епізоди з життя Івана Кавалерідзе

13 квітня 2017 р. виповнилося 130 років від дня народження видатного українського скульптора, кінорежисера, сценариста, драматурга, художника кіно Івана Петровича Кавалерідзе (1887-1978).

Це була людина настільки багатогранного таланту, що її по праву називали "Українським Мікеланджело".

90 років життя митця насичені карколомними злетами та падіннями. Він був яскравим експериментатором, творцем нових напрямів і в кіномистецтві, і в скульптурі, де досяг - попри постійний пресинг Системи та заздрощі колег - небачених висот. Ім'я Івана Кавалерідзе стоїть поряд із іменами наших велетів духу минулого століття: Олександра Довженка, Олеся Гончара, Леся Курбаса, а також цілої низки діячів Розстріляного Відродження… Тим часом в Україні досі немає широкої та ґрунтовної біографії Івана Кавалерідзе. Є чимало "білих плям" у його життєписі. Про деякі епізоди - лише уривчасті, неперевірені відомості… Cпробуємо трохи підняти завісу і зупинимося на двох із них, чи не найменш вивчених.

Іван Петрович був людиною творчою, відкритої, широкої душі, йому вдавалося пройти "поміж краплями дощу". Але Майстер завжди залишався неабияким містифікатором...

Війна та перші місяці окупації

Під час нацистсько-радянської війни І.Кавалерідзе опинився на окупованій німцями території. Ще наприкінці травня 1941 р. йому нарешті дозволили розпочати зйомки фільму "Пісня про Довбуша" за сценарієм Любомира Дмитерка. В музеї-майстерні І. Кавалерідзе, що міститься на Андріївському узвозі, 21 (у цьому будинку він працював над проектом пам'ятника княгині Ользі 1911 р.), зберігається посвідчення за № 412 від 19 травня 1941 р., згідно з яким режисера "відряджено до міст Львова, Станіслава та їх областей у справах зйомки фільму "Пісня про Довбуша" терміном до 2 липня. Проїзд дозволено у м'якому вагоні".

У знімальній групі, яка прибула в село Жаб'є (тепер - Верховина), всім відомий центр гуцульської культури, було 50 осіб. Погана погода (поривчастий вітер, дощі), проблеми з набором масовки (хоч у величезному селі жило тоді близько семи тисяч гуцулів, та явно відчувалося їхнє неприйняття радянської влади), все ніби було проти... Лише 8 знімальних днів, які важко назвати вдалими, і, нарешті, зловісне 22 червня 1941 р. Село містилося неподалік кордону з Угорщиною та Румунією (союзниками нацистської Німеччини). Зв'язок з Києвом перервався, місцеве керівництво запропонувало військовозобов'язаним вирушати до військкомату. Отож група, в якій залишилося лише 27 осіб, спробувала через Львів, Дубно, Рівне та Житомир добратися транспортом (у вантажному автомобілі везли реквізит, обладнання та речі групи) до Києва. Але фронт стрімко рухався на схід.

У спогадах, опублікованих лише після смерті митця, в 1988 р., Іван Кавалерідзе писав: "Ми їхали мимо руїн, розбитих машин, покинутих гармат, танків, мотоциклів… і трупів, трупів!!!". Несподівано кіногрупу заскочили німецькі мотоциклісти, які супроводжували танк. Перше "побачення" з окупантами завершилося тим, що вони реквізували все майно й машини, однак людей відпустили, бо в них не було зброї. "Пройшли дванадцять кілометрів. Лишилося менше сорока до Рівного. А там Новоград-Волинський, Житомир". Несподівано, під час чергової перевірки документів, нацисти вирішили відправити всю групу до комендатури в Дубно. Іван Кавалерідзе: "Діловод коменданта довго вивчає наші документи. Коли доходить черга до мого посвідчення, приносить звідкись товсту енциклопедію, видану чи то в Мюнхені, чи то у Львові, починає перегортати. Маленька замітка в енциклопедії про Кавалерідзе - скульптора і кінорежисера - врятувала всім нам життя". Далі у спогадах Іван Кавалерідзе згадав про зустріч із Василем Бегмою, тодішнім першим секретарем Рівненського обкому партії. Вони нібито домовлялися після перемоги встановити пам'ятник червоному кавалеристу Олеко Дундичу, який загинув наприкінці громадянської війни під час штурму Рівного в липні 1920 р. Рівненський краєзнавець Інна Нагорна писала: "Під час перебування І.П.Кавалерідзе на Рівненщині (липень-вересень 1941 р.) в області В.А.Бегми вже не було. Отож не могло відбутися й зустрічі скульптора з секретарем обкому. Зате вигаданий митцем епізод, та ще й із доважком розмови про майбутній пам'ятник Олеко Дундичу, став однією з соломинок, які допомогли не потонути у вирі тодішньої підсовєтської дійсності, як те сталося з художником Федором Кричевським та багатьма іншими українськими талантами". Цікаво, що насправді після війни Іван Кавалерідзе працював над цим пам'ятником і листувався з В.Бегмою, який до 1949 р. обіймав посаду першого секретаря Рівненського обкому КПУ. Однак проект не затвердили…

Тим часом в окупованому німцями Рівному в серпні 1941 р. відбулася зустріч відомого українського письменника Уласа Самчука з кіногрупою. Ось що згадує У.Самчук у книжці "На білому коні": "Іван Петрович - високий, тяжкуватий, з кістлявим характерним обличчям, сивавим волоссям, займав окрему невелику кімнатку. Ми зустрілися, як старі друзі, по кількох хвилинах розмови ми вже мали багато спільних зацікавлень - кіно, література, спогади… Я засипав його питаннями про Київ, про відомих людей, він багато про це знав і багато міг оповісти". Згодом, після повернення до окупованого Києва 20 вересня 1941 р., Іван Петрович неодноразово зустрічався з Уласом Самчуком, у якого розгорнувся бурхливий і трагічний роман із монтажеркою кіногрупи Тетяною Праховою, дружиною кінооператора Адріана Прахова - внука відомого київського мистецтвознавця і художнього критика Адріана Прахова (докладніше читайте в книжці С.Цалика та П.Селігея "Таємниці письменницьких шухляд").

Нонна Капельгородська, небога дружини митця, Ніни Капельгородської, писала: "Кавалерідзе одразу ж потрапив у вир інтересів творчої інтелігенції, котра робила все можливе, щоб врятувати національну культуру та її діячів, а потім, після Перемоги, протягом багатьох років змушена була писати у своїх анкетах: "Залишався (залишалась) на окупованій території". Під впливом Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука та інших Кавалерідзе очолив Комітет у справах мистецтв Київської міської самоуправи. Це дало можливість врятувати з Сирецького концтабору кінооператора Володимира Войтенка (пізніше той зняв знаменитий фільм "У бій ідуть лише "старі") та інших людей, давати притулок єврейським сім'ям у різних селах Київської області, завдяки фіктивним довідкам рятувати молодь від відправки до Німеччини, показувати на периферії театральні вистави, аби дати вижити акторам, які отримували свій гонорар продуктами, а також зберегти від пограбування чималу кількість кинутих напризволяще народних цінностей, що зберігалися викладачами Художнього інституту між фальшивими стінами залів та аудиторій".

Звісно, Іван Кавалерідзе добре розумів, що після перемоги над нацистами йому згадають усе… Але він висловив "бажання залишитись у Києві, що б не сталося. - Тут пройшло моє життя, я тут творив певні вартості, це все, з чим я зрісся душею, і я не можу цього лишити будь-що-будь" (У. Самчук "На коні вороному. Спомини і враження").

Отож звернімося до ще однієї сторінки життя митця, який після війни перебував під пильним оком репресивних органів Системи.

Справа № 2

"Доклады, представления и специальные сообщения органов госбезопасности в партийные и правительственные органы". Саме так називалася Справа № 2 КГБ УССР (10-27 грудня 1968 р.), розсекречена СБУ лише 7 грудня 2009 р. У 10-му томі справи на стор. 261-263 було знайдено довідку від 16.12.1968 р. з додатком на двох аркушах на Івана Кавалерідзе.

Ось найцікавіше з цієї справи, мовою оригіналу; орфографія і пунктуація збережені: "…КАВАЛЕРИДЗЕ служил офицером в Царском Селе, где якобы поддерживал знакомство с лицами царской фамилии и царской свитыи являлся придворным скульптором.

В годы гражданской войны принимал участие в деятельности "Просвиты" в г. Ромны Сумской области и редактировании журнала "Просвитянин"...

КАВАЛЕРИДЗЕ служил офицером в деникинской армии, принимал участие в организации украинской автокефальной церкви на Роменщине.

Проживая в период немецкой оккупации в гор. Киеве, непродолжительное время рабо тал заведующим отдела искусств горуправы, являлся одним их органихаторов товарищества художников и архитекторов, предпринимал меры к восстановлению Киевской киностудии. Поддерживал связь с украинскими националистами БАГАЗИЕМ, САВЧУКОМ и др. После арестов ряда украинских националистов, произведённых оккупантами, от работы в горуправе КАВАЛЕРИДЗЕ отошел якобы по своему желанию. В последующие годы оккупации занимался скульптурной деятельностью, принимал участие в художественных выставках… Начальник отделения Управления КГБ при Совете Министров УССР ТЮТЮННИК".

Якщо звернутися до відомих на сьогодні фактів біографії митця, то вимальовується, взагалі-то, схожа картина…

Отже, спецслужби режиму продовжували тримати І.Кавалерідзе в полі зору. 26 грудня 1973 р. було відкрито й того ж дня закрито справу № 2 (з тому 11) "с подленниками - так в оригіналі - С.М. - докладных записок, информсообщений и сообщений из ЦК КПУ". "Подленники" було повернуто в ЦК КПУ.

У довідці, фактично, повторювалися старі дані на І. Кавалерідзе, але є й цікаві додатки; "… в апреле 1967 года КАВАЛЕРИДЗЕ в числе других подписал письмо в адрес Политбюро ЦК КПСС, в котором авторы пытались доказать наличие русификации Украины в настоящее время.

Кроме КАВАЛЕРИДЗЕ его подписали - Тарас ФРАНКО, кандидат филологических наук; Лев РЕВУЦКИЙ, композитор; Евгений КРОТЕВИЧ, писатель; Борис АНТОНЕНКО-ДАВЫДОВИЧ, прозаик; Карп ТРОХИМЕНКО, художник.

Впоследствии указанное письмо с подлинными подписями вышеперечисленных лиц 23 июля 1969 года было изъято при таможенном досмотре на ст. Вадул-Сирет у канадской туристки СТИРАНКИ Христины, 1944 г. рождения, пытавшейся вывезти его за границу".

Підписав лист голова КГБ при Кабінеті міністрів УРСР В.Федорчук. Розсекречено цю справу тільки 23 грудня 2009 р.

Ось лише найбільш промовистий витяг з листа відомих українських діячів культури мовою оригіналу: "…украинский язык неуклонно вытесняется русским - в государственных учреждениях, на предприятиях, в издательствах научно-технической литературы, кино, на радио и телевидении, в детских садиках и школах, профессионально-технических училищах, в специальных высших и средних учебных заведениях. Достаточно сказать, что даже в столице Украины, Киеве, в 1965-1966 учебном году из 207 общеобразовательных школ украинских было всего 57 (и то 50 из них т.н. смешанные, т.е. имеющие параллельные классы с украинским и русским языком преподавания), а русских - 150 (из них только одна "смешанная"). Из общего количества учеников 166411 в русских школах занимались 129112 человек, т.е. 77%, тогда как в украинских - всего 38299, т.е. 23% (и то значительная часть из этих 23% училась в параллельных русских классах). Еще более красноречивым показателем в других промышленных городах УССР - например, в Донецке на сегодняшний день осталась всего одна украинская школа…" (повний варіант листа читайте на сайті DT.UA).

Автор висловлює вдячність генеральному директорові Музею-майстерні І.П. Кавалерідзе Олександру Олександровичу Юніну та провідному науковому співробітникові цієї установи Олександру Григоровичу Логвину за допомогу в підготовці матеріалу.