"Домішка брехні", або Міфологія Куликового поля

Важко знайти в історії Росії більш парадоксальну сторінку, яка й сьогодні викликає безліч суперечок та тлумачень.

Із дореволюційних і радянських підручників історії ми черпали чимало "фактів". Це і відвідини Великим князем Московським Дмитром Донським Троїцького монастиря, в якому він отримав благословення святого Сергія Радонежського на битву, і двобій богатирів - ченця Пересвєта з ординцем Челубеєм - перед битвою. На підставі "літописів", фальсифікованих ще в роки правління Катерини I, говорилося про якісь незліченні полчища "золотоординського" хана Мамая (150–300 тис. воїнів), що прийшли на Куликове поле у 1380 р. і зіткнулися практично з таким же численним військом. Писалося про вирішальний внесок у перемогу Засадного полку, втечу Мамая в Кафу (Феодосію) та його загибель від рук союзників-генуезців. І, звісно ж, про те, що після перемоги над золотоординцями Дмитра назвали Донським, а попереду було ціле століття поступового визволення Русі від "татаро-монгольського іга". Цілком мимохідь, двома реченнями буквально, в підручниках писали про "набіг" у 1382 р. Хана Тохтамиша на Москву та її спалення. Ну й насамкінець говорилося про головне досягнення "Московської Русі" - "Стояння на Угрі" в 1480 р., що нібито завершило епоху цього самого "іга".

…У 1359 р. в Золотій Орді почалася "Велика замятня" - громадянська війна з постійною зміною на троні ханів-чингізидів. Вона тривала практично до весни 1380 р., коли хан Тохтамиш - нащадок Чингісхана - за підтримки Тимура (Тамерлана) захопив Сарай - столицю Золотої Орди.

Але багатолітній фактичний володар Золотої Орди Мамай, її беклярбек (управитель) і темник, що тричі ставив на престол у Сараї своїх ставлеників і контролював значні території (майже весь Крим та Північне Причорномор'я), не міг змиритися з цією ситуацією. Він не був нащадком Чингісхана й не мав права на престол. Однак у Вірменських хроніках XIV ст. території, підвладні темнику, називали Мамаєвою ордою.

Мамай став готуватися до нового витка громадянської війни за владу в Сараї і першого удару вирішив завдати по Великому князівству Московському, яке визнало сюзеренітет Тохтамиша. Союзником Мамая були генуезці, що контролювали найбільші порти Криму (Кафу, Солдайю,Чембало, відповідно - сучасні Феодосію, Судак і Балаклаву). Вони ж (фряги), до речі, послали чимало своїх воїнів на Куликове поле. Гіпотетично можна було б назвати союзниками Мамая і Великих князів Литовських, котрі контролювали більшу частину спадщини Київської Русі, а також амбіційного князя Олега Рязанського. Багато хто пам'ятає шкільні карти, на яких графічно зображували рух у бік Куликового поля і литовців, і рязанців, що, так би мовити, "не встигли" на битву. Насправді вони й не поспішали, просто займали вигідну вичікувальну позицію - в надії на ослаблення потенційних суперників після кровопролитної битви.

Реальним суперником Мамая була саме Москва - вірний васал Сарая. Ще 1374 р. Між Мамаєм і Великим князем Московським Дмитром I Івановичем почалося "велике розмирря", хоча доти Дмитро визнавав владу некоронованого господаря Золотої Орди і виплачував йому данину. Опікував Дмитра в малолітстві митрополит Алексій, що зберігав вплив у Кремлі аж до смерті в 1378 р. І саме Алексій був послідовним союзником золотоординських ханів. Православна церква мала в Сараї значний вплив. Говорити, що її ієрархи стояли біля витоків "національно-визвольної боротьби російського народу", не доводиться. У відносинах Сарая й Москви позначилася тенденція, яку можна сміливо назвати взаємопроникненням. Багато ординських сімейств переселялися в Північно-Східну Русь і Литовську Русь. Перелічимо дещицю знаменитих "російських" прізвищ, представники яких приймали православ'я і ставали "своїми": Аксакови, Аракчеєви, Булгакови, Бердяєви, Бібікови, Буніни, Годунови, Єпанчини, Карамзіни, Корсакови, Курбатови, Салтикови, Тализіни, Чаадаєви, Шереметьєви, Шишкови, Юсупови…

Запитаємо себе, чи вся Русь, за доволі діяльної, коли не сказати - вирішальної, участі литовських князів, боролася на Куликовому полі. Якщо новгородці, тверці й ряд удільних князівств ігнорували заклик виступити проти Мамая й ухилилися від так званої мобілізації "всієї Русі". Героями битви стали передусім вихідці з Великого князівства Литовського. Відзначимо Дмитра Боброк-Волинського (Дмитра Коріятовича), Андрія та Дмитра Ольгердовичів.

У зв'язку з битвою на Куликовому полі постає низка запитань:

- місце битви не виявлене досі, і де вона відбулася - невідомо, висуваються версії, що під стінами Москви;

- на офіційно визнаному місці битви, біля річки Непрядви, так і не знайшли більш-менш серйозних артефактів - наконечників стріл, кольчуг, кісток воїнів, зрештою;

- абсолютно немає свідчень, які б підтверджували зустріч Дмитра Донського зі Святим Сергієм Радонежським і благословення князя на битву;

- немає згадок про битву в літописах Великого князівства Литовського, які "благополучно" зникли під час переписування літописів "Історичною комісією" у часи імператриці Катерини II;

- і нині замовчується Симеонівський літопис, єдине свідчення, написане ще за життя Дмитра Донського (до 1389 р.), в якому є не тільки опис битви, а й такий факт: після перемоги над Мамаєм Тохтамиш і всі учасники битви обмінюються подарунками й посольствами, святкуючи перемогу над узурпатором;

- маленький, але промовистий штрих - князь Дмитро Донськой переодягнувся ратником і ховався в діброві, побоюючись, здавалося, неминучого розгрому своєї армії;

- за підрахунками сучасних фахівців, які скрупульозно вивчали карти можливого місця битви, загальна кількість її учасників з обох боків не може перевищувати 40–50 тис. воїнів.

Буквально через два роки після "славної перемоги" Дмитра Донського над темником Мамаєм поведінка князя під час нової навали золотоординського хана Тохтамиша, у серпні 1382 р., викликає, щонайменше, подив. Великий князь Московський "не стал на бой противу царя, ни поднял противу его руки, и силу розпустил, уразумев бо во князех и в боярех своих и в всех воиньствах своих разньство и распр, еще же и оскудение воиньства; оскуде бо вся Русская земля от Мамаева побоища за Доном, и вси Русские людие в велице страсе и трепете быша за оскудение людей". Тут важливий момент: Дмитро Донський не тільки не виступив "противу царя" Тохтамиша, свого сюзерена, а й розпустив військо, яке ще недавно було нібито єдиним цілим. Белетрист Юрій Лошиц відзначає: "… напередодні появи під стінами Москви Тохтамиша у Кремль в'їхав "такий собі князь Литовський, на ім'я Остей, внук Ольгерді", і завдяки йому вдалося спочатку налагодити правильну оборону міста". Як бачимо, на перших ролях, знову ж, опиняються литовські князі. Чи не забагато литовського сліду в історії Куликовської битви і наступних - не побоїмося цих слів - ганебних сторінках, пов'язаних із втечею Дмитра Донського з Москви?

Дмитро Донськой ретирувався в Кострому, а Володимир Андрійович Хоробрий - у Волок Ламський. Митрополит Кипріян, якого жителі разом із дружиною Дмитра Донського Євдокією довго не випускали зі столиці князівства, сховався у Твері - в одвічних суперників Москви.

Покинута своїм князем Москва практично не чинила орді Тохтамиша опору. Ба більше, після першого лже-штурму ординців 23 серпня 1382 р. городяни "многие пировали, по-хозяйски расположившись в боярских покоях, потчуя друг друга из серебряных ковшиков, из хрупких и витиеватых сткляниц". Насправді вороги просто вивчали добре укріплений град і після кількох невдалих штурмів узяли кам'яну Москву вже хитрістю.

Чому захисники, такі впевнені у своїх силах, спочатку перепилися, а потім раптом здалися на милість ординців, які не тільки спалили місто, а й перебили практично всіх жителів? Головними "винуватцями" називають рідних братів Євдокії Дмитрівни (дружини Дмитра Донського) Василя Дмитровича (Кирдяпу) і Семена Дмитровича - князів суздальсько-нижньогородських. Вони, мовляв, умовили москвичів відчинити ворота: "Цар не на вас прийшов, але на князя вашого Дмитра, а вас цар великий милує, і нічого від вас не просить, ні відкупу, ні виходу". Така простодушність городян (після майже 150 років "іга") видається дивною.

А чи не було це банальною зрадою князя? Який, як писали імперські й радянські історики, "збирав сили" для бою з Тохтамишем. Загальний результат прямо приголомшував: "цар" Тохтамиш привів-таки до тями васала, який зарвався. І лише війна, яка спалахнула незабаром між Тохтамишем та Тимуром, дала Дмитрові Донському новий перепочинок. У 1389 р. князь помирає, не доживши й до 39 років… Через 600 років Російська православна церква канонізувала Дмитра Донського як захисника віри й вітчизни.

Російський історик-архівіст Юрій Афанасьєв, багатолітній ректор РДГУ, писав: "Якби Дмитру Донському сказали слова "визволення від татар", він би з глузду з'їхав. Бо царем, якого він визнавав, був саме татарський цар. А Мамай, якого побив, був самозванець, узурпатор, від якого він цього царя захищав".

Російський історик Микола Карамзін мав рацію, стверджуючи: "але Історія, кажуть, наповнена брехнею: скажемо краще, що в ній, як у справі людській, буває домішка брехні". Втім, і це напівправда. "Домішка" брехні в історії Росії значно більша. Вона прямо зашкалює й тепер, коли вся державна машина путінської Росії звеличує часто контроверсійне й парадоксальне минуле.