Дмитро Чижевський: шлях до України

А ви знаєте хто такий Дмитро Чижевський? Якщо з таким запитанням звернутися до кіровоградців, скажімо, на вулицях міста, хтось, ясна річ, пригадає, що цим ім'ям названа обласна наукова бібліотека. Ще хтось, можливо, знає, що Дмитро Чижевський - філософ-емігрант. Та абсолютна більшість про видатного земляка не знає практично нічого. Тим часом цього року весь гуманітарний вчений світ відзначив 120-річчя видатного славіста, філософа, літературознавця, дослідження якого стали надбанням багатьох європейських народів. Та чомусь до України, де він народився і виріс, його наукова спадщина повертається надзвичайно повільно.

Очевидно, й тому, що і в українській західній діаспорі вченого далеко не завжди розуміли і приймали за свого. Його величезний науковий спадок стояв якось ніби осібно, як, власне, і він сам протягом усього свого життя, хоч і був оточений багатьма учнями та колегами, але так і не здобув належних посад, становища, серйозного матеріального забезпечення. Дмитро Іванович уявляється мені своєрідним Дон Кіхотом від науки. Але ж саме такі люди часто становлять сіль і суть будь-якої справи. І в час, коли Україна стоїть на глибинному світоглядному зламі, ця сіль до прісної поверховості, меркантилізму, а часом навіть злочинної спекуляції ідеями, може додати такого змісту, що його навіть важко оцінити.

Адже коли формується нова якість мислення (а Україні це вкрай необхідно), філософія, гуманітаристика стають набагато вагомішими, ніж будь-який матеріальний інтерес. Ми здобудемося на них тоді, коли ця нова якість мислення заторкне глибші шари суспільства, не лише його верхівку. Отож дуже важливо, що на батьківщині Дмитра Чижевського відзначення його ювілею наблизило ім'я вченого та його основні світоглядні напрямні до ширшому загалу. Ясна річ, це не відбувається саме собою, за цим стоїть велика просвітницька та видавнича робота. Хотілося б вірити, що це лише початок.

Сто років для вічності: мало чи багато?

Власне, початок було покладено ще два десятки років тому, коли відзначали 100-річчя вченого. За два роки до того, у лютому 1992-го, найбільшу книгозбірню Центральної України, яка доти мала ім'я Надії Крупської, перейменовано на честь філософа-емігранта. У рік столітнього ювілею у Кіровограді та Олександрії, де народився Дмитро Іванович, а потім і в столиці, відбулися наукові читання "Діалог культур", було відкрито меморіальну дошку на будинку, де мешкала родина Чижевських, у степовому містечку Олександрії названо вулицю на його честь, в обласній бібліотеці його імені організовано книжково-документальну виставку "Нестор славістів". Учасники наукових читань підтримали заснування на його малій батьківщині фундації для вивчення та популяризації творчої спадщини видатного мислителя. Та, на жаль, досі про таку інституцію нічого не чути.

Національна академія наук встановила премію імені Дмитра Чижевського у галузі філософії. Його ім'я, ясна річ, увійшло у активний науковий обіг. У 2006 році на приміщенні Інституту філології Київського національного університету, де навчався Чижевський, відкрито меморіальну дошку. З 1994 по 2005 рік в Україні опубліковані "Історія української літератури" ("…без його праць українське літературознавство було й залишається не просто неповним, а злиденним", - така оцінка академіка Михайла Наєнка), "Нариси з історії філософії на Україні", монографія "Філософія Г.С.Сковороди" та чотиритомник філософських праць, підготовлений Інститутом філософії НАН України з ініціативи Василя Лісового. Очевидно, що ці видання стали надбанням зацікавленого професійно зорієнтованого читача.

Для ширшого ж кола, зокрема й земляків ученого, його ім'я досі залишалося загальним місцем, а рівень і вагомість наукової спадщини - не оціненим і не осмисленим. Цю прогалину намагаються заповнити небайдужі кіровоградці. У ювілейний рік у Кіровограді здійснено два проекти, які не перетинаються, але взаємно доповнюють один одного.

Українська мова була
для нього мовою серця…

Краєзнавець, організатор краєзнавчої роботи в області, методист обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського Лариса Гайда ініціювала просвітницький проект "Наш земляк - Дмитро Чижевський - видатний учений-енциклопедист, філософ та історик культури і науки", презентація якого відбулася ще торік, а напередодні ювілею - підсумкова конференція. Її колега, кандидат педагогічних наук Андрій Іванко, опрацювавши десятки джерел (в обласній науковій бібліотеці зберігаються окремі праці вченого, видані у Бостоні, Лондоні, Любляні, Гарварді, деякі видання з його особистої бібліотеки), підготував популярний нарис "Д.І.Чижевський - людина з Парнасу науки".

Цей динамічний, наповнений цікавими деталями текст пробуджує жвавий інтерес до постаті славного земляка і у слухачів інституту, і в усіх, кого зачепила ця тема. Кандидат педагогічних наук Ірина Небеленчук зауважила, що ця лекція - відкриття для вчителів-гуманітаріїв.

Один з найавторитетніших чижевськознавців Володимир Янцен зауважив: "Якщо зосередитись на його участі у дослідженнях різних національних культур, на його внеску в розвиток цих досліджень, то цілком можливо вважати його українським, російським, чеським, словацьким, німецьким і навіть американським ученим". За такої масштабності постаті тим більше цікавий і важливий для нас україноцентричний її аспект.

Рідною мовою в родині Чижевських, ясна річ, була російська. У ті часи одиниці інтелігентних родин послуговувались українською. До того ж мати Дмитра, Марія Єршова, талановита художниця, учениця Іллі Рєпіна, була етнічною росіянкою. Але його дядько Павло Чижевський, член української фракції Державної думи, член Центральної Ради та уряду УНР, автор праці "Основи української державності", був українофілом. Свого часу він з молодим тоді Володимиром Вернадським доставляв із Женеви в Україну нелегальні українські видання. До речі, вже будучи славнозвісним ученим, Дмитро Чижевський листувався із засновником української Академії наук, і той якийсь час сприймав його як сина Павла Івановича.

Російськість родини Чижевських, на щастя, не була імперською, тут завжди панували опозиційні настрої, ніхто не ставив перепон перед природною українською стихією, що панувала у містечку. Особливо гостро відчувала потребу змін молодь, яка збиралась у домі Чижевських спочатку у просвітницькому, а потім і у соціал-демократичному гуртку. Професор Панас Феденко, друг дитинства Чижевського, згадує, як у березні 1911 року гуртківці влаштували засідання з нагоди 50-річчя з дня смерті Тараса Шевченка. З доповіддю виступив Дмитро, він також виконував на фортепіано композиції Миколи Лисенка на тексти Шевченка. Вже наступного року, як згадує Панас Феденко, у спілкуванні та листуванні вони перейшли на українську, що було певною мірою протестом проти заборони викладання українською мовою в народних школах. Ясна річ, гуртківців (на той час Дмитро Іванович уже навчався на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира у Києві) не могла не обурювати заборона царського уряду відзначати 100-річчя Т.Г.Шевченка.

Революційні настрої та активна участь у політичному житті привели меншовика Дмитра Чижевського у Центральну Раду. 22 січня 1918 року він проголосував проти прийняття IV Універсалу, фактично проти незалежності УНР, бо не уявляв України поза федеративними зв'язками з Росією. Частина української діаспори до смерті не змогла пробачити йому цього кроку. Та й він сам, як свідчив викладач хорватської мови Стефан Дріло, який доглядав Дмитра Івановича в останній рік його життя, підсумовуючи свій життєвий шлях, не раз наголошував, що зробив кілька помилок у житті, першою і найважливішою з яких називав своє голосування проти IV Універсалу.

Дмитро Чижевський був поліглотом. Він міг, скажімо, читати лекцію про творчість письменника тією мовою, якою той творив. Але українська мова, як влучно зазначив Андрій Іванко, була для нього мовою серця, мовою любові. Нею він звертався і до своїх найулюбленіших істот - котів, яких вважав посередниками між цим та потойбічним світом.

В Олександрії, крім батьківського будинку Чижевського, збереглося й приміщення гімназії (там розміщувалась філія Білоцерківського аграрного університету, після пожежі приміщення законсервоване, потребує реконструкції), де він навчався, і земської управи, де працював його батько. Як стверджує краєзнавець Валерій Жванко, за певної уваги держави можна створити екскурсійний маршрут - шлях юного Дмитра з дому на навчання, адже збереглося чимало будівель, фрагментів огорож того часу, а розповіді про них малювали б портрет і родини вченого і минулої епохи. Поки що влада в Олександрії не дозріла до таких ініціатив, але активніше повернення Чижевського в Україну неминуче порушить і ці питання.

Підйомний кран
із соломи треба
замінити на справжній

Інший проект - солідне видання "Дмитро Іванович Чижевський і його сучасники. Листи, спогади", - що вийшло у кіровоградському видавництві "Імекс ЛТД" на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою "Українська книга". Якщо перший проект - суто просвітницький, розрахований на якнайширше коло вчительства, студентів і навіть старшокласників, то це видання набагато насиченіше науково й інтелектуально. Його упорядники - кандидат філософських наук, старший науковий співробітник інституту філософії імені Г.Сковороди Ірина Валявко, кандидат філософських наук, автор 40 робіт про життя і діяльність Чижевського Володимир Янцен та науковий редактор "Імекс ЛТД" Олександр Чуднов.

Тут не лише констатуються і коментуються факти біографії і творчої діяльності видатного вченого, а й акцентуються кричущі проблеми неосмислення його спадщини. Та вона не тільки не осмислена - не зібрана! Володимир Янцен з болем пише про те, що особисті архіви вченого, які зберігаються у Гайдельберзі і Галле, досі повністю належно не каталогізовані, у Гайдельберзі значна частина ще у 2003 році розпродана (дещо з них Янцен придбав особисто). Але й у архівах далеко не все. Певна частина його праць була неопублікована і залишилась у рукописах. Вони, а також нотатки лекцій і доповідей, досі перебувають у приватних колекціях, їх треба терміново збирати, адже велика ймовірність, що цей масив матеріалу може бути втрачений.

Те саме стосується й листів. Чижевський написав їх десятки тисяч, зібрано лише кілька сотень (у книзі наведено фрагменти листування з Омеляном Пріцаком, Володимиром Вернадським та Юрієм Шевельовим). І питання не лише у тому, щоб зібрати усе це. Володимир Янцен констатує: "Досі не перекладені українською мовою всі його твори, а значить, не введені до наукового обігу, а якщо й перекладаються, то публікуються некоментованими, не введеними в контекст доби. Якщо ми визнаємо Дмитра Чижевського одним із класиків української філософії та літературознавчої думки, то й едиційні принципи перевидання його праць на батьківщині повинні бути строго академічними, такими, що враховують різні їх варіанти та редакції і передбачають бодай елементарний науковий коментар".

Очевидно, аби виконати таке масштабне завдання потрібна добре розроблена державна програма і готувати її необхідно не роками, як це часто у нас трапляється, а вже зараз. Адже і філософська, і літературознавча спадщина Чижевського може стати міцною опорою для нашого колоніально ураженого світогляду, з чорної діри якого ми нині з кров'ю виборсуємося.

Омелян Пріцак зауважував, що Чижевський усе своє життя віддав творенню української самостійної інтелектуальної та літературної історії. Цей висновок тільки на перший погляд здається простим. Задумаймось: десятки років гуманітаристика перебувала у полоні фальшивої ненаукової комуністичної ідеології, через зацементований КДБ шар якої важко було пробитися чомусь живому, а про національне, то годі й говорити. Не одне покоління українців, за винятком буквально одиниць, не усвідомлювало своєї історії, культури, гуманітарного спадку минулого, його ролі і місця у світових процессах. Велика європейська нація не мала власної цілісної філософської школи, яка б давала їй опертя для руху у майбутнє (і звідси теж наша сумнозвісна багатовекторність!). Дмитро ж Чижевський, говорячи про давню літературу, мав на увазі давньоруську - київську, а не російську. Українську філософію розглядав, як окрему самостійну одиницю історико-філософського процесу, а його "Філософія Г.Сковороди", опублікована у 1934 році, дотепер залишається однією з найкращих праць про Сковороду, він автор першого фундаментального дослідження про українське бароко. І це - тільки крапля із набутку вченого.

Професор Степан Козак, досліджуючи історіософський аспект спадщини Чижевського, підкреслює його думку, що "Книга буття українського народу" - це історія, яка вказує людству шлях до спасіння. Нинішня неочікувана круговерть подій вияскравлює потребу такого шляху.

Кандидат філософських наук Віталій Ігнатьєв про наші світоглядні пошуки говорить так: "В українській культурі є дві теми, які завжди цікавили творчих людей - релігія і націоналізм. Остання в ХХ столітті все більше набуває не публіцистичного, а фундаментального академічного характеру. Релігія ж продовжує залишатись суто в конфесійному руслі. Російська філософія, яка вся вийшла зі Сковороди, в ХХ столітті розвивала саме релігійну тематику. Чижевський, який виріс на основі впливу російської культури, мав геніальну інтуїцію. В його філософії є м'яке поєднання націоналізму і релігії. Це дало йому змогу стати засновником української академічної філософії, але з іншого боку, саме це було приводом залишатися знову ж таки одинаком. Його не сприймали фундаметальні націоналісти на кшталт Донцова за схильність до російської культури. Але так само його не сприймали ортодоксальні православні, наприклад Флоренський, за ідеї необхідності побудови національної української філософії".

Радянську марксистсько-ленінську філософію Чижевський вважав чимось безглуздим на зразок підйомного крана із соломи. Натомість учений напрацював багато конструкцій, які ми могли б використати як справжній кран для зведення нашого світоглядного та духовного буття.