Чи матиме історія продовження?

Палац-свідок може не дожити до 75-х роковин "Ковнерівських процесів"

Що може бути спільного у назви старого палацу з такими синонімами жаху і терору, як Луб'янка, Моабіт чи Абу-Грейб? Спільна сторінка історії, в якій таке трапляється часто: місця, пов'язані з масовими стражданнями, входять у мову вже не як власні назви, а як називні.

Таким називним словом, синонімом тортур і поневолення став для багатьох закарпатців у 40-х рр. минулого століття мукачівський палац, відомий як "ковнер". Зазвичай його згадують або при відзначенні подій, пов'язаних з Карпатською Україною, або, рідше, в чергові роковини так званих Ковнерівських процесів. Тоді в черговий раз спливають з давнини спогади очевидців, зокрема й нечисленних іще живих, про те жахіття, що коїлось у тій гарній зовні будівлі…

Від вілли магната і мецената - до катівні

Наприкінці XIX ст., вочевидь у 1894 р., після отримання в оренду від графа Шонборна-Бухгайма великого земельного наділу в Мукачівсько-Чинадіївській домінії, на тодішній околиці Мукачевого цей палац у стилі класицизму збудував угорський барон Адольф Конер (Kohner). Барон Конер (1865–1937) був відомим бізнесменом (зокрема власником одного з найбільших приватних банків Угорщини - "Адольф Конер і сини"), землевласником, а також президентом Федерації єврейських громад Угорщини і головним меценатом композитора Бели Бартока. Це завдяки йому той об'їхав усю Угорщину (включно з нинішнім Закарпаттям) і зібрав величезну колекцію фольклорних записів. А ще - завзятим колекціонером творів мистецтва, маючи у приватному зібранні чимало найкращих взірців світового живопису. Тому не випадково у 1902 р. він став президентом Угорського національного художнього об'єднання. У 1912-му барон Адольф Конер став радником імператора Франца Йосифа I.

Достеменно невідомо, чи часто він мешкав у своєму мукачівському палаці (бо займався справами переважно на території сучасної Угорщини). Можливо, просто вкладав гроші в нерухомість. Втім, знаємо, що будинок був розкішний не лише ззовні, а й усередині - будівля була обставлена скульптурами і завішана картинами світових майстрів. На одному з нечисленних фото інтер'єру палацу, орієнтовно 1913 р., на стіні видно картини, в яких фахівці визнали Клода Моне, Ежена Будена, Поля Гогена, Вінсента ван Гога і Альфреда Сіслейя. Відомо, що у вересні 1914 р. барон Конер передав палац Мукачівському юдейському святому товариству для створення в ньому лікарні. Однак у вирі Першої світової було не до лікарні, а за чеської влади в палаці облаштувалася адміністрація жупанату.

За часів, коли Закарпаттям повторно володіла Угорська держава (1938–1944), у палаці Конера (назву "Конер-каштей" місцеве слов'янське населення перекрутило на "Ковнер-каштиль", в цій формі вона зазвичай і фігурує) розміщалася угорська контррозвідка. Як і всі подібні служби тоталітарних держав, під час війни вона вирізнялася жорстокістю до людей, які потрапляли до її рук за підозрою у підривній діяльності. Наразі важко сказати, скільки людей пройшло через підвали "ковнера" під час терору, який розв'язала на теренах Закарпаття угорська влада, союзниця гітлерівської Німеччини. Однак про так званий Ковнерівський процес зібрано чимало спогадів, зокрема й тих, хто пройшов через нього. У червні-липні 1942 р. в палаці Конера відбувся політичний процес над членами підпільної організації ОУН, перед військовим трибуналом постали 170 осіб. Значно більше людей зазнало фізичних і моральних знущань, чиї справи не дійшли до суду за браком доказів, а їх самих зрештою відпустили. Це може здатися цинічним, але в порівнянні з долею в'язнів сталінських катівень їм іще пощастило, бо тих, хто потрапляв до НКВС, майже ніколи не відпускали. Втім, щоб читачі розуміли, "щасливці" - це ті затримані за підозрою у зв'язках з українським націоналістичним підпіллям, яким вдалося вийти на волю після того, як довгі місяці вони відсиділи в тісних камерах підвалу "Ковнер-каштилю", де жандарми вибивали з них показання, застосовуючи цілий набір катувань, особливо полюбляючи бити по підошвах так, щоб в'язні довго не могли пересуватися або залишилися каліками.

Серед сотень чоловіків-в'язнів "ковнера" була й одна жінка, 25-річна уродженка ужгородських Баранинців - учителька Маргарета Бабота, кур'єр в українському підпіллі. Катування й приниження, яких зазнала дівчина, не зламали її: вона нікого не видала. Зрештою, після переведення до в'язниці в Ужгороді (яка була у приміщенні комерційного технікуму) її випустили, не довівши до суду. Згодом Маргарета Бабота виїхала до Словаччини, де й померла в 2009-му в місті Пряшеві на 92-му році життя.

Через "ковнер" пройшов і Юлій Бращайко, депутат сойму Карпатської України, міністр фінансів за часів нетривалого існування (жовтень 1938–березень 1939 р.) цієї держави. Ю.Бращайко сподівався домовитися з угорською владою про автономію нинішнього Закарпаття в складі Угорщини. В 1942-му його, адвоката, звинуватили у створенні антиугорської військової організації і на кілька місяців кинули до підвалів контррозвідки, але згодом відпустили. (Невдовзі Бращайко познайомиться і з радянською контррозвідкою, і з виправним табором у Єнакієвому, де його цілий рік перевірятимуть на предмет ворожості до нової влади).

Спогади Юлія Бращайка "Що видів я на Закарпаттю від року 1918 до року 1946" стали важливим документом з найдраматичнішого періоду історії нашого краю. У вересні 1944-го жандарми зігнали з мукачівських сіл (зокрема зі Страбічова) до "Ковнер-каштилю" циган. Протримавши їх там до перших пострілів радянських гармат, потім вивезли знесилених від голоду у поле під Павшино і там залишили. Самі ж утекли слідом за армією, яка відступала.

Чи доживе палац до 75-х роковин "Ковнерівських процесів"?

Є всі підстави стверджувати, що палац Конера в Мукачевому є пам'яткою, пов'язаною з тоталітарним терором Другої світової. Такі пам'ятки є в багатьох країнах Європи, де залишили свої страшні сліди карателі ворогуючих сторін (іноді в одному й тому самому місці, змінюючи одне одного, влаштовували свої катівні гестапо й НКВС з МДБ).

Як же поставилася до пам'яті своїх мучеників, героїв та пересічних жертв сучасна Україна? На жаль, практично ніяк. Чи багато закарпатців нині знають, де розташований той палац, що колись був окрасою Мукачевого, а потім став символом людської жорстокості і страждань?

Якщо хтось захоче подивитися на палац уперше, то має вирушити на вулицю Берегівську, де навпроти довгої будівлі колишньої військової казарми нині стоять коробки п'ятиповерхівок. Це і є околиці маєтку Адольфа Конера. Тільки замість будинків тут були колись парк і огорожа. Заходимо в ніби звичайний двір багатоквартирки - і перед очима відкривається фантасмагорична картина: палац-аристократ посеред пересічного радянського двору. Аристократ, однак, почувається дуже зле. У 1950-х тут недовго була районна державна адміністрація, а потім, до 2010-го, - Мукачівська районна прокуратура. З 1970 р. будівлю "Ковнер-каштилю" внесено до переліку пам'яток історії місцевого значення Закарпатської області.
І допоки в ній порядкували правоохоронці, серйозної загрози існуванню палацу не було. Але тепер, коли господарі залишили його, всередину просто небезпечно заходити - більшість перекриттів між поверхом і підвалом зруйновані, а ті, що залишилися, загрожують провалитися під ногами. Майже всі двері зникли разом із рамами, а віконні рами виламані прямо з цеглою. Про колишню розкіш будинку барона нагадує хіба що викладена деревом стеля в головній кімнаті та ще недоламані візерунчасті кахлі на підлозі.

Як можна було довести до такого стану пам'ятку архітектури неподалік центру міста?! Яка доля чекає палац Конера? Автор цього матеріалу щороку, починаючи з 2010-го, навідується до палацу, аби засвідчити руйнівні процеси в їхньому розвитку. Вони очевидні, і тільки якість будівельних робіт понад сторічної давнини не дає розвалитися палацу, від якого залишилася тільки оболонка і рештки начиння. В 2010-му про трагічні події, пов'язані з "ковнером", іще нагадувала табличка на його облупленій стіні: "1942-1992. Вмуровано в 50-річчя політичних процесів угорського військового трибуналу над патріотами Закарпаття. 4 липня 1992". Тепер її немає. Місцеві мешканці кажуть, що зняли комунальники, аби не поцупили мисливці за металом. За час занепаду будівля перетворилася на справжнє кубло алкоголіків і наркоманів, у тому числі й малолітніх.

У червні 2015 р. мукачівцям стало відомо, що за підсумками відкритого аукціону палац Конера продали приватній особі на ім'я В'ячеслав Лукачина, який має намір реконструювати будівлю чи то під "Гостьовий дім" (готель), чи то під багатоквартирний будинок із житлом на продаж. Мешканці району сприйняли новину по-різному. Одні зраділи, що напівруїні з наркотично-алкогольним "начинням" нарешті дадуть раду. Інших обурив факт купівлі палацу задешево, і вони зажадали від забудовника "компенсації" у вигляді облаштування навколишньої території дитячими майданчиками та іншою соціальною інфраструктурою. Дійшло навіть до сутичок - вагончик забудовника мешканці просто виштовхали з території. За рік після тих подій стан палацу став іще більш аварійним. Заходити в будівлю й раніше було небезпечно, а тепер і поготів неможливо без ризику для здоров'я, а то й життя.

І, будемо відверті, нечисленні громадські захисники палацу наразі не мають чіткої позиції щодо подальшої долі історично цінної будівлі, яка, згідно з Переліком пам'яток історії Закарпатської області, що не підлягають приватизації (рішення обласної ради від 2004 р.), фігурує як "Будинок, у якому розміщалася фашистська катівня "Вілла Ковнер". Якщо приватизація палацу відбулася без порушень законів, то як варіант розглядається його викуп у приватника міською радою. А що робити далі з палацом, від якого залишилися тільки коробка? Ідей може бути не одна, але, приміром, автор цих рядків не може дати практичних порад щодо джерел їх фінансування. Хіба що повторити вже не раз висловлені на різних інформаційних майданчиках побажання. Як на мене, палац має бути відновлений у максимально автентичному вигляді. Підвали, де тримали в'язнів, слід облаштувати таким чином, щоб відвідувачі хоч трохи відчули себе на їхньому місці. Але тут важливо не перетворити місце людської драми на розважальний атракціон, чим грішать автори різноманітних "камер тортур" як у нас, так і за кордоном. Хіба місце реальних страждань може бути забавою? Певно, гідні музеєфікації й колись парадні кімнати, що були перетворені на кабінети офіцерів контррозвідки, - з поступовим наповненням їх документами та історичними артефактами. Загалом, палац Конера може стати мініатюрним аналогом Музею терору в Будапешті або львівської "Тюрми на Лонцького".

7 липня цього року у великому читальному залі Мукачівської центральної бібліотеки відбулася науково-просвітницька конференція "74-та річниця Ковнерівських подій". Захід, який за масштабом був ближчий до круглого столу, мав на меті привернути увагу ЗМІ та громадськості до питання порятунку палацу Конера. На заході, ініційованому депутатом Мукачівської міської ради Юрієм Кравчуком, виступило кілька доповідачів, зокрема викладач історії МДУ Олександр Малець із ґрунтовною доповіддю про історичні події 1942-го, відомі як "Ковнерівські процеси", і представник місцевої "Просвіти" Дмитро Твердушко, котрий доповнив історичну доповідь спогадами про спілкування з учасниками тих подій. Було вирішено вважати проведений захід підготовчим до відзначення 75-х роковин "Ковнерівських процесів". Ініціатор заходу Юрій Кравчук сформулював спільну думку присутніх як пропозицію повернути будівлю палацу у власність громади Мукачевого з метою створення в ній музею, присвяченого подіям 1938–1944 рр., або, як варіант, - Будинку громад (для громадських організацій Мукачівщини). Можливі й інші варіанти, але навряд чи припустимо перетворювати палац з такою драматичною історією на готель, банк чи офіс якоїсь фірми, не кажучи вже про повну руйнацію, процес якої вже запущено...