Червона Шапочка і бабуся з великими зубами

Ті, хто роблять революцію наполовину, копають собі могилу.

Луї Антуан Сен-Жюст

95 років тому, 22 січня 1919 р., погожого й морозного дня на Софійському майдані Києва під урочисті дзвони церков відбулися збори, на яких були присутні десятки тисяч мешканців міста, військовиків та гостей столиці України. Після того, як пролунав Національний гімн, міністр закордонних справ Західноукраїнської Народної Республіки Льонгин Цегельський проголосив Грамоту Української Національної Ради і передав її в руки Володимира Винниченка - голови Директорії Української Народної Республіки. Після цього член Директорії Федір Швець зачитав Універсал, підписаний членами уряду Української Народної Республіки, в якому наприкінці були такі слова: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили й за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка". Увінчували Акт Злуки УНР і ЗУНР урочистий молебень і військовий парад галицього легіону січових стрільців під орудою полковника Євгена Коновальця.

Отже, насправді відбулася велична історична подія. Проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР стало справжньою маніфестацією солідарності двох гілок українського народу; знищувалися збудовані ворогами кордони, в тому числі й духовні. Проте через воєнний стан (більшовицькі частини вже окупували майже всю Лівобережну Україну і насувалися на Київ) практичне злиття двох державних утворень відкладалося - до скликання Всеукраїнських установчих зборів, на яких Акт Злуки повинні були затвердити делегати від усіх українських земель. Як бачимо, подія мала значною мірою декларативний характер.

Цікава деталь. Після того, як архієпископ Агапіт (Антоній Вишневський) відслужив молебень до проголошення Акта Злуки, галичани, хоч і були здебільшого греко-католиками, цілували хрест, а ось їхні наддніпрянські колеги, суціль представники соціалістичних партій, - відмовилися… Цей ніби малозначущий факт багато пояснює в перебігу наступних трагічних подій, коли Національна революція 1917–1921 рр. зазнала нищівної поразки, й Україна на 70 років опинилася під владою більшовиків.

Саме "лівизна", пробільшовицькі настрої уряду УНР, те, що він спирався виключно на представників соціалістичних партій і делегатів Конгресу трудового народу України (на якому й затверджено Акт Злуки вже наступного дня, 23 січня 1919 р.) було чи не головною причиною цієї поразки. На Конгрес з'їхалися понад 400 делегатів, із них лише 36 представляли ЗУНР. Ось що пише Ісидор Нагаєвський в "Історії Української держави XX століття": "Крім не соціалістів з Галичини, всі інші делегати були соціалістами, а між ними поважне число не українців. Націоналістів під проводом М.Міхновського і Луценка та хліборобів-демократів під проводом братів Шеметів і хліборобів-державників під проводом Коваленків не допущено до участі в Конгресі, як "реакційних буржуїв", незважаючи на те, що вони репрезентували найбільш державотворчий елемент". В якийсь час Євгену Коновальцю здалося, що Конгрес перетворюється на "звичайний соціалістичний мітинг, а його праця закінчиться соціалістичними промовами, які аж ніяк не спричиняться до поліпшення важкого внутрішнього і зовнішнього стану України".

Саме в ці дні Директорія УНР завершувала приготування до евакуації з Києва. Дипломатичні місії терміново виїжджали за кордон у надії отримати підтримку країн Заходу, в даному разі держав Антанти. Армія УНР поступово перетворювалася на збільшовичену масу, чимало частин і самопроголошених отаманів кинулися в обійми московської комуністичної влади.

"Директорія опинилася між російським сіном і українським вівсом у нефортуннім становищі Буриданового осла. З одного боку, видавалася гумористична Декларація (проголошена Директорією 26 грудня 1918 року, сповнена соціалістичної риторики і популізму), яка думала "лікарськими помічниками" большевицького опиря і довести йому політичну бездоганність нової влади на Україні, з другого - заряджувалася мобілізація проти Совєтів. З одного боку, провадилася війна з Росією, з другого - солдатськими радами розкладалася армія. Переговорювали з большевиками, і рівночасно з Антантою, переконуючи одних у своїй соціалістичній, другу - в своїй буржуазній невинності", - дуже слушно зауважив ідеолог інтегрального націоналізму, публіцист і мислитель Дмитро Донцов 1921 р. у своїй праці "Підстави нашої політики". Сьогоднішньому читачу варто пояснити, хто ж такі "лікарські помічники". Конгрес Трудового Народу України позбавляв права голосу, наприклад, професорів і лікарів, надаючи право голосу виключно вчителям і лікарським помічникам, "фершалкам", як їх тоді називали. Як пише академік НАН України Мирослав Попович у своїй фундаментальній праці "Червоне століття": "Свідома гра в плебейство призводила до того, що українські інтелігенти, які співробітничали з державою Скоропадського, після її розвалу пішли не до УНР, а до білих або й до червоних".

"Зміцнення державної позиції Росії проти Европи, пересилення політичної ваги на сторону Росії на не користь Европи, а ослаблення Европи - це наш упадок", - писав той-таки Дмитро Донцов. Він продовжував: "...ідеологія російського комунізму, як і царизму, - це не тільки різні форми одної і тої самої суті, одного і того з'явища загальнішого характеру, що не є нічим іншим, як воюючим із Заходом російським месіянством". Додамо, ця ідеологія останнім часом, уже в путінській Росії, набуває нової сили, підкріплена допомогою на державному рівні. І тому дедалі частіше ми слухаємо "старі казки" про занепад Європи, про те, що Росія покликана перебрати духовний (чи тільки?) провід у всьому світі.

І насамкінець. Пам'ятаєте, читачу, у "Білій гвардії" Ніколка Турбін пише на печі: "Если тебе скажут, что союзники спешат к нам на выручку, - не верь. Союзники - сволочи".Такі слова підкреслювали всю ілюзорність надій, у даному разі - білих "единонеделимцев" на прихід допомоги із Заходу у переддень вступу військ Симона Петлюри до Києва і ганебної втечі гетьмана Петра Скоропадського 14 грудня 1918 р. Дивним чином ситуація повторюється буквально за півтора місяця, коли 3–4 лютого 1919 р. в місто, яке поспіхом залишив уряд УНР, увійшли радянські війська. Так само уряд УНР продовжував покладати надії на допомогу Антанти. Ярослав Грицак у "Нарисі історії України" писав: "Голова Директорії Винниченко мріяв про те, як більшовики будуть утікати з України перед танками і "сліпучими машинами Антанти".

Більшовики насправді прийшли: всерйоз і надовго, завдячуючи дисципліні у військах, надзвичайно жорстким чекістським організаціям, і головно - суворо централізованій політичній партії на чолі з комісарами. Директорія, як пише Дмитро Донцов, вже у стані агонії запитувала: "Навіщо Совєти посилають армію на Україну і "що це має значити"? Червона Шапочка питалася в бабусі: "Навіщо ти маєш такі великі зуби?".

Сьогоднішні провідники української опозиції вважають, що Євромайдан - це абсолютно "ексклюзивне" явище, якого ще не було у світі. З цією тезою можна погоджуватися лише частково, навіть на тлі насправді злочинної поведінки влади. Але вдивлятися в минуле варто. Адже можна опинитися у стані того самого Буриданового віслюка (і тут головне - це не проблема вибору, а саме нерішучість, угодовство) і вважати печиво від пані Ештон на Євромайдані, замість санкцій проти чиновників режиму Віктора Януковича, звільнення Юлії Тимошенко, справді дієвою допомогою Заходу у переддень остаточної побудови, чи, радше, відновлення, Кремлівської імперії на євразійському просторі. Без України її важко уявити…