"Це вам здається, що ми вороги", або Про втрату чіткої орієнтації в духовному світі

"Это были времена легендарные, те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей родины жило беспечальное юное поколение. Тогда-то в сердцах этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег… И вышло совершенно наоборот. Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история", - писав наш геніальний земляк, уродженець Києва Михайло Булгаков в оповіданні "Киев-город" про революцію і громадянську війну. Так, "історія настала". І знову, вже 2014 року вона кривавим Молохом пройшла по долях наших співвітчизників. І залишила рубці, які залікувати неможливо…

Україна опинилася на межі чи, швидше, за межею громадянського протистояння, і, хоч як сумно це усвідомлювати, тим полем, на якому реалізуються геополітичні стратегії світових держав. Російська Федерація навіть не приховує своєї агресивної імперської сутності. Але й "демократичний" Захід, схоже, вже приміряє тогу творців Мюнхенської змови 1938 року, обмежуючись виключно "санкціями" (див. "Судетський сценарій. Чи готовий Захід йти стопами "миротворців" Чемберлена і Даладьє?", DT.UA, №8 (154) - 7 березня 2014 р.). Пріоритет бездуховного прагматизму, ідеологічного, економічного диктату головних фігур на світовій шахівниці над духовними цінностями, людяністю стає страшною реальністю XXI століття.

На нашій землі ця реальність оголилася з особливою силою. Про цю загрозу попереджав покійний український філософ, людина великої душі Сергій Борисович Кримський: "Духовність - це ціннісне домобудівництво особистості, якщо під нею розуміти не тільки неповторність внутрішнього світу індивідуума, але й індивідуальну неповторність нації, оскільки вона сама є історичною особистістю. Це отой безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати цілком від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожною. А ідеологія - це класово викривлена свідомість; справжня духовність - служити іншим людям".

І ніякі ідеологічні постулати, "вибори", "вектори" не виправдають знущання над людиною, людською гідністю, над долями батьківщини, яке допустив режим Януковича, а зараз допускає наш північний сусід, що спочатку без усіляких сантиментів, за прямого потурання країн Заходу анексував Крим і вже протягом багатьох місяців веде цілеспрямовану підривну терористичну "роботу" в Україні.

Людина, якщо вона залишається такою, а не перетворюється на тварину, - істота вертикальна, її життя і смерть вимірюються висотою ціннісного сходження. У нинішній трагічній ситуації - сходження тих, хто віддав і віддає на наших буквально очах життя заради нашого майбутнього, майбутнього наших дітей. І саме духовність, а ніяк не ідеології і програми партій, стає альтернативою небуттю, хаосу, в які скочується світ. Ситуація погіршується тим, що "гарячих точок" на карті світу стає дедалі більше: Сирія, Афганістан, Ірак, Ізраїль і сектор Газа, Лівія, Нігерія… Україна, на жаль, перебуває в авангарді цих процесів.

Але тут йдеться не про просте протиставлення, протистояння Добра і Зла, про торжество принципу "Або-Або". Вибір Людини не означає приєднання до якоїсь Альтернативи, до якоїсь політичної сили. Вона має знайти в собі снагу подолати сили Зла, подолати, в тому числі, і в самій собі, а також подивитися на своє життя з висоти пташиного польоту. Чи все я зробив для того, щоб в Україні не лилася кров? Це запитання може поставити собі кожен із нас. "Молитва поэта во время гражданской войны может быть только за тех и за других: когда дети единой матери убивают друг друга, надо быть с матерью, а не с одним из братьев… Мир строится на равновесиях. Две дуги одного свода, падая одна на другую, образуют несокрушимый упор. Две правды, два принципа, две партии, противопоставленные друг другу в устойчивом равновесии, дают точку опоры для всего здания. Полное поражение и гибель одной из партий грозит провалом и разрушением всему зданию", - писав видатний поет, мислитель і художник, уродженець Києва Максиміліан Волошин в "России распятой" (травень 1920 р.)…

У цьому разі ми говоримо сьогодні про "будівлю", яка і називається без усілякої патетики: Батьківщина, Україна - від Полісся до Криму, від Закарпаття до Луганська. Яку захищають її сини і дочки. "Вы меня считаете белым, а я вас считаю красным. Это кажется, это вам кажется, что мы враги. На самом деле мы гибнем вместе", - писав у 1922 році російський письменник і критик Віктор Шкловський. Ми просто не маємо права зануритися в безодню громадянського протистояння, нащадки нам цього не вибачать. У громадянському протистоянні, коли гинуть мирні жителі, немає чіткого маркування: свій - чужий. "Лють правоти", як говорив Сергій Кримський, - також тільки погіршить ситуацію.

…Нам нікуди не подітися від того факту, що політичні партії присутні в нашому житті. Хоча трагедія Майдану показала, що громадянське суспільство виявилося на висоті людського духу і не потребує ніяких "гарантів", хоч би з яких політичних "барикад" вони приходили. І дай Боже, щоб небачений вибух самоорганізації, справжнього, а не квасного, патріотизму наших співгромадян не перетворився на порожній звук… Державна машина поки що плентається у хвості, громадянське ж суспільство показує унікальні приклади взаємодопомоги. Аж ніяк не втратили актуальності різкі слова того ж Максиміліана Волошина: "Дух партийности мне ненавистен, так как всякую борьбу я не могу рассматривать иначе, как момент духовного единства борющихся врагов и их сотрудничества в едином деле".

Сьогодні на всьому українському політикумі лежить величезна відповідальність. Чистити авгієві стайні злочинного режиму Януковича (його клеврети нікуди не поділися, лише перебігли в якісь інші партії і фракції) доведеться всім без винятку... "…В гонитві за владою ми забули про ту величезну організаційну роботу, яка стояла перед нами. Потягнувшись догори, ми занедбали основи і будувалися просто в повітрі, починаючи будинок з даху, а не з підвалин… І от поки тут, в Києві, в центрі, меткі та промітні люди робили політичні й партійні кар'єри і тішилися часто проблематичними, бо тільки на папері, здобутками - там, на місцях, у селі, все потроху вислизнуло з наших рук; там пішла руйнація всього економічного та культурного надбання; там почав гору брати більшовизм, такий принадний як на примітивну психіку людей…", - писав український письменник і літературознавець Сергій Єфремов про причини поразки УНР під час Національної революції 1917–1921 років. Вчитаймося в ці слова, хіба вони втратили актуальність?

У цій ситуації не можна забувати і про роль інтелігенції. "Сила интеллигенции - не в intellectus, не в уме, а в сердце и совести", - зазначав видатний російський письменник і філософ, нащадок запорозьких козаків Дмитро Мережковський. Хочеться запитати цю саму українську інтелігенцію, незалежно від поглядів і політичних уподобань, - де ж ви, майстри слова, пензля?.. Де ваш голос? Чому ми чуємо лише дещицю того, що хотілося б почути з ваших настільки велемовних у мирні роки вуст?

Ми прийшли до тієї межі, коли "Прийдешній Хам", Князь миру (в особі лідера сусідньої держави, хазяїна Кремля) відчув свою силу, а всевладдя його перейшло межі, за якими вже чітко видно Безодню. "Хамская природа принципиально не может быть чьей-то - русской, немецкой, африканской, царской, фашистской или большевистской… Хамство возникает во всякой культуре - и именно там, где намечается ослабление, потеря четкой ориентации в духовном мире, истощение "метафизической почвы"… Ни одна культура уже давно не способна на духовно энергичные жесты. И чем меньше на это она способна, тем с большей завистью она глядит в мощную спину Уходящего Хама и - вот уже начинает бежать за ним, по-старчески охая и возмущаясь", - писав відомий російський письменник і літературознавець Павло Басинський у статті, присвяченій Дмитру Мережковському, автору напрочуд пророчого есе "Грядущий Хам", написаного в розпал Першої російської революції, 1906 року. У цій цитаті найважливіше те, що ми, і це стосується всіх без винятку жителів планети, досить близькі до тієї межі, за якою настає остаточна "втрата чіткої орієнтації в духовному світі".

Хочеться закінчити своє дещо емоційне есе цитатою, яка має відкрити очі тим людям, які ще не розучилися думати: "Нет красоты в лицах, искаженных злобой политической. И красивы лица, горящие негодованием человеческим. Неправедно политику признавать центром жизни, ничем не одухотворять плоть человеческую, ей подчинять все богатство бытия. Неправеден путь борьбы политических партий, оторванных от центра жизни, от смысла ее. Довести политику, как таковую, до крайнего минимума, до окончания политики, до растворения ее в культуре и в религии - вот что должно быть нашим регулятивом, вот хотение наше, вот истинное освобождение. Политическое освобождение есть освобождение от политики... Нужно государственности, насилию власти, отвлеченной политике противопоставить иное начало, внегосударственное, иную, ненасильственную общественность, не новое политическое насилие, а свободу иных путей". Ці слова належать ще одному нашому знаменитому землякові, уродженцю Києва, релігійному і політичному філософу Миколі Бердяєву.