Берестейський "мир": без переможців і переможених

Груба пропаганда і "гібридна" війна проти України - все це було і 100 років тому, коли розпочиналася історія нової української дипломатії.

29 листопада 1917 року (за новим стилем), лише через три тижні після Жовтневого перевороту, петроградські більшовики раптом перейнялися долею українських козацьких клейнодів, вивезених з України за Петра I та після розорення Запорізької Січі Катериною II. На фронтах панував безлад. Страйкували службовці Державного банку, саботажем були охоплені урядові установи. У місті почалося мародерство, громили запаси алкоголю. І в цих неймовірних умовах Рада народних комісарів (РНК) заявляє, що рішення повернути "прапори, гармати і булави" українському народові "є незворотнім і буде здійснюватися після обміну думками з Українською радою". Ба більше, передбачалося "передачу реліквій зробити урочистою, у формі народного свята перед Преображенським собором за участі військових частин" та із врученням "особливо виготовленої грамоти", яка б засвідчувала "славну боротьбу українців за свободу".

Кому конкретно спало на думку саме таким чином домогтися прихильності київських очільників, сказати важко, але ідея спрацювала. Вже наступного дня відбувся перший офіційний контакт між двома сторонами. Але історичні цінності в тій розмові посіли далеко не перше місце - про них згадали лише побіжно, а потім і взагалі забули на довгі десятиліття…

Як відомо, Центральна Рада не визнала перевороту в Петрограді. Навпаки, вона виступила ініціатором перемовин про створення нової центральної влади Росії "спільними силами урядів України, Дону, Кубані, Кавказу та інших областей разом з центральними органами всеросійських революційних демократій".

Україна не підтримала й намірів Петрограда щодо сепаратного замирення з державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією). Виступаючи за "загальний демократичний мир" за участі країн Антанти, вона спочатку проігнорувала запрошення більшовиків приєднатися до розпочатих контактів з німцями. Проте щоб не дати їм можливості представляти себе єдиним правочинним урядом колишньої Російської імперії, уряд УНР (Генеральний секретаріат) призначив своїх спостерігачів "для інформації та контролю". Вони не встигли на переговори і лише змогли пересвідчитися у встановленні короткого перемир'я.

На той час уповні дався взнаки весь комплекс суперечностей між Києвом і Петроградом, що призвів до появи 17 грудня унікального "виплоду" співавторства Володимира Леніна, Льва Троцького і Йосипа Сталіна - "Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради". Не будемо аналізувати тут цей відомий документ, обмежимося лише його останньою фразою, що оголошувала Центральну Раду "у стані відкритої війни проти радянської влади".

Україна не чекала встановлених ультиматумом 48 годин. Практично того самого дня у Петрограді змогли ознайомитися з її чіткою відповіддю. Наведемо тут два найбільш суттєві пункти: "…Конфлікт між Українською та Великоросійською Республіками можна владнати за дотримання таких умов:

1) визнання з боку Ради народних комісарів прав Української Народної Республіки і повне її невтручання у справи Республіки;

…

5) вирішення питання про мир за участю Української Республіки".

Цей обмін посланнями відбувався за неповних півтора місяця після перевороту в Петрограді, коли прихід до влади більшовиків з їхньою новоявленою РНК здавався якимсь короткочасним непорозумінням. Тому висловлену у відповіді Центральної Ради згоду на мирне розв'язання "конфлікту братніх народів" і на співробітництво в цьому з Радою народних комісарів можна було б розцінити як досить вагому форму підтримки нового режиму. Але насправді такого не було.

За кілька днів більшовики в Харкові утворили альтернативні органи "влади" - Центральний виконавчий комітет і Народний (на відміну від київського Генерального) секретаріат.

Війну Українській народній республіці було оголошено, але замість відкритих воєнних дій відбувалося повзуче захоплення окремих міст і територій. Про настрої, що панували тоді в Києві, і суперечності між членами керівництва країни свідчить протокол одного з засідань Генерального секретаріату. На слова секретаря з військових справ Симона Петлюри "Становище дуже грізне… Треба ясно сказати, чи воюємо ми чи нi" і пропозицію секретаря пошти і телеграфу Микити Шаповала "розiрвати цiлком з Совiтом Народнiх Комiсарiв i розпочати рiшучу боротьбу з бiльшовиками" ("Україну оголосити на воєнному станi і одрізати від півночі", розiбравши залiзницi, припинити поставки продовольства) голова Володимир Винниченко відреагував дуже мляво: "Всi тi засоби… занадто серйознi, щоб їх можна було вжити без крайньої для цього потреби. Ранiше треба запитати Совiта Народ. Комiсарiв, чи воює вiн чи нi; тiльки тодi можна зважитися на такi рiшучi засоби боротьби. Крiм того, треба зробити учот вiйськових сил i зброї".

Невдовзі становище стало критичним, загони Михайла Муравйова насувалися на Київ, і укладення миру на фронті набуло особливої актуальності, не залишаючи місця для вагань. Тим більше що стало відомо про готовність німців розпочати переговори, якщо Україна "оформить свій самостійний статус". Генеральний секретаріат негайно надіслав усім воюючим і нейтральним державам ноту про те, що УНР "стає на шлях самостійних міжнародних відносин" і не визнає миру, якщо більшовики його підпишуть без неї.

Від країн Антанти відповіді не надійшло, і до Брест-Литовська вирушила делегація УНР у складі Всеволода Голубовича, Миколи Любинського, Миколи Левитського, Михайла Полоза і Олександра Севрюка, затверджена на спільних зборах провідних фракцій ЦР - есерів і соціал-демократів. Вік делегатів - від 24 до 34 років і жодного дипломатичного досвіду. Революційні події вивели їх на авансцену політичного життя.

Делегація УНР перед від’їздом до Брест-Литовського на мирні переговори. Львів, січень 1918 р.

У Брест-Литовську на них очікувало протистояння з потужними професійними кадрами чотирьох держав. Назвемо основних: принц Баварський Леопольд - генерал-фельдмаршал, главком німецьких військ на Східному фронті; начальник його штабу генерал Макс Гофман; статс-секретар МЗС Німеччини, дипломат с 20-річним стажем барон Ріхард фон Кюльман; міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін фон унд цу Худеніц; міністр юстиції Болгарії Попов і головний візир та міністр закордонних справ Туреччини Нессімі-бей.

Більшовики були все ж таки "класово" ближчими: їх представляли професійні революціонери на чолі з Львом Троцьким. Але, формально погодившись на присутність представників Ради, РНК за їхньою спиною надіслав телеграму до Харкова, запрошуючи щойно створений Народний секретаріат узяти участь у переговорах.

Склалася фантастична переговорна ситуація. У принципі діалог вели Росія і Четверний союз - дві сторони, які досі суперничали, а тепер обидві прагнули закінчити війну. Та всередині обох не було єдності.

З одного боку, і більшовики, і Рада говорять про революцію, соціалістичні ідеали, федерацію вільних народів і т.ін. Це, так би мовити, "в цілому". А по суті між ними війна і про жодне рівноправ'я Петроград не мислить. Обидві делегації сподіваються на швидке падіння імперських режимів у Німеччині та Австро-Угорщині. Але Троцький тягне час за формулою "ні миру, ні війни", щоб дочекатися зміни влади не лише у Берліні й Відні, а й у Києві, готуючи їй заміну в Харкові. А для українців, навпаки, кожен зайвий день зменшує шанси на досягнення миру взагалі, тим паче на бажаних для них умовах.

З іншого боку, Німеччина й Австрія, ще маючи реальну військову силу, теж рахують дні. Але не так у передчутті революційних потрясінь, як перед реальною загрозою голоду, що австрійцям значно ближче. "Настрій як у нас, так і у германців, дуже пригнічений… Єдиний вихід з цього становища полягає у швидких і енергійних переговорах з українською делегацією". Такий запис з'явився у щоденнику графа Черніна 4 січня. Не гаючи часу, західні партнери дали зрозуміти про свою готовність укласти сепаратну угоду.

Проте українці все ще не можуть відійти від чимдалі більш неадекватної "федералістської" догми. Разом із тим вони рішуче позначають базові принципи можливої угоди: визнання України і включення до її складу всіх етнічних українських територій. Йдеться, зокрема, про Холмщину, Підляшшя, а також Східну Галичину і Північну Буковину.

12 січня відкривається пленарне засідання, яке можемо вважати однією з найважливіших віх Української революції. Чотири делегації союзників заявляють про визнання української делегації як "повноважного представництва самостійної Української народної республіки". Передбачається, що офіційне державне визнання УНР буде оформлено самим актом підписання майбутнього договору. Якого? Кого з ким? Про це й мали домовитися.

Та з кожним днем все ускладнюється. Троцький, в очікуванні звісток від Муравйова, який саме здійснював наступ, лише "погоджується" з подальшою присутністю української делегації, водночас домагаючись таких самих прав для своїх "харків'ян".

Згодом, у книжці "Війна втрачених можливостей", генерал Гофман так оцінить ту ситуацію: "Представники Центральної ради протестували проти цього шахового ходу, дійшло до доволі енергійних сутичок між українською та російською делегаціями. У прекрасній промові Любинський перерахував усі більшовицькі гріхи. Троцький у своїй відповіді обмежився заявою, що влада Центральної ради скінчилася і що єдине місце, де ще можуть розпоряджатися її представники, це їхні кімнати у Брест-Литовську…"

Справді, ситуація заходила в глухий кут: перемовини тривають у різних форматах, але до реальних результатів не ведуть. Безкінечні агітаційні вправи Троцького та його колег - петроградських і харківських - супроводжуються хоч і значно конкретнішою (щодо вимог), але цілком розмитою (з погляду можливості їх здійснення) риторикою українців. Делегації роблять перерву і їдуть до своїх столиць.

І тут, нарешті, у Києві отямилися.
22 січня Центральна Рада оприлюднила свій IV Універсал, де УНР було проголошено "самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу", а її новому урядові - Раді народних міністрів - доручалося довести до кінця розпочаті переговори з Центральними державами, "незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь інших частин бувшої Російської імперії, і установити мир". Очолити делегацію довірили наймолодшому з них - 24-річному Олександрові Севрюку.

За тиждень у Бересті Чернін, якому урвався терпець, зустрів його театральним демаршем - хворий, у своїй кімнаті він вручає йому текст договору, наче свою останню волю, вимагаючи підписати його до наступного полудня. У договорі на одній сторінці лише три пункти: укладення миру, напіввизнання УНР, поставки нею продовольства. Глядачами були Кюльман і Гофман.

Текст близький до знущання, але замість зустрічних демаршів, делегація сідає за роботу, на всю ніч. І вранці Чернін отримує новий текст. Генерал Гофман, за його словами, "з подивом спостерігав за молодими українцями… Вони прекрасно знали, що нічого не мають за собою… і все ж у… переговорах з Черніним вони твердо тримались своїх раніше виставлених умов і жодним чином йому не поступалися".

Того самого дня, 29 січня, жменька трохи молодших за делегатів юнаків під Крутами обстоювала правоту своїх аргументів ціною власного життя. А в тилу, у самому Києві повстали "арсенальці". Лише просте зіставлення цих подій дає яскраве уявлення про драматизм моменту, коли розпочався завершальний етап берестейських перемовин.

Повстання придушено, Муравйов уже в Києві. Проте поки місто ще не впало, і делегація тримається, наввипередки з часом уточнюючи деталі майбутнього договору.

І от нарешті його підписано - в ніч з 8 на 9 лютого, що разом створило цілком нову стратегічну ситуацію на Сході виснаженої війною Європи. Тут з'явилася нова держава з етнічно єдиним населенням у кордонах, сміливо просунутих на північний захід (включаючи і саме Берестя) за рахунок Польщі, якої поки що не існує. Вже у преамбулі договору було визначено основні постулати державного існування України: "Тому, що Український Народ…проголосив себе незалежним" і висловив бажання припинити війну, уряди країн Четверного союзу "постановили заключити мировий договір з правительством Української Народньої Республіки; вони хотять сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового мира, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському і умовому".

Підписання українською делегацією в складі М.Левитського, О.Севрюка та М.Любинського Брестського мирного договору між УНР і країнами Четверного союзу. Брест-Литовський, 8 лютого 1918 р.

З семи доволі детальних статей договору випливало найголовніше: Українська республіка отримала захист від агресії з боку більшовиків і можливість розпочати в мирних умовах будувати демократію.

До договору було додано два протоколи, які зробили таємними. Перший (на вимогу Відня) - тому, що передбачав створення з українських земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з певною автономією. (В ідеалі, як пригадують деякі наші історики, це мало б статися через відновлення відомого ще з XIII століття квазі-державного утворення - Королівства Галичини і Володимерії з воєводством Буковиною, але це так і залишилося примарним проектом.) Вирвану в них поступку ("інфекцію сепаратизму") австрійці хотіли втаємничити від інших етносів своєї "клаптикової" імперії. (За кілька днів, не стримавши емоцій, Севрюк, порушивши домовленість, поділився радісною звісткою із львів'янами. Розголошенням "таємниці" скористались австрійці: через кілька місяців вони знищили оригінал протоколу, а згодом узагалі заперечували його існування. Через це і сам граф Чернін змушений був піти у відставку).

Другий (на вимогу УНР) - тому, що в ньому було зазначено конкретні обсяги продовольства, яке Україна мала поставити своїм партнерам в обмін на промислові товари. Ратифікацію договору було обумовлено виконанням цих поставок.

Тут ніхто не здобув перемоги, але найважливішим було те, щоу Бересті тієї пам'ятної ночі було підписано перший міжнародний договір незалежної України, яка таким чином отримала офіційне визнання. Цей договір став і найпершим у довгому ланцюзі всіх наступних, що позначили завершення першої в історії людства і найбільш кривавої світової війни.

Звичайно, це був не цілком рівноправний і взаємовигідний договір, але ж ішлося про саме існування щойно народженої республіки, яка зазнавала атак іззовні і підривних дій зсередини. Її делегація працювала у найневигідніших для будь-якої дипломатії умовах - за відсутності реальної альтернативи. Так, загроза домінування німецько-австрійських "партнерів по переговорах" була цілком очевидною. Проте договір, що мав чітко обмежені часові рамки і, хай навіть лише формально, передбачав рівноправність сторін, був єдиною можливістю звільнитися не від гіпотетичної, а вже практично реалізованої окупації більшовицькими військами України з невідворотною втратою самої державності.

Не слід забувати, що, як і їхні петроградські "брати по Марксу", які зрештою пішли на значно принизливіші умови миру, українські соціалісти також, мабуть, розраховували на близьке падіння кайзерівського режиму, плекаючи надію лише хлібом розплатитися за неабиякі територіальні придбання та й саму можливість продовжити національно-визвольну революцію. Адже ніхто навіть у думці не припускав, що така можливість для них триватиме лише кілька місяців, а Німеччина капітулює лише в листопаді 1918 року…

Можна сказати, що в діях молодих українців, окрім вдалого використання тимчасових обставин, був певний присмак авантюризму та ще й брак політичного досвіду, що дозволило "партнерам" невдовзі багато в чому знецінити реальну вагу договору. Але для нас, нинішніх українців, це не привід знецінювати саму їхню працю. Краще із вдячністю пригадаймо слова Михайла Грушевського: "Здається, не дуже помилюсь, коли оціню той момент підписання договору як один з найважніших моментів, який переживала Українська Народня Республіка в своєму відновленню державного життя".

Берестя надало заслужений, але зовсім короткий імпульс подальшій долі українських делегатів. Голубович до кінця квітня керував Радою народних міністрів, Любинський півтора місяця перебував на чолі МЗС, Левитський на місяць став першим послом УНР у Туреччині, Остапенко кілька тижнів очолював уряд уже за часів Директорії. Всі вони залишилися жити в Україні, марно намагаючись знайти свою скромну нішу в радянській системі, і всі загинули під час сталінських чисток 1937–1938 рр. Лише Севрюк, який також устиг коротко побувати першим послом у Берліні, подався в еміграцію і, залишивши там неоднозначний слід, теж загинув, хоча й трьома роками пізніше, і не в таборі, а в залізничній катастрофі…

В оцінках Берестейського договору УНР є чимало критичних сторінок. Він не приніс миру на українські землі. І не міг принести в тих умовах. Про це багато хто здогадувався вже тоді. Достатньо просто поглянути на обкладинку виданої Держдепартаментом США по гарячих слідах брошури з документами і мапами нових кордонів, де саме слово "мир" подано в лапках.

Від Берестя до Мінська лише 350 кілометрів і аж сто років. Автор навмисно не перекидав містків між двома епохами: деякі паралелі напрошуються самі собою, інші не такі очевидні і потребують розлогих коментарів та посилань. Але вони однаково повчальні, і сьогодні аж ніяк не хочеться згадувати хрестоматійне твердження про те, чого насправді вчить історія.