Архівна реформа: змінити не можна залишити

Національна пам'ять. Це словосполучення досить нове в публічному дискурсі й останніми роками пов'язане в нас здебільшого з діяльністю Українського інституту національної пам'яті - урядової інституції, що опікується нашим складним і трагічним минулим від часів УНР до війни 1940-х, Чорнобиля й новітніх революцій.

Проте національна пам'ять має ширше значення - це здатність проаналізувати, осмислити і прийняти складну, строкату й дуже суперечливу історію, вміння виділити з неї те, на чому базується наша спільна ідентичність, а також ідентичність, що формується на рівні кожного з нас, на рівні родини. Цю здатність формують усна історія, яку ми часто втрачаємо з носіями пам'яті, свідками й учасниками подій, а також архіви - те, чим держава мала би серйозно опікуватися.

Архівна сфера в нас останніми десятиліттями перебуває в глибокій стагнації й занепаді. А згадки про неї супроводжуються як не трагедіями, як-от пожежа в Кам'янець-Подільському архіві, крадіжки в історичному архіві Львова, то скандалами, пов'язаними, приміром, із забороною копіювати на власний смартфон або з пошуком персональних даних у документах ХІХ ст. (персональні дані стосуються виключно живих людей. - І.Р.)

Основна причина занепаду - нерозуміння важливості архівів у суспільстві. У побутових розмовах архіви асоціюються або із чимось нудним, нецікавим, вкритим порохом, або із чимось дивним і невідомим. Пересічний громадянин має справу з архівами здебільшого коли треба знайти якусь довідку чи зробити "карту поляка". І хоча останніми роками, а надто після Революції Гідності, почав стрімко зростати інтерес до генеалогії, уявлення людей про архіви не надто змінилося: "Архіви - це нудно", - сказав нещодавно мій колега. Ба більше, архівна сфера від початку незалежності залишалася на N-десятому місці у пріоритетах держави. Була практика "списувати" в архівну сферу чиновників, які виявилися непотрібними новоприбулій владі, а мотивація в таких чиновників, відповідно, - не проявляти зайвої активності. Це в кращому разі.

Ухвалений 1993 року профільний закон вирішував на той час важливі, але все ж таки ситуативні завдання, як-от реабілітація чи отримання довідок соціально-правового характеру. Спроби повернути викрадені СРСР і Росією архіви закінчилися нічим - Росія далеко послала колишні "братні республіки", і ми досі змушені звертатися до архівів країни-агресорки, яка у всі часи намагалася завадити нам віднайти нашу пам'ять. Розвиток сфери, яка би мала ефективні сервіси й комфортні умови, довгі роки залишався мрією окремих архівістів і дослідників.

Варто сказати, що й архівна система не змогла прилаштуватися, за поодинокими винятками (як-от Миколаївський і Кіровоградський облархіви), до нових умов, де архів є елементом державного сервісу, а архівні установи не лише "зберігають архіви для наступних поколінь", а й активно взаємодіють з користувачами і популяризують свою діяльність.

Проте шанс на зміни таки з'явився. Державну архівну службу очолив архівіст Анатолій Хромов, який прийшов з найбільш відкритого, за міжнародними рейтингами, архіву СБУ. І першим його кроком стало скасування одіозних обмежень 2018 року на копіювання в архівах власними засобами. Це свідчить про курс на відкритість архівів і вихід їх з такого затишного, але згубного кокона. Звісно, радикальних змін у 2020 році очікувати не варто - бюджети ДАСУ визначені ще півроку тому й зафіксовані в законі про держбюджет. І, як і раніше, це бюджети виживання. А на добудову двох веж у комплексі центральних архівів, вирішення питань із приміщеннями Одеського, Вінницького та інших архівів, де або аварійний стан будівлі, або нестача площ через переповненість, знадобляться не один рік і значні інвестиції. І їх конче потрібно знайти, бо збереження архівів - це збереження не просто сховищ, а нашої ідентичності, пам'яті про загиблих воїнів, які захищають не лише нашу землю, а й нашу свободу і наше право на власну історію.

Те, що можна й потрібно робити як перші кроки в архівній реформі, - це переглянути всі підзаконні нормативи, визначити і розмежувати платні й безплатні послуги, проаналізувати й оптимізувати ресурси. Окреме питання - новий закон про доступ до архівної інформації та архівну справу. Цей акт, що потроху розробляється силами громадськості, має наздогнати інформаційне законодавство, яке досить суттєво оновилося 2011 року. Йдеться про закони про інформацію, про доступ до публічної інформації і про захист персональних даних, а також нещодавно оновлене законодавство у сфері авторських і суміжних прав. Новий закон про доступ до архівної інформації має відповідати принципам, які закладено в інформаційних законах щодо відкритості, оприлюднення інформації, надання інформації на запити тощо. Ще 2000 року Комітет міністрів Ради Європи в рекомендації №13 прямо зазначив, що доступ до архівів має відбуватися на тих самих принципах, що й доступ до публічної інформації. Ба більше, 2012 року Міжнародна архівна рада (ICA) виробила власні принципи, що мають лягти в оновлене законодавство. Основна мета закону - вкоренити аксіому: архів - один з інструментів (державних сервісів) задоволення конституційного права кожної людини на інформацію. А обмеження мають нести легітимну мету, визначену в ст. 34 Конституції України, - національна безпека, конфіденційна інформація, авторське право та ін.

Ще одним важливим елементом реформи має бути доктрина "Архіви йдуть до людей". У сучасному надшвидкому світі проведення виставок у приміщеннях архівів є невиправданою розкішшю і має залишитися виключно в контексті екскурсійної діяльності. Архівісти повинні виходити назовні - в медіа, соціальні мережі - і говорити про проблеми галузі, про те, якими скарбами володіють архіви і чим вони можуть бути корисними нам із вами.

Досвід показує, що на реформу архівів може знадобитися близько 10 років. Але я вірю: ця сфера себе ще проявить. Усе тільки починається. Головне - більше бажати змін і - менше саботажу. Це ключові фактори успішності реформ.