Алжирська війна 1956-го: стратегічні уроки

Важкий вибір у розпачливий день

Покрити себе ганьбою або піти.

Дж.Свіфт

Національно-визвольні рухи - суспільний феномен, який багато в чому визначив обличчя ХХ ст. і сформував політичну карту нинішнього світу. Імперії, проти яких було спрямовано вістря національних рухів, намагалися утримати підлеглі території по-різному. Поступками, переговорами, але частіше - силою. Іноді повстанців вдавалося втихомирити. Але після військової перемоги завжди наставало завтра, і з'ясовувалося, що хоча вогнище опору загашено, але під попелом поразки жевріє полум'я. І новий вогонь по якімсь часі спалахує ще сильніше, причому в найбільш небажаний для імперії момент. Одна з найразючіших історій військового успіху, що обернувся політичною поразкою, - війна Франції в Алжирі, яка палала з 1954-го по 1962-й і коштувала життя сотням тисяч людей. Самі алжирці вважають, що за вісім страшних років загинуло близько мільйона їхніх співвітчизників.

Французька поразка в Алжирі - яскравий приклад, що підтверджує слова Наполеона Бонапарта про те, що в тривалій перспективі дух завжди перемагає меч. Алжирська війна також свідчить, що національне лідерство - це не тільки непоступлива послідовність, а й гнучкість і здатність, визнавши свою поразку, змінити національний погляд на ситуацію, перегорнувши сторінку. А це дуже непросто.

Алжир був завойований Францією у 1830-му і вже у 1848-му проголошений її невід'ємною частиною. За наступне століття європейське населення Алжиру, яке часто називали "чорноногими", зросло до 1 млн чол., із корінням - переважно з Франції, Італії та Іспанії. Ця меншість становила близько 10% населення Алжиру, однак домінувала як в економіці, так і в політиці країни.

Мусульманське населення Алжиру, розділене на дві великі групи арабів і кабілів, перебувало у підлеглому становищі. Його було позбавлено реальних прав на самоврядування, а голос одного "чорноногого" важив стільки ж, як голос дев'яти "мусульман".

Економічна й політична нерівність поряд із глобальним процесом національного підйому в колоніальному світі стала каталізатором алжирського націоналізму. Попри кілька десятиліть французьких спроб провадити політику асиміляції - до речі, спроб доволі непослідовних і суперечливих - алжирські національні почуття й, трохи пізніше, національно-визвольний рух зростали як на дріжджах. Особливо цей процес прискорився після закінчення Першої світової війни. Розгром Франції у 1940 р. ще більше прискорив процес. Після низки бунтів, найсерйозніший з яких стався 8 травня 1945 р., загальне повстання на чолі з Фронтом національного відродження (FLN) стартувало 30 листопада 1954 р. у День усіх святих.

Як завжди буває в таких конфліктах, Алжирська війна не була битвою двох сторін. Для FLN харкі (профранцузькі військові формування), кадії (керівники місцевих адміністрацій), помірковані мусульмани й, більше того, різні фракції всередині самого Фронту були набагато більш пріоритетними цілями, ніж французькі війська й влада.

У перший період війни, приблизно до 1958 р., компроміс між французами й алжирцями-мусульманами був іще можливий. Помірковані серед "мусульман" і "чорноногих" (серед останніх вирізнявся письменник Альбер Камю) відігравали важливу роль.

Однак після конференції FLN у Суммані 1956 р. Фронт зайняв непримиренну позицію, наполягаючи на повному й негайному відході французів. Стратегією FLN стало руйнування майданчика для компромісу провокуванням ворожості між двома алжирськими громадами - "мусульман" і "чорноногих". Помірковані полягли першою жертвою війни. У результаті Фронту вдалося знищити суперників у "мусульманській громаді" й стати її єдиним представником.

Це відбувалося на тлі слабкості Французької держави. Парламентську Четверту республіку роздирали протиріччя й політичні чвари, а її керівництво не могло розробити й реалізовувати бодай якусь продуману стратегію. Втім, це звичайна плата за парламентську демократію в країнах, розколотих політично.

У 1956 р. наспіла й Суецька криза, коли після окрику з Вашингтона й Москви Париж і Лондон були змушені вивести свої війська з Єгипту. Криза виявила реальний статус європейських держав: ера великодержавності для них завершилася. У Парижі розуміли одне: після трагедії 1940 р. і ганьби Дьєнб'єнфу, де французи здалися в'єтнамським націоналістам, Париж повинен був виграти Алжирську війну. Цілісність священної французької території мала бути збережена. Холодна війна теж внесла свою лепту в нездатність французів розглядати інші рішення крім війни до переможного кінця. Військові боялися, що якщо Франція піде, то Мерс-ель-Кебір, одна з найкращих гаваней західного Середземномор'я, стане базою радянського флоту.

У політичній грі пізньої Третьої республіки й весь період Четвертої республіки лобі громади "чорноногих" відігравало найважливішу роль. Їхнім гаслом стосовно алжирських мусульман було "тягти й не пускати", що означало: жодних реформ, жодної лібералізації, що розцінювалося як зрадництво. Блокувалися реформаторські пориви Парижа, зокрема реформи уряду Народного фронту на чолі з Леоном Блюмом у 1936 р. Дії лобі "чорноногих" виявилися досить успішними: всі реформи й поступки в Алжирі були обмежені й відбувалися запізно для того, щоб захистити інтереси Франції. Шлях блискучих перемог призвів "чорноногих" до тотальної поразки, але це сталося пізніше. Наразі ж вони тріумфували.

Ескалація бойових дій висунула на політичну авансцену французьку армію, точніше, групу впливових генералів і полковників-десантників. Політично наївні й навіть обмежені силовики успішно з військового погляду захищали французький Алжир, наближаючи відхід Франції з цієї країни. Втім, серед генералів того покоління був один виняток - Шарль де Голль, справжній політичний і національний лідер Франції.

Армія відіграла вирішальну роль у приході де Голля до влади, однак він не став маріонеткою генералів, як ті сподівалися. Після 1958 р. його алжирська політика пройшла кілька стадій. Від вигуку "Хай живе французький Алжир!", що надихнув армію, через самовизначення Алжиру до максими - "піти з Алжиру сьогодні, означає залишитися в ньому назавжди". Однак до 1960-1961 рр. фінішна точка еволюції поглядів де Голля була аж ніяк не очевидною, а самого президента охрестили "князем невизначеності". Загалом же, до цього періоду політика Франції залишалася реактивною, опортуністичною і визначалася не Парижем, а місцевою владою в Алжирі, лобі "чорноногих" і командуванням армії. Таким чином, протягом тривалого періоду війни цілісна політична стратегія підмінювалася досить успішною воєнною контрповстанською стратегією.

Теоретично, в 1954 р. Франція мала чотири основні стратегічні альтернативи: інтеграцію, апартеїд, відхід і підтримання статус-кво. Інтеграція означала юридичне визнання рівності європейців і мусульман і, що складніше, реалізацію такого визнання на практиці. Мусульмани - громадяни Франції - мали одержати всі політичні й економічні привілеї європейців. У короткочасній перспективі цей вибір був би доволі успішним, але його результатом стала б драматична зміна демографічної структури населення Франції. Мусульмани вже в середині 1950-х становили б помітну меншину: від 10 до 20%. Довгострокові результати інтеграції передбачити було неможливо. До слова, рішення Й.Сталіна про повну інтеграцію Західної України в УРСР стало найважливішим чинником перемоги над повстанським рухом, однак через 40 років діти повстанців і симпатиків відіграли ключову роль у здобутті Україною незалежності. Втім, інтеграція була єдиним шляхом, що знищував причини для збройної боротьби, формував надійну базу "французького Алжиру" через створення "алжирської Франції".

Політика інтеграції була можлива до 1958 р. Однак лобі "чорноногих" мало надзвичайно сильні позиції, а уряд Четвертої республіки був занадто слабким. Прихід до влади націоналіста де Голля, з його містичним ставленням до Франції, зробив цей вибір нереальним.

Другою стратегічною можливістю був апартеїд, тобто послідовне розділення двох громад. Досвід ПАР свідчить, що цей вибір міг бути лише тимчасовим, перехідним. Утім, у 1954-1962 рр. серед "чорноногих", особливо в еліті, було достатньо прихильників таких ідей. Але вони не мали лідера, Алжир занадто близько розташований до Європи тощо. Таким чином, апартеїд не був реальною опцією.

Третє рішення полягало у відході французів. Ситуація підштовхнула де Голля до прийняття цієї ідеї, однак, якби вибір було зроблено раніше, результати для Франції й особливо "чорноногих" були б істотно кращими. Шанс реалізувати цю можливість у 1956 р. мав найрозумніший і найрішучіший лідер Четвертої республіки прем'єр-міністр П'єр Мендес-Франс, та блискуча операція французької розвідки - викрадення лідерів FLN (Ахмеда бен Белли та інших) - знищила його. Це була перша, але, на жаль, аж ніяк не остання ситуація, коли успіх військових або спецслужб руйнував французьку політику.

Реально Франція обрала четверту альтернативу, украй неефективну і небезпечну в стратегічній перспективі, але найпростішу й природну для політиканів. Вони вирішили в міру сил підтримувати статус-кво і не думати про майбутнє. Лише після Філіпвільських убивств 1955 р., коли бійці FLN убили 123 людей (з них - 71 француза), серед яких були жінки похилого віку й діти, французький уряд розгорнув додаткові війська в Алжирі. Перебіг подій змусив Францію поставити все на контрповстанську боротьбу.

І цей вибір почав давати результати. Найжорстокішими заходами армія виграла битву за Алжир, зупинивши терор у столиці країни. Ця битва стала першою великою французькою військовою перемогою, але катастрофічною політичною поразкою. У 1956-1957 рр. FLN організував понад 800 терактів у місті Алжирі. Французька адміністрація передала відповідальність за підтримання порядку в місті армії, насамперед десантним військам. Вони зуміли відновити відносний спокій. Терористичні мережі були знищені. Однак брак часу, страх втратити контроль над столицею і багатий досвід колоніальних війн спровокували широке застосування катувань. Ця жорстокість спричинила громадянські протести у Франції і вдарила по французьких позиціях за кордоном, насамперед в ООН і США. Парадоксально, але військовий успіх у битві за Алжир сформував у світовій громадській думці стійке уявлення про алжирську війну як колоніальну, несправедливу для Франції.

Французькі головнокомандувачі - генерали Рауль Салан (1957) і його наступник Моріс Шалле (1958) - змогли виробити досить ефективну воєнну контрповстанську тактику і стратегію, підтриману зусиллями цивільної адміністрації. Загалом ця стратегія містила три основні напрями.

Перший - зруйнування бази підтримки FLN, її ізоляція від населення і міжнародної допомоги. Щоб обмежити іноземні поставки, французька армія побудувала лінію фортифікаційних споруд уздовж алжирсько-туніського кордону, т.зв. лінію Моріса. За час війни повстанці так і не змогли прорвати цю лінію. А треба зазначити, що Туніс, який нещодавно здобув незалежність від Франції, надавав дуже потужну підтримку повстанцям.

Французи намагалися вбити клин у стосунки між повстанцями і місцевим мусульманським населенням. У 1956 р. генерал-губернатор Жак Состель створив спеціальну адміністративну секцію SAS, що стала досить ефективним знаряддям руйнування таких стосунків. SAS допомагало сільському населенню і здійснювало розвідку. У 1958 р. президент Франції де Голль проголосив у місті Константіна амбіційний план соціально-економічного розвитку Алжиру. Французи успішно намагалися залучити мусульман для підтримки інтересів Франції. В 1961 р. налічувалося понад 250 тис. харкі, солдатів-мусульман, які боролися на боці Франції.

Втім, пряником справа не обмежувалася. Мусульманське населення змушували залишати їхні домівки і переїжджати в нові поселення, контрольовані армією. У 1957-1960 рр. близько 3 млн мусульман (третина населення) було переміщено. Умови життя в тих поселеннях були жахливі. І хоча, з одного боку, ця програма руйнувала зв'язки між FLN і сільським населенням, з іншого - вона ж спонукала раніше лояльних Франції мусульман підтримати ідею незалежності.

Другим напрямом стала надзвичайно серйозна розвідувальна робота - як агентурна, так і по лінії технічної розвідки, насамперед радіоперехоплення. Французька армія мала достатньо інформації про FLN та його плани.

Третій напрям полягав у створенні невеликих мобільних, високопрофесійних бойових груп на вертольотах. Метою груп були підрозділи FLN на місцевості. На них оголосили справжнє полювання.

Важливо й те, що французька армія була не обмежена в засобах. Застосовувалися катування й інші "гострі методи", і не тільки під час битви за Алжир, а й пізніше. Наприклад, широко використовувалися групи, замасковані під повстанців. Як бачимо, французька стратегія в Алжирі докорінно не відрізнялася від радянської стратегії в Західній Україні у 1944-1953 рр. Що ж, схожі умови колоніальної війни призводять до застосування аналогічної тактики і стратегії.

У 1960 р. генерал Шалле був близький до військової перемоги в Алжирській війні. Повстанську активність звели до мінімуму. Однак у цієї медалі був і зворотний бік. Французьке суспільство було по горло сите війною. Антивоєнні протести, не тільки лівих, а й багатьох лібералів, дедалі збільшували число прибічників. Міжнародна громадська думка була практично одностайна в осуді Франції. Основними чинниками цього були: інформація про жорстокість французів, успішна пропаганда FLN і стійкий консенсус між США й СРСР. Франція має піти. І останнє, але не за значенням: французька контрповстанська стратегія стала ключовим чинником мусульманської ворожості до французького правління. Кожен військовий успіх породжував нових і нових бійців FLN.

Де Голль спробував використати тимчасову слабкість FLN і запропонував почесний мир. Однак він не врахував, що керували фронтом політики-націоналісти, а не солдати. Відповідь FLN - створення Тимчасового уряду у вигнанні. Імовірно, саме цей момент став переломним для генерала-президента. До цього часу де Голль вірив у можливість зберегти тісні зв'язки між Францією та Алжиром, створивши якусь форму асоціації. Після він усвідомив, що це неможливо.

Визнавши у 1960 р. приреченість французького Алжиру, де Голль був змушений урахувати позицію армії і лобі "чорноногих". Однак війна для нього перетворилася з найважливішого пріоритету на найбільшу загрозу насущним інтересам Франції. "Тиждень барикад" - маніфестації крайніх правих в Алжирі в січні 1960 р. - звільнив де Голля від зобов'язань перед "чорноногими". Президент проголосив ідею самовизначення Алжиру. У січні 1961 р. 75% виборців у Франції й Алжирі підтримали самовизначення на референдумі.

Генеральський путч 1961 р. зазнав поразки через політичну недолугість вищих генералів, зруйнував політичний вплив французької армії. Головних змовників було засуджено до смертної кари, тисячі офіцерів звільнено з армії. Путч розв'язав президентові руки. Після майже року переговорів, 18 березня 1962 р. Франція і CFLN підписали в Евіані угоду про незалежність Алжиру. Документ захищав деякі військові й економічні інтереси Франції, але фактично нічого не говорив про долю мільйона "чорноногих". Референдуми у Франції й Алжирі підтримали Евіанську угоду, і 3 липня де Голль проголосив незалежність Алжиру.

Відхід французів супроводжувався трагедією "чорноногих" і харкі які мусили тікати з країни. Однак Франція звільнила себе від колоніальних проблем, відновила свій престиж і розв'язала собі руки для активної політики, яка забезпечила понад 30 років лідерських позицій у Європі. Відхід також дозволив розгромити OAS, терористичну парамілітарну організацію в самій Франції і закласти основи надійного й ефективного політичного режиму П'ятої республіки, який успішно функціонує і донині.

Підсумовуючи, зазначимо, що основною проблемою метрополії в Алжирі було те, що статус-кво і французька політика не задовольняли мусульманське населення. Воно не мало майбутнього у французькому Алжирі, але були якісь невиразні надії на майбутнє в незалежній країні. Франція не знайшла відповіді на алжирський націоналізм. Втім, останнє не дивно. Над ліками від націоналізму билися найкращі голови найбільших світових імперій. Поки що безрезультатно.

Зі стратегічного погляду, Алжирська війна 1954-1962 рр. чітко підтвердила принцип "першості політики". Воєнна стратегія розв'язала суто військові проблеми, але створила цілий комплекс політичних викликів: розширила політичну базу FLN, знищила суспільну підтримку війни у Франції. І головне - зруйнувала міжнародні позиції Франції як демократичної, прогресивної і сучасної держави з мудрою і раціональною політикою.

Французьке керівництво виявилося недостатньо сильним, щоб зберегти французький Алжир, однак де Голль знайшов у собі сили змінити політику і захистити вищі інтереси країни, її майбутнє як великої європейської держави.

Алжирський націоналізм переміг у війні і загальмував розвиток країни на десятиліття. Втім, провина - не тільки на переможцях, а й на французах, які своєю стратегією привели екстремістів до влади. Та не вони перші, і вже точно - не останні.