Зґвалтування: нерозказані історії

01 травня, 2022, 18:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чи завжди суспільству задля відновлення справедливості потрібні страшні подробиці?

Зґвалтування: нерозказані історії
© Таїсія Ястремська

Лють, що пульсує у скронях, — така реакція кожного з нас на свідчення постраждалих від сексуального насильства з боку російських окупантів. Особливо якщо це — діти. Зло має бути покаране, а справедливість — відновлена. Але це не завжди можливо. Принаймні для цього потрібен час. Свідчень дедалі більше. Нас викручує та коробить. І часом ми почуваємося безпорадними й безпомічними. Хвиля агресії, збурена емоційно розказаними історіями, в результаті може бути спрямована не на ворога, а всередину, на того, хто поруч.

Читайте також: Зґвалтовані росіянами. Як допомагати, а не «нанести добро»?

По те, чому бездумне винесення на широкий загал конкретних історій небезпечне як для самих жертв воєнних злочинів російської армії, так і для українського суспільства, та як правильно торкатися цієї чутливої теми, ZN.UA розмовляло з психотерапевткою, правозахисницею, директоркою ГО «Форпост» Оленою Подолян.

Громадська організація "Форпост"/facebook

Організація «Форпост» працює у сфері надання психосоціальної допомоги людям, які постраждали від воєнних злочинів, та фахівцям, котрі їм допомагають. Також організація надає спеціалізовані послуги постраждалим від катувань у системі кримінальної юстиції.

— Пані Олено, тема зґвалтувань досить табуйована в будь-якому суспільстві. Зараз же у ЗМІ та соцмережах з’являється чимало історій і свідчень злочинів, скоєних солдатами російської армії. В тому числі на сторінці Уповноваженої з прав людини ВР. Інколи описи настільки емоційні й докладні, що це, м’яко кажучи, дивує.

— Одна річ — коли людина, що пережила сексуальне насильство в умовах війни, самостійно приймає рішення оприлюднити свою історію. Зовсім інша — коли людину переконують або роблять це замість неї. Те, як це відбувається, як така інформація потім обробляється, в який контекст поміщується, — дуже важливо.

Слід розуміти: сексуальне насильство на війні є інструментом, що впливає на все суспільство. Це — зброя, яку ворог застосовує з наміром розірвати зв’язки в соціумі; поселити в людях відчуття безпомічності, страху, невідворотності; посіяти розбрат, недовіру одне до одного. Дати відчути, що таких злочинів більше, ніж ми про це знаємо. Ми бачимо, що люди активно «шерять» такі повідомлення, і складається враження, що постраждалих від сексуального насильства вже десятки тисяч.

І тут перед нами, тими, хто надає допомогу й документує, постає запитання: чи усвідомлюють ті, хто поширює свідчення, до яких наслідків це призводить, і чи справді це ті наслідки, яких вони прагнули? Якщо це, наприклад, представники ЗМІ, можна припустити, що їхня мета — оприлюднення воєнних злочинів армії РФ. У такому разі потрібно ретельно працювати з контекстом (зокрема враховувати, що вже робиться для допомоги на локальному, державному, міжнародному рівнях), враховувати стан особи, яка постраждала, проводити інтерв’ю в безпечному місці, прибирати подробиці, за якими можна впізнати особу, яка постраждала.

Але... Якщо ми знаємо, що факт був, і не один, а доволі багато, то чи потрібне нам свідчення конкретної особи, яка постраждала? Людина отримує фахову допомогу, проходить документування, відкрито кримінальне провадження (і добре, щоб усі ці дії відбувалися з правильною черговістю), а її ще й просять розказати свою історію ЗМІ. Скільки разів людина повинна це робити? Це небезпечна ретравматизація. Людину, котра вижила після сексуального насильства, почала отримувати допомогу (до речі, бували випадки, коли просили інтерв’ю в людей, які ще навіть не отримали медичної допомоги!), змушують відчувати: якщо вона не розповість свою страшну історію, то злочину наче й не буде, він розчиниться в повітрі, бо повірять тільки жертві (в даному випадку «жертва» — це правовий статус особи). Таке «піклування» інколи травмує більше, ніж сам злочин. Людині доводиться переживати те, що відбулося, знову й знову.

Давайте все-таки пам’ятати, що тільки особа, яка постраждала, має вирішувати, чи може і чи хоче вона зараз надати таку інформацію.

Читайте також: Сексуальне насильство: російський метод ведення війни та політики

— А коли мова про маленьких дітей?

— Тут особлива небезпека. Найчастіше їхні батьки або піклувальники, відчуваючи страшний біль через те, що сталося, хочуть про це кричати. При цьому діти найчастіше не мають можливості обирати, чи хочуть вони, аби інші люди про це знали. Навіть, підкреслюю, якщо їхні персональні дані не розголошуються. Дитина, котра вже вміє читати, може побачити історію, навіть не свою, а схожу. І це дуже травматично. Вивернуте на загал особисте проживається й відчувається болісно.

Людина (а тим більше дитина) пережила сексуальне насильство. Її особистісні й тілесні кордони було порушено найжорстокішим чином. Інформація про це оприлюднюється, і для людини все відбувається знову... Стільки разів, скільки вона зіткнеться в публічному просторі зі своєю історією.

Крім того, ми мусимо усвідомлювати, що людина, котра зазнала сексуального насильства, перебуває в шоковому стані, який, до речі, не завжди очевидний. Інколи постраждалі можуть виглядати спокійними та навіть відстороненими. Але на нас лежить відповідальність — враховувати час і обставини! Особа, котра постраждала, може довіритися тому, хто співчуває й співпереживає, а потім пожалкувати, що розповіла свою історію. Та навіть якщо персональні дані не оприлюднюються, її переживання, почуття і страждання вже задокументовані для загалу.

Читайте також: Зеленський: «Вже встановлено особу військового РФ, який зґвалтував немовля»

— І що робити в такій ситуації? Дати історії відлежатись, а потім ще раз запитати, чи людина готова до цього?

— Так. Бувало кілька випадків, коли люди самі писали в соцмережах про те, що вони постраждали від сексуального насильства в умовах війни. Якщо людина сама прийняла рішення про це розказати — це її вибір і право. І тут нам, свідкам, треба мати дуже багато емоційних сил, аби сприйняти це достойно. Не видаючи непроханих порад і власних надмірних рефлексій.

Але коли людині пропонують розказати, то, наголошую, потрібно десять разів себе перепитати: з якою метою? Коли ми документуємо і складаємо всі свідчення для подальших національних чи міжнародних судових розглядів — це одна річ. А коли ми їх оприлюднюємо, то мусимо усвідомлювати, чи робимо це достатньо екологічно, чи розуміємо, яку інформацію видаємо, чи в нас єдине джерело інформації — тільки постраждала особа, чи ми готові як відповідальні професіонали збирати інформацію від близьких, оточення, фахівців, котрі надавали допомогу.

— Часто такі історії переповідає саме оточення — знайомі, родичі тощо. З одного боку, очевидців закликають свідчити про такі події. З іншого — чи мають вони право розповідати це на загал?

— Треба розуміти, що коїться з людиною, котра про таке дізналася. Якщо це близькі — наприклад, ситуація з дітьми, — то людям дуже болить. Вони прагнуть справедливості за будь-яку ціну, й інколи їхні емоційний біль та відчуття провини від неможливості щось змінити такі інтенсивні, що людині складно оцінювати наслідки розголосу. Насамперед потрібно звертатися до правоохоронних органів і фахових громадських організацій, які супроводжують постраждалих від сексуального насильства в умовах війни, допомагають їм і мають ресурси для забезпечення комплексу необхідних послуг.

Але ж ми розуміємо, що так відбувається не завжди. Гадаю, тут не від близьких та родичів слід очікувати зрілості в реакціях. Нам потрібно формувати суспільний дискурс, у якому маємо говорити й тлумачити, підтримувати одне одного в професійності підходу до таких випадків. Інакше є ризик, що окупанти досягнуть мети: ми почуватимемося безпомічними, ми впевнимося, що справедливості немає й нам не під силу покарати винних.

Ми маємо розповідати про те, як збираються докази, куди вони надаються, що з ними потім відбувається. Що є різні інстанції. Десь держава позивається до держави. Десь — це комітети, які збирають статистику щодо кількості скоєних злочинів і постраждалих тощо. Які правові процедури потім включаються для того, аби захистити інтереси і конкретних українців, і держави Україна в цілому.

— Ви сказали: коли ми все це бачимо, читаємо, то в нас складається враження, що таких історій десятки тисяч. А насправді скільки?

— Два тижні тому медиками було зафіксовано близько сотні таких випадків. Ми розуміємо, що їх набагато більше. Але це не десятки тисяч, як пишуть у соцмережах.

— Однак ми розуміємо, що й таке можливо. Це бувало в історії раніше. Наприклад, під час Другої світової — з боку Червоної армії і під час війни у Чечні — з боку російської.

— Так. І ми ще не знаємо, що сталося в Маріуполі. Зараз там немає можливості проводити фіксацію. А люди, які виїхали, зі зрозумілих причин, не одразу готові свідчити. Тому говорити про кількість зарано.

Справді, з історії ми знаємо, що коли совєцька армія заходила в Берлін, було зґвалтовано близько двох мільйонів німкень. Чимало їх загинуло одразу після цього — або від отриманих травм, або від солдатських куль. Скільки після зґвалтувань народилося дітей, ніхто не знає. Ці діти, до речі, теж є жертвами воєнних злочинів. Із їх народженням відносини в сім’ї не можуть бути сповнені любові та піклування, як після появи бажаної дитини. Страждають і батьки, і діти. І потребують фахової допомоги та справедливості.

Але ці злочини ніколи не були розслідувані й належним чином задокументовані. Справедливий суд не відбувся. Винуватці, на жаль, не були притягнуті до відповідальності. І якщо подивитися на активізацію Німеччини у зв’язку з ситуацією в Україні — рішення нарешті надати зброю, — можна побачити, що вони схаменулися тільки тоді, коли почули про ці зґвалтування. Це їхня травма, яку вони несуть у собі досі.

Свого часу Німеччина офіційно була визнана країною-агресором і виплачувала репарації. Однак злочини стосовно її мирного населення розслідувані не були. Тому те, що відбулося в Україні, стало для німців тригером.

Як нам відомо, в багатьох країнах саме росіяни використовують зґвалтування. Це і є суть денацифікації, яку вони хочуть проводити, — зруйнувати в людях довіру до світу як такого, в якому існують людяність і справедливість; зламати й знищити відчуття власної гідності; розірвати зв’язки між людьми. Бо в суспільствах, у яких тема сексуального насильства табуйована, постраждалих від сексуального насильства стигматизують. І вони дуже часто замовчують скоєні проти них злочини.

Якщо ж постраждалі від сексуального насильства не отримують належної мультидисциплінарної допомоги — правової, медичної, психологічної, соціальної — і статусу в державі та на міжнародному рівні, це формує в них недовіру, і потім їм дуже складно формувати довірчі зв’язки з іншими. Що, своєю чергою, призводить до бідності, втрати роботи і контактів із оточенням, часто — маргіналізації.

Але цих страшних наслідків, про які я сказала, в Україні не буде. Бо ми про це говоримо. Мої колеги дуже багато працюють із цією темою. Крім того, що кожного надаємо фахову допомогу, ми всі дуже тісно співпрацюємо з правозахисниками, правоохоронними органами, медиками. Тому в Україні окупанти своєї мети не досягнуть.

Читайте також: Прокуратура вперше повідомила про підозру військовому РФ за зґвалтування жінки

— Навряд чи можна сказати, що ця тема в нашому суспільстві певною мірою не була табуйована. Вона дуже болісна насправді.

— Була табуйована. Але в Україні, на відміну від деяких інших країн, культурно між невірністю та зґвалтуванням не ставиться знак рівності. І ніколи не було такої установки, що з людиною, котра пережила сексуальний злочин, не можна створювати подружжя, будувати стосунки тощо.

Так, значною мірою ця тема для нас була складною. Але табуйована вона була іншим чином. Ми її уникали, ховали. Можливо, те, що зараз ми переживаємо виплеск назовні такої інформації, стане нашим дорослішанням щодо того, як із цією темою обходитися. Про неї треба говорити. Але зараз нам треба думати і вчитися, як це робити правильно.

— До війни непоодинокою реакцією на випадки зґвалтування було «сама винна». Певною мірою це простежується й зараз. Наприклад, у порадах «що робити, щоб тебе не зґвалтували окупанти».

— Мабуть, я живу в дуже комфортній бульбашці професіоналів і людей, які вміють із цим працювати. Тому не завжди маю досить об’єктивну картинку. Погоджуюсь, і такі думки можуть озвучуватись.

Що потрібно знати пересічним людям? Якщо ми опинились у зоні бойових дій, то передбачити, хто з нас може стати жертвою осколка або сексуального злочину, неможливо. Вибір жертви на війні завжди випадковий. Було дано команду «нищити все» — ґвалтувати, катувати, вбивати, мучити людей, які говорять українською мовою. Це ж денацифікація — знищення ідентичності українців як суспільства і українського як такого.

Тут ми стоїмо перед питанням, чи потрібно виїжджати. Державні органи зараз роблять усе можливе, закликаючи населення евакуюватися з небезпечних районів. І це правильна політика. Однак певна кількість цивільних людей залишиться в небезпечних районах. Наприклад, ті, хто лікує, забезпечує провізією, ліками, обслуговує інфраструктурні об’єкти тощо. Дозволяти собі в суспільному дискурсі використовувати «сам/сама винний/а» — це небезпечно, токсично. Це підігрування ворогу. Свідоме або від внутрішнього болю та безпорадності. І про це теж треба говорити. Люди, перш ніж щось заявити стосовно дуже трагічної історії, подумайте: а що ви відчуваєте в даний момент? Може, вам самим так болить, що потребуєте фахової допомоги або принаймні дружньої емоційної підтримки?

Взагалі ж, «сама винна» — це, швидше, про аргументацію війни Росії проти України. Те, чим вони внутрішньо керуються. Як кожен ґвалтівник, у якого немає іншого виправдання перед самим собою. «...А потім вона сама 40 разів упала на ніж»... тому що НАТО нас «накачувало» зброєю...

— Ви згадували, що на історії є чимало журналістських запитів. І що висвітлення конкретних історій може вселяти в соціум відчуття безпомічності, страху, сіяти розбрат і недовіру. Мені здавалося, що це викликає в нас лють. І саме це є метою окупантів. Змусити нас відповідати таким самим чином і скотитися в очах світу на маргінес. Принаймні так сталося в Чечні.

— Журналісти, які зверталися до мене щодо історій постраждалих від сексуального насильства, насамперед хотіли надати своїй аудиторії інформацію про те, що нелюдське поводження, воєнний злочин справді мали місце. І в мене завжди було до них одне запитання: чи вони впевнені, що тільки свідчення постраждалих нададуть інформації вагомості? Що тільки подробиці пережитого людиною зможуть запевнити суспільство в тому, що нелюдське відбувається?

Аби привернути увагу до воєнних злочинів (у тому числі й увагу світу, щоб він давав ще більше озброєння, гуманітарної допомоги, приймав біженців, розробляв відповідні програми задля їх підтримки), на мою думку, насамперед потрібно спілкуватися з фахівцями, які допомагають тим, хто постраждав. І не просити їхніх контактів, а отримувати тлумачення, запитувати, що робиться зараз на державному та на рівні неурядових організацій для допомоги й супроводу.

Щодо звірств і провокування агресії. На культурному рівні в нас немає установок «кров за кров», «різати голови» і таке інше. В української армії, у добровольців та тероборони зараз є багато можливостей відповідати ворогу. Але що відчувають люди, в яких немає зброї на руках? Подивіться, яка наелектризована ситуація в комунікаціях між нами, скільки суперечок про те, що правильно, а що — ні. Скільки чвар, недовіри, розбірок, скандалів відбувається між своїми — волонтерами, просто громадянами України. Між людьми, в яких немає зброї, немає можливості відповісти загарбникам, окупантам, нелюдам. Це й демонструє всі наші почуття — агресію, лють, страх, які ми, на жаль, скеровуємо одне на одного, на людей, які в принципі зацікавлені в одному й тому самому. Бо не можемо безпосередньо відповісти ворогу. Нам потрібно дорослішати, вчитися усвідомлювати власні емоційні реакції і говорити про це між собою та на загал. Відігрування у свій соціум — дуже небезпечна річ. Це і є той розбрат, який несе пряму вигоду окупантові.

Мені дуже боляче від того, що інколи навіть люди, котрі розуміють, як працювати в цій темі, переповнюються своїми почуттями й перепощують неперевірену інформацію, по суті несвідомо підігруючи ворогу.

Я розумію, що заголовок, який несе свідчення постраждалих від сексуального насильства, привертає більше уваги. Що з цим діяти? Думаю, тут дуже багато важить робота ЗМІ. Вони повинні це розуміти й тлумачити. Наше виживання зараз і якість нашого життя надалі залежать від того, наскільки ми здатні співпрацювати одне з одним; не тільки чути свій біль, а й бачити і відчувати людину навпроти, з її болем, із тим, що вона хоче сказати. Вміти впоратися зі своїми емоціями. Бо люди на фронті в першу чергу отримують фізичні поранення. А ті, хто забезпечує тил, — емоційні. Ми маємо опановувати свої емоції й усвідомлювати наслідки того, що говоримо публічно.

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК