The Times: «Російські солдати ґвалтували мене, поки мій наляканий син плакав»

Наталія говорить тихо, боячись, що Олексій - її маленький син - прокинеться й дізнається страшну правду. Правду про те, чому їм довелося тікати через сосновий ліс з дому, який збудував його батько. Про те, що чоловіки зі зброєю зробили з нею, поки хлопчик сидів і плакав у темній котельні. А ще про те, хто лежав не живий у їхньому дворі, коли вони востаннє виходили зі свого дому.

«Він не багато розуміє», - пояснила вона під час телефонного дзвінка з західноукраїнського міста, куди мати і її син втекли три тижні тому. До того вони жили в селі поблизу Києва.

«Тут на дитячому майданчику він підходить до людей і каже, що нам довелося переїхати з дому через війну й бандитів у хаті і що тато залишився. Він не знає, що його батько мертвий», - розповіла Наталія.

Видання уточнює, що це не справжнє ім’я українки. І її сина теж звати не Олексій. Однак, ці імена були обрані для того, щоб можна було безпечно розповісти історію про те, як російські солдати вторглися в дім людей, пограбували їх, застрелили чоловіка жінки, а потім ґвалтували її саму впродовж кількох годин 9 березня.  Влада Україна повідомила про систематичні сексуальні злочини проти жінок з боку військ Росії. Зґвалтування доповнили їхній і без того жорстокий і архаїчний арсенал. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба намагається добитися справедливості через Міжнародний кримінальний суд, оскільки з 2008 року зґвалтування вважаються воєнним злочином.

Випадок Наталі можуть розглянути першим. Минулого тижня Генеральний прокурор України Ірина Венедиктова оголосила про відкриття першого офіційного розслідування випадку зґвалтування жінки російськими солдатами після вбивства її чоловіка. Наталія - це саме та жінка. Вона погодилася розповісти свою історію The Times, щоб розвіяти плітки про нібито її несправжність.

33-річна Наталія і її 35-річний чоловік Андрій жили в невеликому хуторі поблизу села Шевченкове Броварського району неподалік української столиці. Тут сім’я збудувала свій дім між соснового лісу.

«Ми планували народження дитини й мріяли про власний будинок. Ми хотіли жити ближче до природи. Саме тому ми не поселилися в місті. Мій чоловік вклав душу в будівництво цього будинку. Все було зроблено з природного дерева й каміння. Ми ходили в ліс й збирали сміття, яке інші люди там покинули», - пригадала жінка під час телефонної розмови. Зараз вона живе в Тернополі.

Бровари стали одним з перших полів битви з російськими військами, які намагалися захопити Київ. 8 березня, дізнавшись, що росіяни зайшли в село, сім’я повісила біле простирадло на воротах, щоб показати, що «тут просто живуть люди і ніхто не хоче проблем». Наступного ранку вони почули одиночний постріл біля свого будинку і звуки руйнування воріт. Вийшовши з будинку з піднятими руками, вони побачили групу солдатів, один з яких все ще цілився у вбитого на подвір’ї собаку.

«Вони сказали, що не знали, чи є тут люди. І що не хочуть заподіяти нікому зла. Всі ці типові байки, мовляв «ми думали, що їдемо на навчання і не знали, що нас відправляють на війну»», - каже Наталія.

...Пізніше солдати пішли шукати пальне для квадроцикла, який вкрали у сусідів.  Командир глянув на Наталію, представився як Міхаіл Раманав, і сказав, що якби не війна, між ними точно зав’язався б роман.

«Був інший хлопець на ім’я Віталій, який попросив вибачення за собаку. Він сказав, що вдома разом з дружиною розводить собак. Міхаіл на той момент здавався п’яним. Я попросила їх піти, тому що мій син був наляканий. Йому лише чотири роки. Я сказала їм: «Можете піти? Ви вже перевірили дім і тепер лише лякаєте його»», - розповіла жінка.

Командир розізлився, коли побачив камуфляжну куртку в машині Андрія, й відкрив вогонь. Він обстріляв автомобіль, а потім пригрозив, що підірве авто Наталії гранатою. Вона благала його не робити цього і залишити транспорт на випадок надзвичайної ситуації. Але російський військовий вихопив ключі, завів двигун і розбив машину об повалене дерево. Тільки після цього він пішов. Коли стемніло, сім’я почула рух біля воріт. Андрій пішов перевірити, що відбувається, залишивши за собою відчинені двері.

«Я почула одиночний постріл, звук відкриванн воріт, а потім кроки в будинку», - розповіла Наталія.

Це був Раманов, який повернувся з іншим приблизно 20-річним чоловіком в чорній уніформі.

«Я закричала: де мій чоловік. Потім подивилися на двір і побачила його на землі біля воріт. Молодший хлопець приставив пістолет до моєї голови і сказав: «Я застрелив твого чоловіка, тому що він нацист»», - пригадала українка.

Наталія гукнула до сина і наказала йому лишатися в котельні, де вони ховалися від обстрілів.

«Чоловік сказав: «Тобі краще заткнутися або я дістану твою дитину й покажу їй, як мізки матері розлітаються по будинку»», - розповіла Наталія, її голос вперше стих.

«Він наказав мені зняти одяг. Вони обоє ґвалтували мене по черзі. Їм було байдуже, що мій син плакав у котельні. Вони сказали мені піти й змусити його замовкнути, а потім повертатися. Весь час вони тримали пістолет біля моєї голови, знущалися з мене. Казали: «Як думаєш, як вона смокче? Нам її вбити чи лишити живою?»», - пригадала жінка.

Через якийсь час чоловіки пішли. І вона змогла піти до свого сина, якого охопив страх. Він відмовлявся рухатися. Через 20 хвилин російські солдати повернулися і зґвалтували її знову.

«Коли вони повернулися втретє, то були на стільки п’яні, що ледве стояли на ногах. Зрештою, вони обоє заснули в кріслах. Я проповзла до котельні й сказала сину, що нам потрібно тікати дуже швидко або нас застрелять», - розповіла українка. Цього разу хлопчик мовчки пішов за нею на подвір'я.

«Поки я відчиняла ворота, син стояв поруч з тілом батька. Але було темно і він не розумів, що то його батько. Він спитав: «Нас застрелять так само, як цього чоловіка?»» - додала Наталія.

Навіть після втечі через поля до будинку сусідів, а потім в Бровари наступного дня і, зрештою, в Львівську область Наталія так і не змогла сказати сину про вбивство батька. В Броварах вона заночувала у родичів, які відправили її в містечко поблизу Тернополя, де перебувала вже евакуйована сестра її чоловіка з дітьми. Саме вона переконала Наталію повідомити поліцію про зґвалтування й вбивство.

«Я б змовчала. Але коли ми прийшли в поліцію, сестра мого чоловіка змусила мене говорити. І вороття вже не було. Я розумію, що багато людей, які постраждали, мовчать, тому що бояться. Багато людей не вірять, що такі страшні речі відбуваються. Одна жінка, з якою я була після того, написала в групу села. І люди говорили: «Припини вигадувати»», - сказала Наталія.

Вона знайшла Раманова через соціальні мережі. Виявилося, його звинувачували в багатьох нападах. Імені другого ґвалтівника вона досі не знає. Але вона, напевне, єдина жертва, яка може його впізнати. Минулого тижня їй сказали, що в Броварах українські військові вбили Раманава. Але Наталія не знає напевне, чи це правда.

В Тернополі, коли вона відводить Олексія на дитячий майданчик, він каже іншим дітям: «Мого улюбленого собаку вбили». Він не знає про смерть батька. Навіть коли вони з мамою йдуть в магазин, хлопчик просить маму: «Давай купимо пончик для тата». 24 квітня мала бути річниця їхнього весілля. Тіло чоловіка Наталії досі не забрали.

«Ми не можемо його поховати, не можемо поїхати в село, тому що воно досі окуповане», - сказала вона, додавши, що не знає, чи повернеться, навіть якщо територію визволять.

«Спогади дуже важкі. Я не знаю, як зможу жити з цим усім. Але я досі розумію, що мій чоловік збудував цей будинок для нас. Я ніколи не зможу змусити себе його продати», - додала Наталія.