Як імператор став садівником

Щосили він намагався доплисти до берега, але темна вода сковувала рухи, закручувалася у спіраль і затягувала його у вир. Раптом побачив біля себе соломинку - тоненьку й нескінченно довгу, як сонячний промінчик. Він намагався вхопитися за неї, вже торкнувся її пальцями, та чиясь невидима рука висмикнула соломинку, і він знову опинився в чорному вирі…

Після того, як в автокатастрофі загинули дружина і син, цей сон сниться Валерієві чи не щоночі. Психіатри кажуть - минеться. Треба повертатися до життя. А він сторониться людей, соромиться, не знаходить потрібних слів, аби пояснити, що йому як повітря потрібна робота. Але кому потрібен у штаті сорокарічний пацієнт психіатричної лікарні, коли навіть молоді-здорові не можуть знайти роботу?

Ми нерідко зустрічаємо таких людей на вулицях, а здебільшого - біля храмів, де вони шукають кусень хліба і співчуття. А що їм ще залишається? До речі, в європейських країнах такого не побачиш, складається враження, що людей із розладами психіки там просто немає. Це навіть трохи дивує, адже неповносправні люди там не сидять серед чотирьох стін - інвалідів у візках зустрічаєш на вулицях, у транспорті, в магазинах і в кав’ярнях, чого не побачиш у наших містах і селах.

«У Західній Європі вже багато років успішно реалізується проект, який передбачає працевлаштування хворих із психічними розладами, - пояснює Віталій Закладний, головний лікар Полтавського психіатричного диспансеру, головний позаштатний психіатр обласного управління охорони здоров’я. - Якщо створити сприятливі умови для хворих, котрих визнають інвалідами і вважають непрацездатними, вони адаптуються до нового життя і не будуть тягарем ні для родини, ні для суспільства.

Що зробили наші сусіди, поляки? Ухвалили закон, згідно якого установи, котрі беруть на роботу хворих із проблемами психіки, мають преференції. У Сопоті директор психлікарні пояснив, чому на вулицях міста не тиняються колишні пацієнти: муніципальні і приватні підприємства зацікавлені у створенні робочих місць для такої категорії людей, тож майже всі охочі працевлаштовані. Це гуманно й економічно вигідно.

Зараз перед психіатрією стоїть завдання не лише діагностики та лікування конкретної людини. Це дуже обмежений підхід. Ідеться про покращення якості життя, яке включає лікувальний процес і максимально можливе повернення людини в соціум. Не секрет, що наші пацієнти в суспільстві - ізгої: їх першими звільняють з роботи й останніми беруть».

Працевлаштування після виписки пацієнтів психіатричних клінік - тема для України дуже складна. І, можна сказати, нова. Чи варто цим перейматися, коли здорові люди, які мають фах, освіту і досвід, роками не можуть знайти роботи? Безумовно, ця проблема не належить до пріоритетних у державній політиці. А для родини, в якій є психічно хвора людина? Пенсія інваліда ледь забезпечує напівголодне існування, якщо ж потрібно купити ліки чи, приміром, теплий одяг на зиму, то на хліб уже не залишиться. Навіть якщо курс лікування був успішним, пацієнт знову повертається в клініку, бо не зміг вижити за її стінами, зламався. За словами фахівців, багатьох хворих, за винятком тих, у кого тяжкі розлади, можна повернути в соціум, якщо вони працюватимуть, відчуватимуть, що комусь потрібні. Але хто допоможе їм у цьому?

Виявляється, не лише в Європі, а й у нашій країні є такі люди. Вперше про наміри створити робочі місця для пацієнтів психіатричних лікарень я почула три роки тому в Полтаві. В обласному управлінні охорони здоров’я поділилися планами, як крок за кроком будуть реалізовувати цю програму, залучили до співпраці управління соціального захисту, шукали спільну мову з центрами зайнятості. Відверто кажучи, не вірилося, що це можливо в наших реаліях. Особливо після того, як поширилася інформація про масові скорочення ліжок у психіатричних лікарнях багатьох областей. Причина проста - дефіцит коштів на їх утримання.

Однак полтавчани, попри всі труднощі, виявилися наполегливими, - програма не лише написана, а й реалізується. Полтавський психдиспансер має невелику, проте досить ошатну територію. Цю красу підтримують колишні пацієнти - садять і поливають квіти, підмітають доріжки, вміють користуватися газонокосаркою. Колектив невеликий, дружний, допомагають одне одному. На запитання відповідають охоче: «Робота неважка, подобається. Нас тут усі знають, вітаються. Заробітну плату отримуємо регулярно, тепер можна купити більше продуктів, вибрати одяг і навіть подарунок для рідних. За свої, зароблені!»

- Зрозуміло, вони виконують низько кваліфіковану роботу, ту, що їм під силу, - пояснює В.Закладний. - Лікар стежить за станом їх здоров’я, якщо хтось поскаржиться на самопочуття чи велику втому - звільнять від роботи, нададуть медичну допомогу. Але це трапляється рідко, вони самі прагнуть бути на людях, не сидіти вдома. Коли підбили перші підсумки, виявилося, що потреба в госпіталізації тих, хто працює, зменшилася удвічі. Окрім усього іншого, це значна економія бюджетних коштів: день перебування хворого в стаціонарі коштує 160 - 180 гривень. Якщо середній курс лікування - 50 днів, то набігає досить солідна сума.

Частина людей відсіялася - хтось не адаптувався, комусь не до вподоби саме така робота. Одна річ - лежати цілими днями на ліжку й «вирішувати» глобальні проблеми, зовсім інша - повернутися на грішну землю і працювати. Не кожен «Наполеон» хоче стати садівником. Але для багатьох це шанс. Людей табелюють, нараховують зарплату - хай невелику, але вона все ж таки перевищує пенсію з інвалідності. Домашні теж зітхнули з полегшенням, адже близька їм людина не нудьгує вдома, не набридає якимись своїми вигадками.

- Я бачила, як старанно вони доглядають за квітами. А що ви їм запропонуєте взимку?

- Створимо такі умови, щоб ланцюжок адаптації не переривався. Психіатрична лікарня
і диспансер вестимуть медичну реабілітацію, а трудова і соціальна діяльність проходитиме у спеціальному центрі. Под­баємо також про реалізацію культурних потреб наших підопічних. В реабілітаційному центрі їх привчатимуть повністю себе обслуговувати, доглядати одяг і житло, навчатимуть елементарних навичок соціального життя, щоб вони могли відвідувати офіційні та громадські установи, знали, як там поводитися, що можна, а що заборонено. Їм складно звернутися до банку, аби перевірити гроші на картці, оплатити комунальні послуги тощо. Цим займатимуться не лікарі, а фахівці реабілітаційного центру. Наступ­ний етап - набуття якоїсь нескладної професії, трудові майстерні, громадські роботи. Серед наших пацієнтів є люди з досить високим рівнем освіти, ті, котрі свого часу досягли кар’єрних успіхів, - ми мусимо подумати, яким чином можна покращити якість їхнього життя. Ще одна проблема - культурні потреби людей.
У Польщі, наприклад, при таких центрах створено аматорські гуртки, в яких люди реалізовують свої здібності - малюють, ліплять, виготовляють сувеніри. Вироби потім продають на святкових ярмарках, вони, до речі, дуже ціняться і досить швидко розходяться. Отримані кошти спрямовують на розвиток центрів. Для нас це дуже цікавий досвід, ми хочемо запровадити його в себе.

Не лише в диспансері, а й у Полтавській обласній психіатричній лікарні ім. Мальцева знайшли собі роботу колишні пацієнти. Територія тут величезна, тож роботи вистачає. Перші корпуси збудували за містом ще у 1898 році, не пошкодували великої площі землі, розбили парк, у якому тепер можна відпочити в затінку столітніх дубів. Психіатри давно знають про позитивний вплив трудотерапії на душевнохворих, - неспроста кожна лікарня мала в ті часи город, сад, ферму.

«Колись казали: хворого зцілюють молитва, трави і праця, - розповідає Тетяна Михайлова, заступник головного лікаря. - Але не примусова, а посильна праця, яку людина виконує охоче. Коли вона бачить, що вміє робити те, що й інші, то усвідомлює себе серед решти людей, це повертає їй душевну рівновагу. У давні часи в Україні будували не просто лікарні, а психіатричні колонії, де хворі мали змогу реабілітуватися. І сьогодні працездатні пацієнти, за бажан­ням, ідуть доглядати городину або трудитися на фермі.
Це при­близно 12-15% нашого контингенту. Бажаючих працювати немало, якщо врахувати, що в нас є дитяче відділення, а також відділення, в якому лежать хворі із дуже тяжкими розладами тощо. У стаціонарі всі перебувають під медичним наглядом, на повному утриманні, а після виписки чимало їх ідуть в нікуди, - хтось залишився без житла, від когось відмовилася рідня. Якщо такі люди зможуть знайти роботу - виживуть, інакше - пропадуть. Для початку ми створили кілька робочих місць для тих, хто доглядає територію лікарні. Експеримент вдався, тож нині цей колектив налічує майже 20 осіб.

Ми підрахували, що впродовж останнього року постійну роботу втратила майже половина тих, хто до нас звертається по медичну допомогу. Раніше пацієнти стаціонару оформляли «лікарняні», щоб віднести на роботу. А тепер виписуються, і бюле­тенів не просять - їх нікуди пред’являти. Підлікується людина, а повертається додому - почувається зайвою і нікчемною, починаються рецидиви. Це ж не лише медична проблема, а й соціальна».

Досвід полтавчан можна використати для вирішення ще однієї важливої проблеми - прибирання міських вулиць та парків. У меріях великих і малих міст нарікають, що не можуть знайти охочих робити це за мінімальну зарплату. Здорові люди, звісно, відмовляються від такої роботи, а для тих, хто стоїть на обліку в психдиспансері, вона була б як знахідка. І організувати це нескладно, було б бажання.

«Наша програма реалізується вже третій рік, - розповідає Віктор Лисак, начальник обласного управління охорони здоров’я Полтавської ОДА. - Обласна рада підтримала ідею, виділила певну квоту місць. Було створено додаткові робочі місця - насамперед при медичних установах, на громадських роботах. Ми відповідаємо за відбір і підготовку пацієнтів до праці, стежимо за їхнім здоров’ям.

- Хто підтримує програму?

- Передусім управління праці і соціального захисту. Пацієнти реєструються в центрах зайнятості, робота зараховується їм у трудовий стаж, із часом це позначиться й на сумі пенсії, - вона підвищиться. Ми підписали меморандум про співпрацю, до якого приєдналися також управління освіти, громадські організації та церква.

Маємо наміри реалізувати програму використовуючи внутрішні резерви, змінюємо психологію і підходи в цій сфері, і перші результати переконливо свідчать, що ми на правильному шляху».

Кажуть, перший крок у правильному напрямку - це вже половина справи. Особливо якщо є підтримка. Чи відчувають її полтавчани? На одній із конференцій колеги розкритикували їхні ідеї - мовляв, навіщо медикам клопотатися працевлаштуванням психічно хворих? Досить того, що держава платить їм пенсії.

Не дивно, що зразки гуманного ставлення до знедолених, хворих і немічних демонструють представники західних країн, а не ті, хто завжди пишався широтою слов’янської душі. До наших психічно хворих дітей, які мешкають у будинках-інтернатах, щороку приїжджають із Голландії діти членів Ротарі-клубу. У такі групи беруть не всіх - треба вибороти право поїхати в Україну з місією добрих самаритян. Цим пишаються їхні родини, це підтримує церква. У нас, на жаль, ситуація інша. Небідні українці скрізь вихваляються своїм членством у Ротарі-клубі, сяють золотом новозбудовані церкви, а на папертях, як і століття тому, товпляться блаженні жебраки.

Втішає лише те, що нарешті і в нас з’явилася ідея дати голодним не рибу, а вудку, - створити умови для їх реабілітації та працевлаштування. Досвід полтавчан переконує, що це цілком реально.