Відторгнення милосердя

…Один по одному на трибуну сходять люди, в котрих завдяки лікарям-трансплантологам з’явився другий день народження. 31-річний Андрій М., якому два роки тому було пересаджено серце, висловив сердечну подяку хірургам і всьому медперсоналу за можливість знову бачити сонце, рідних і радіти життю. Квітами й щасливими усмішками привітала своїх рятувальників родина Ігнатенків. Кілька років тому батько пожертвував нирку доньці. Дівчинка одужала, вийшла заміж і подарувала на втіху дідусеві внука. Під оплески присутніх Олегу Ігнатенку - донору органа - вручено грамоту «За порятунок ближнього». Багато теплих слів на адресу запорізьких трансплантологів прозвучало з вуст Олени Швець, яка після пересадки нирки повернулася до повноцінного життя і продовжує працювати хірургом.

Це лише кілька зворушливих епізодів зі святкової події, присвяченої 20-річчю Запорізького центру трансплантації, організатором і незмінним керівником якого є провідний український трансплантолог, професор Олександр Никоненко.

У науково-практичній конференції, що відбулася з цієї нагоди, взяли участь гості та колеги-трансплантологи із зарубіжних країн, зокрема доктор медицини, професор Віденського медичного університету Ігор Гук. У розмові з визнаними фахівцями ми вирішили торкнутися найболючіших проблем трансплантології, яка в Україні з низки причин переживає затяжну кризу, тоді як у розвинених країнах пересадка органів стала стандартом лікування багатьох патологій. Навіть близька наша сусідка Білорусь останніми роками здійснила прорив у розвитку трансплантації (вже другий рік поспіль посідає перше місце серед країн СНД за кількістю трансплантацій органів), хоч у нас почали проводити такі операції значно раніше.

Наш перший співрозмовник - Ігор Гук - представляє, так би мовити, погляд збоку. Хоча це не зовсім так, адже він глибоко переймається турботами своїх українських колег. Уже багато років поспіль Ігор Іванович усіляко допомагає нашим фахівцям у розвитку трансплантології та підготовці кадрів. Завдяки його участі і сприянню десятки молодих лікарів з різних міст України змогли пройти стажування в найкращих австрійських клініках, здобути необхідні знання і навички для роботи в такій високотехнологічній галузі як трансплантологія. Тому йому не байдуже, що ця галузь сучасної медицини у нашій країні перебуває в занепаді; при тому що у нас є спеціалізовані центри і висококваліфіковані кадри, які виконують операції з трансплантації органів на рівні найкращих у світі, кількість таких операцій несумірно низька, порівняно з потребами.

- Пане Ігорю, ви часто буваєте в Україні, спілкуєтеся з багатьма нашими вченими і лікарями. Коло ваших інтересів не обмежується лише хірургією…

- Це справді так. З Україною у мене постійні й нерозривні контакти. Нерідко буваю тут на різних зустрічах, наукових конференціях, спілкуюся з багатьма вченими (до речі, я є іноземним членом Національної академії наук України) в руслі академічних програм та обмінів, стажування тощо. Дуже активно співпрацюємо з академіком Ярославом Яцківим у плані міжнародної наукової інтеграції та культурних зв’язків. Зараз працюємо над створенням у Відні Українського інституту імені Івана Франка, тому в нас є чимало питань для спільного обговорення. І, звісно ж, мене як хірурга-трансплантолога вельми цікавить і непокоїть стан справ у цій галузі.

Відверто кажучи, прикро, що такого рівня трансплантаційний центр, як у Запоріжжі, виконує дуже мало операцій із пересадки органів, як, зрештою, й інші українські центри. І це тим більше прикро, коли згадати той факт, що першу в світі пересадку органа - нирки - здійснив харківський професор Юрій Вороний у 1933 році.

В Австрії, де я живу і працюю, ера трансплантації розпочалася 1964 року. На сьогодні у Віденському медуніверситеті проведено вже 5500 пересадок нирки, з них я особисто виконав понад 1000. Ми першими на Європейському континенті (1982 р.) розробили технологію трансплантації печінки, однак перші спроби виявилися невдалими, оскільки ще не було медикаментів проти відторгнення органа. На сьогодні в нас уже виконано понад 1000 пересадок печінки.

Пригадується, 1994 року в нашому університеті побував професор Олександр Никоненко і того ж року у створеному ним запорізькому центрі трансплантації провів першу в Україні успішну пересадку печінки.

А тепер погляньте сюди. (На екрані ноутбука з’являється фото чоловіка середнього віку.- Л.С.) Це - один із наших пацієнтів. У 1983 році йому трансплантували печінку. Через метастазування (у чоловіка було діагностовано рак кишківника) вона важила близько семи кілограмів, орган фактично не функціонував. Пацієнт вижив. Через 15 років йому вдруге пересадили печінку (через відторгнення органа). Цей чоловік живе й понині.

Ось такі трапляються чудеса в медицині, де є ще багато загадкового й нез’ясованого. Ми, лікарі, не можемо пояснити цього феномена. Але наразі я згадав про цей випадок ось чому. Інколи можна почути - навіщо, мовляв, намагатися врятувати тяжкохворого, пересаджувати йому орган, коли пацієнт однаково на ладан дише. Так може думати хіба що той, хто сам ніколи не хворів (але хтозна, чи не спіткає його така біда згодом) і не бачив страждань своїх близьких. Цей випадок примушує задуматися про можливості трансплантації, про те, що нас іще очікують сенсаційні відкриття у цій царині медицини.

- Віденський медуніверситет - звісно, дуже потужний комплекс, у якому ведуться також наукові дослідження, експериментально розробляються нові методи лікування.

- Наведу лише кілька цифр. Один мільярд євро на рік - такий бюджет цього центру сучасної медичної науки і практики. 10 тисяч працівників щодня переступають його поріг. Понад 2200 пацієнтів можуть одночасно перебувати тут на стаціонарному лікуванні. Зрозуміло, що потужна дослідницько-експериментальна база дозволяє розробляти нові методи лікування та хірургічні технології.

Маю сказати, це добре розумів покійний академік Шалімов, який велику увагу приділяв розвиткові експериментального напряму у своєму інституті, що називався Інститут експериментальної і клінічної хірургії. Саме такий, фундаментальний, підхід дає змогу рухатися вперед у розробці нових хірургічних технологій. Якщо ж відмовитися від експериментальної роботи, університет (інститут) неминуче регресує до рівня провінційної лікарні, де б він не містився. До речі, з Шалімовим ми часто зустрічалися, Олександр Олексійович експериментально розробляв хірургію печінки, а тому був у захопленні від того, що ми вже могли виконувати в клініці.

Сьогодні в нас виконуються пересадки різних органів, у тому числі легенів. Недавно успішну операцію з трансплантації легенів від живого донора зробили дитині (одну частинку цього органу взяли у мами, а іншу - в батька).

Загалом, у Віденському центрі трансплантації виконано вже близько сотні пересадок легенів.

- А пересадка язика?

- Цю унікальну трансплантацію ми провели кілька років тому. Вона виявилася вдалою, однак сьогодні пацієнта вже немає серед живих, оскільки в нього була тяжка онкопатологія.

- Як вирішується у вас проблема донорства органів?

- В Австрії досить прогресивна система донорства і дозволяє проводити забір органів, незалежно від згоди (чи незгоди) родичів померлої людини. Тобто законодавчо закріплено презумпцію згоди. Якщо ж людина проти того, щоб у разі смерті її органи було взято для пересадки, то вона має право заявити про це. Таку інформацію вносять у спеціальний реєстр, і ніхто не має права розпочати забір органа, не переконавшись у тому, що людина за життя не висловила свою незгоду стати донором. В австрійському суспільстві сприйняття трансплантації позитивне.

- А якщо не вистачає органів для пересадки, адже трансплантацій у вас проводиться багато?

- Австрія - член мережі «Євротрансплант», отож у разі необхідності на допомогу можуть прийти колеги з інших країн, у яких є підходящий орган. Через зазначену організацію відбувається обмін органами. Звісно, ця система цілком відкрита й прозора. І, звісно ж, органи не є предметом купівлі-продажу.

В українському суспільстві, наскільки мені відомо, існують побоювання, що така норма закону (тобто презумпція згоди) відкриє шлях до забору органів у людей, котрі не є потенційними донорами. Я чув, які були скандали, пов’язані з тим, що лікарів підозрювали начебто у незаконних операціях. Після цього в багатьох пересічних людей трансплантація органів асоціюється з чимось небезпечним, навіть кримінальним. Це, звичайно, дуже відчутно і болісно позначилося на ситуації в трансплантації.

- Останніми роками українці для пересадки нирки або іншого органа їдуть до Білорусі. За відкритою інформацією, лише торік МОЗ України виділив на це мільйон доларів.

- Трансплантологія - особлива галузь медицини, і для її розвитку необхідно дві головні умови. По-перше, вона не може розвиватися без державної підтримки. Держава має взяти на себе програму з трансплантації, як це є в Австрії, Німеччині, інших країнах Євросоюзу. А доки українська держава не готова забезпечити програму трансплантації, маємо те, що… накоїли.

Приклад Білорусі для України дуже показовий: керівництво сусідньої країни рішуче підтримало цю галузь, там прийняли закон про трансплантацію (у ньому є норма про презумпцію згоди), і буквально за лічені роки білоруські трансплантологи вирвалися вперед. І хоча українські трансплантологи виконують такі операції на рівні кращих у світі, однак на рівні держави необхідної підтримки цей напрям сучасної медицини не має. При тому, що кількість населення в Україні в кілька разів більше, ніж у Білорусі.

Другий важливий момент - законодавство, сприятливе для розвитку трансплантації. Зараз воно, навпаки, несприятливе.

- Опитування, проведене кілька років тому, засвідчило, що суспільство не підтримує презумпцію згоди. Україна - не Австрія, про правову державу ми можемо тільки мріяти. Крім того, навіть у законодавстві таких країн, як Німеччина, Франція, Італія, багатьох штатах США, існує презумпція незгоди…

- Із бесід з українськими колегами я знаю про трагічні випадки, коли буквально на очах помирає людина, яку можна врятувати пересадкою органа, а родичі загиблого в катастрофі не погоджуються, щоб у нього взяли орган. Українське суспільство важко долає шлях до милосердя. Європейські країни пройшли цей шлях раніше.

На мою думку, доки законодавство не визначене, існуватиме те, що ви називаєте «чорною трансплантологією». Ми, лікарі-трансплантологи, цього поняття не приймаємо. Трансплантація - специфічна, гуманна галузь. І сам процес забору органів відкритий, у ньому задіяно багато спеціалістів. Сам орган - нічого не коштує в жодній цивілізованій країні (він дарується). Це зроблено для того, аби не виникло поля діяльності для криміналу.

В Україні не дозволяється пересадка органа від генетично не спорідненого донора. Донорів вистачає, щороку тисячі людей гинуть через різні обставини, але українське законодавство забороняє брати їхні органи для пересадки. Що дуже гальмує розвиток трансплантації. І це тоді, коли тисячі людей чекають і не можуть дочекатися порятунку.

…Коли я вирушаю на чергування, то не знаю, що мені доведеться робити - апендиктомію чи трансплантацію. Пересадка органа сьогодні - стандарт медичної допомоги. Уявіть собі: молода жінка на межі смерті, в коматозному стані, - а після пересадки печінки вона повертається до нормального життя, через кілька років народжує дитину. То які аргументи ще потрібні на користь трасплантації?

***

- Перед початком нашої ювілейної конференції її учасникам показали слайди з представленою на них групою українських спортсменів із пересадженими органами, котрі вперше за всю історію олімпійських ігор брали в них участь (Таїланд). Тенісистка Лариса Бєлєва, що живе з пересадженою ниркою, у цих всесвітніх змаганнях посіла перше місце. Уперше за всю історію таких ігор на честь запорожчанки над стадіоном у Бангкоку замайорів прапор України і прозвучав гімн нашої країни. У цих змаганнях інша українка, Юлія Пилипенко (їй пересаджено печінку), завоювала золоту медаль, високих нагород домоглися й інші наші колишні пацієнти, - розповідає керівник Запорізького центру трансплантації професор Олександр НІКОНЕНКО. - Гадаю, такі приклади дуже переконливо демонструють успіхи сучасної трансплантації і сприяють популяризації донорства.

Врятувати хворого, використавши органи загиблої людини, в усьому цивілізованому світі вважається святою справою. Донорство в багатьох країнах у пошані й трактується як гуманний крок і громадянський обов’язок. У нашому суспільстві поки що тільки зріє таке розуміння, проте є люди, здатні відгукнутися на чужий біль. Грамоту від Української асоціації трансплантологів я вручив головлікарю Дніпропетровської обласної клінічної лікарні Володимиру Павлову. Впродовж багатьох років він активно пропагував ідею донорства, брав на себе нелегку місію переконувати родичів, щоб можна було виконати трупну трансплантацію. Саме завдяки йому ми змогли отримати трупні органи для порятунку багатьох людей. Саме В.Павлову передусім мають дякувати ті шість пацієнтів, котрим ми в пам’ятну ніч із 9 на 10 травня торік пересадили донорські органи двох загиблих людей - серце, печінку та чотири нирки.

Наші доповіді було присвячено в основному правовим і морально-етичним питанням трансплантології. Після того пройшов круглий стіл з участю архієпископа Запорізького та Мелітопольського Луки. При цьому виникли деякі суперечності на ґрунті питання, вводити презумпцію згоди чи залишити норму про презумпцію незгоди. У дискусії активну участь брала аудиторія - лікарі, наші гості, студенти медуніверситету. Обговорення було жвавим, навіть бурхливим. Зрештою аудиторія дійшла висновку, що ми маємо змінити закон. Архієпископ Лука сказав: коли при цьому немає порушення волі покійного, то він теж згоден.

- Скільки трансплантацій проводиться в Україні?

- Торік в Україні виконано всього 112 трансплантацій нирки, 14 - печінки і одна - серця.

- А скільки пацієнтів потребують цього?

- Щорічно трансплантація нирки потрібна понад 2000 осіб, печінки - близько 1000, серця - 500-700.

- Але ж ці люди не можуть чекати невідомо скільки.

- І це дуже трагічно. Тим паче що в нас є всі можливості виконати набагато більше пересадок органів, але ми цього не можемо зробити через повну блокаду донорства.

- Що означає «блокади»?

- Із 1999 р., коли було прийнято закон зі статтею про презумпцію незгоди, трансплантація в Україні практично провалилася. Якщо доти ми в Україні виконували приблизно 120-140 пересадок, то після прийняття закону вийшли на показник 50 трансплантацій (на всі центри). Пересадка трупних органів практично припинилася. Нині ми проводимо в основному родинні трансплантації.

Дуже великого удару нам завдали так звані чорні трансплантологи. У цій справі багато незрозумілого, і ще не відомо, чим вона закінчиться, але про неї багато й різного було у ЗМІ. Такі «страшилки» викликають у суспільстві неприйняття донорства, зокрема трупних органів, упереджене ставлення до трансплантології взагалі. Після цього думка фахівців уже погано сприймалася людьми. А потім у газетах пішло безліч статей, у яких абсолютно бездоказово висловлювалися припущення, що ту чи іншу людину, яка зникла, розібрали на органи. Вважаю, це просто злочин проти нашої медицини і трансплантації.

- До речі, медики не завжди солідарні з такою точкою зору…

- Велика проблема ще й у тому, що наші медики безграмотні в питаннях трансплантації, і сьогодні ми наполягаємо, аби її викладали як предмет у медичних вузах. Бо в усьому світі трансплантація стала одним із провідних методів лікування багатьох захворювань і навіть впливає на демографічні показники. Наприклад, у США виконується близько 20 тисяч пересадок органів на рік. Та ж таки Білорусь упродовж кількох років за кількістю трансплантацій, виконаних на мільйон населення, вийшла в лідери серед країн не тільки СНД, а й Європи.

- Що може слугувати імпульсом для розвитку трансплантації в нашій країні? Адже білоруси змогли зробити прорив…

- Оскільки, як відомо, немає пророків у своїй Вітчизні, корисно придивитися до досвіду сусідів. По-перше, цей напрям на сто відсотків фінансується державою, і громадяни Білорусі жодної копійки не платять за операції з пересадки органів. Ми також прагнемо цього домогтися, бо високі технології потребують великих капіталовкладень.

По-друге, у законі про трансплантацію, прийнятому в Білорусі, закріплено норму про презумпцію згоди. Тому там широко практикується трупна трансплантація.

По-третє, цей напрям повністю контролюється державою.

- І навіть, можна сказати, патронується…

- Президент країни виступав на телебаченні, запевняючи в необхідності розвитку трансплантації в Білорусі. Саме особиста участь глави держави й широка пропаганда, створення унікального центру з пересадки органів у Мінську - все це, разом узяте, і дозволило нашим білоруським колегам вирватися вперед. І ми можемо за них тільки радіти. Тим часом мені як головному трансплантологу Мінздоров’я дуже боляче щодня читати листи з проханням направити на трансплантацію нирки, печінки чи серця до Білорусі. Це просто ганьба для України, яка в очах світової спільноти є батьківщиною трансплантації.

- Не хочеться вірити, що цього не розуміють ті, хто приймає доленосні рішення.

- Останнім часом у нас з’явилася надія на те, що ситуація має змінитися на краще. Міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова взяла під контроль це питання. Ми підготували проекти документів, аби створити національну службу трансплантації, єдину систему контролю за обліком і розподілом трупних донорських органів, дієвий фінансово-економічний і юридичний контроль за діяльністю служби. Адже криза трансплантації в Україні фактично інвестує закордонну медицину. Можливо, хтось навмисне старається, щоб у нас не розвивалася трансплантологія?