Це не рецензія на книжку В.Медведя «Діалоги про медицину й життя» (К.: «Здоров’я України», 2007). І не простий реферат з переліченням усіх наших видатних сучасників, у яких автор брав інтерв’ю. Це міркування на тему, задану В.Медведєм: суть професії талановитого лікаря, вченого, особливості його взаємин з колегами, учнями й зрештою — оцінка творчого життя.
Справді, чи знаємо ми глибинний інтерес, більш того, глибинні думки, психологію людей, які займаються наукою? Очевидно, не для кожного ясні суто фахові захоплення, повна віддача своїй справі. Скоріше, дивує: чому деякі люди так багато й самовіддано працюють? Навіть у похилому віці. Вісім із тридцяти чоловік, у яких брали інтерв’ю, до моменту виходу книжки померли, до кінця своїх днів не полишаючи улюбленої справи. Дев’ятий — академік М.Гулий працював до ста років. Академік Л.Мала сказала: «Особисто я мрію, щоб останній день мого життя був останнім днем моєї роботи».
Володимир Медведь — доктор медичних наук, професор, високий професіонал у своїй галузі. Його запитання під час розмов із медиками й біологами дуже точні й різноманітні, наближені до професії кожного, з ким він проводив інтерв’ю. Проте певний алгоритм у його розмовах простежується. По-перше, це запитання, пов’язані зі з’ясуванням «базису» для розуміння особистості й прагнення до конкретної професії. Не викликає сумнівів позитивна роль і сімейних традицій. По-друге, традиційні запитання — хто ваші вчителі, хто з інститутських викладачів особливо запам’ятався. По-третє, всі фахові запитання були пов’язані, звичайно, з конкретною справою, якій присвятив життя той чи інший учений. По-четверте, запитання, пов’язані з мораллю, етикою, ставленням до оточення й безпосередньо до своєї справи.
Отже, у книжці зібрано тридцять інтерв’ю, раніше опублікованих у часописі «Лікування та діагностика». Головне, що об’єднує всіх, у кого В.Медведь брав інтерв’ю, — це їхня робота біля операційного столу, біля ліжка хворого, біля «верстата» науки. «Вони дуже різні, мої співрозмовники, але одне їх об’єднує — праця. Велика, заповзята праця. Серед них немає лінивих, піднесених на вершину одним лише даним від природи талантом. Але те, що всі вони дуже талановиті люди — це теж факт», — пише В.Медведь у передмові.
Були розмови з двома президентами — Національної академії наук і Академії медичних наук — Б.Патоном і О.Возіановим. Давали інтерв’ю хірурги М.Амосов, О.Шалімов, Ю.Зозуля, О.Корж, М.Павловский, М.Захараш, В.Бєлий; терапевти Л.Мала, Д.Чеботарьов, А.Єфімов, А.Пелещук; педіатр О.Лук’янова; гігієніст Ю.Кундієв; фізіологи, патофізіологи, біохіміки В.Фролькіс, П.Костюк, С.Комісаренко, М.Гулий, П.Сєрков. Троє в різний час були міністрами охорони здоров’я України — В.Братусь, А.Сердюк, Ю.Спіженко.
Багато хто з тих, із ким розмовляв В.Медведь, створили свої наукові школи. Так, це Л.Мала (під її керівництвом захищено 194 дисертації, з яких 31 — докторська); В.Фролькіс — фундатор однієї з найбільших наукових шкіл, керівник понад ста дисертацій, серед яких 48 докторських; В.Грищенко, керівник 27 докторських і 108 кандидатських дисертацій в галузі медицини й біології. Роль наукової школи в розвитку науки багато хто спеціально підкреслював і висловлював стурбованість станом цієї проблеми в Україні в останні п’ятнадцять років. «Роль школи, чи то це теоретична медицина, чи практична, основна в становленні вченого» (В.Запорожан), «Без молоді гине найпрогресивніша наукова школа» (О.Возіанов).
І зміст, і стиль книжки, і кожен персонаж — особистість. Безсумнівно, вони передадуть свою ауру зацікавленому читачеві.