ТІ, ХТО ЖИВЕ НАДІЄЮ

Поділитися
Побачивши, як дбайливо 52-річна Тетяна опікується худенькою дівчинкою, я подумала, що це її дочка. Виявилося, темноволоса Яна — просто її сусідка по палаті...

Побачивши, як дбайливо 52-річна Тетяна опікується худенькою дівчинкою, я подумала, що це її дочка. Виявилося, темноволоса Яна — просто її сусідка по палаті. Проте так уже склалося життя: ближчого в обох нікого немає...

Як вилікувати епілепсію за... 22 копійки?

18-річна Яна з дитинства страждає на важку форму епілепсії. У невеличкому містечку, де жила з батьками, допомогти їй нічим не могли. Тому батьки віддали її до дитячого психоневрологічного інтернату, розташованого далеко від будинку. Спочатку відвідували часто, потім виникли інші турботи — у сім’ї народилися ще двоє дітей, на щастя, абсолютно здорових. А маленька Яна стала зайвою, її майже не відвідували.

Коли дівчині виповнилося 18, її перевели до Білоцерківського психоневрологічного інтернату для дорослих. До незнайомого місця Яна звикала важко, сумно тинялася коридорами, нудьгувала за старими подругами. Тоді сусідка по кімнаті й вирішила взяти над нею шефство. Познайомила з колективом, показала всі місцеві визначні пам’ятки. І Яна поступово звикла до нового місця.

У минулому в Тетяни — сім’я, двоє дітей, непогана робота. Усе перекреслив страшний діагноз «шизофренія». Хвороба виникла раптово, коли їй було вже за 40. Чоловік із нею розлучився, дорослі діти приїжджають рідко. Залишившись наодинці, відрізана недугою від старого світу, Тетяна почала опікуватися безпорадною дівчиною. Тепер вони завжди ходять разом: в Яни можуть розпочатися судоми, і сусідка має бути поруч.

Лікар-психіатр Василь Маціон, який працює в Білоцерківському інтернаті з 1997 року, усіх своїх хворих добре знає. Чи можна запам’ятати імена та прізвища понад двохсот людей? Виявляється, так. Причому знає він не лише подробиці діагнозу, а й особистого життя кожного. Хворі поступають сюди з усієї Київської області. Багато хто після дитбудинків та інтернатів, когось привозять змучені родичі.

З психічно хворими дуже важко, вони непередбачувані, тому їх і віддають на опіку держави. Інтернат — перехідний рівень між лікарнею і життям у суспільстві. Тут людей не тільки лікують, а й намагаються адаптувати до самостійного життя.

— Наше завдання — тримати пацієнтів у стабільному стані, не допускаючи загострення хвороби. Та чи можна домогтися цього, якщо з бюджету на ліки нам виділяють лише... 22 копійки на день? Тому фактично в нас є лише найдешевші препарати — аміназин, трифтазин. Ними й доводиться лікувати від усіх хвороб, — із гіркотою каже Василь Маціон. — Адже близько 70% пацієнтів страждають на різні форми шизофренії, не менше 10% мають органічні ураження центральної нервової системи, є епілептики, причому дуже важкі. Щоб їхній стан залишався стабільним, необхідні сильні нейролептики, протисудомні препарати, яких ми давно вже не отримуємо. Купити за свої кошти не можемо, тому що вартість таких препаратів, як правило, досить висока. Приміром, упаковка з п’яти ампул галоперидолу коштує 30 гривень.

Якщо в хворих є родичі, звертаємося по допомогу до них. Та багато хто просто не в змозі оплачувати дорогі ліки. А серед наших пацієнтів є й «відказники», які не мають родичів, допомогти їм узагалі нікому. Доводиться якось викручуватися. Намагаємося комбінувати кілька дешевих ліків, добавляємо реабілітаційну програму, дієтичне харчування. Взяти хоча б ту саму Яну. У неї важка форма епілепсії. У дитячому інтернаті, звідки вона поступила до нас, у неї було до десяти нападів на місяць. Найобразливіше, що в сучасній медицині є безліч протисудомних препаратів, здатних врятувати дівчину від болісних нападів. Та нам вони всі не по кишені. І батьки Яни теж не можуть їх купити. Тому ми розробили для цієї пацієнтки спеціальну дієту — виключили цілий ряд продуктів, сіль, спеції, смакові подразники, обмежили споживання рідини. Робимо для неї заспокійливі трав’яні чаї. У результаті за останній місяць у Яни не було жодного нападу. Та все-таки таким хворим потрібний щохвилинний контроль, а в нас немає можливості прикріпити до неї індивідуальну доглядальницю. Наш медперсонал надто завантажений. Дуже допомагає Тетяна, її сусідка.

Взагалі розселення пацієнтів — дуже важливий компонент лікування. Намагаємося підбирати людей психологічно сумісних. І навчаємо їх допомагати один одному, адже їм доведеться жити разом довгі роки. І якщо комусь раптом стане гірше, сусідка відразу прийде й скаже. Це пом’якшує наслідки нестачі ліків, але все-таки повністю замінити їх не може. Було б у нас більше якісних медикаментів, і якість життя пацієнтів була б набагато вищою, довше тривала б ремісія.

Народні засоби воістину рятують інтернат. Приміром, при їдальні нещодавно відкрили фітобар. Дієтична сестра готує тут кисневий коктейль, трав’яні настої, фіточай. Це зміцнює імунітет, і наші підопічні тепер менше хворіють на простудні захворювання. Звичайно тих, хто занедужав, відправляють до міських лікувальних установ, а там із них вимагають на загальних підставах — заплатити добродійний внесок, купити медикаменти та ліки. А на все це в бюджеті передбачені ті самі жалюгідні 22 копійки.

Тихі бабусі

У вересні Білоцерківський інтернат відзначить своє 30-річчя. Спочатку в цій будівлі розташовувався будинок для літніх людей, потім його перепрофілювали. Та у свідомості городян він, як і раніше, залишається місцем, куди можна влаштувати безпорадних людей похилого віку. Тому і сьогодні всіма правдами й неправдами намагаються «здати» сюди старих. І багатьом удається зібрати необхідні довідки про те, що бабуся, мовляв, страждає на серйозні психічні розлади, тому необхідно помістити її в інтернат.

За паперами начебто усе правильно, але, поспілкувавшись із новоприбулими, співробітники швидко визначають, що ті здорові.

Тиха бабуся, яка винувато посміхається, стала жертвою власного племінника. Жила одна, у гарній двокімнатній квартирі, ось і надала притулок юнакові. А він потихеньку оформив житлоплощу на себе, виписав тітоньку, продав квартиру й поїхав із міста. На 70-му році життя бабуся виявилася бомжем. І таких невеселих історій — скільки завгодно. Чимало жінок за путівками значаться самотніми, але потім виявляється, що це не так. Просто родичі збули їх сюди, щоб заволодіти квартирами. Такі непрофільні пацієнти становлять значну частину контингенту. На психічні захворювання вони не страждають, лікувати їх, по суті, немає від чого. Потрібний просто догляд, який не хочуть або не можуть надати близькі. Звичайно, для них потрібно б створити спеціальне відділення, у лікувальній установі їм не місце. Однак тихим бабусям більше нікуди подітися. У результаті інтернат переповнений. Нині тут 210 чоловік, на черзі стоять ще 50.

— Коли я прийшла сюди три роки тому, перше враження було дуже сумним, — зізнається директор Білоцерківського психоневрологічного інтернату Оксана Завгородня. — У відділенні, де лежали найважчі хворі, провалилася підлога, двері були із щілинами і коридорами гуляли протяги. Адже будинку вже близько тридцяти років, йому потрібний капітальний ремонт. Щастя, що нам удалося відремонтувати кілька відділень. Були проблеми і з харчуванням. Зараз ситуація поліпшилася — ми уклали так званий регіональний контракт із кількома колгоспами: належні нам бюджетні гроші надходять на їхні рахунки, а вони розраховуються з нами продуктами — яйцями, молоком, овочами, м’ясом. Отже нормативів харчування ми сьогодні дотримуємося повністю. А ось ситуація з ліками, як і раніше, залишається напруженою. Горезвісних двадцяти двох копійок абсолютно не вистачає. Самостійно заробляти ми не можемо, спонсори нами не цікавляться. Залишається лише сподіватися на краще й терпіти.

Знаєте, раніше я працювала педагогом у школі й можу сказати з власного досвіду, що наші хворі доброзичливіші за дітей. Вони ставляться до персоналу з усією душею. Не забудуть нагадати: «Оксано Іванівно, а ви поїли? А хустку чому не одягли, адже на вулиці холодно?» З такою зворушливістю про мене ніхто не піклувався. Сучасні діти найчастіше розпещені, а ці жінки обділені долею і тому вміють цінувати тих, хто добре ставиться до них.

Інтернат для багатьох стає справжнім будинком, єдиним місцем, де на них чекають, про них піклуються. Ніяк не можу звикнути до того, що до нас «здають» стареньких. Важко буває, коли привозять бабусю, яка не ходить, ми приймаємо її на носилки, заносимо до інтернату, а знадвору чути як зітхають з полегшенням: «Ох, спасибі! Зіпхнули тягар!» А вона ж їх виростила... Нещодавно ось син здав рідну матір. Поки вона лежала в лікарні з важким інсультом, він зібрав усі довідки й оформив її до нас. І прямо з лікарняної палати привіз сюди. Я кажу чоловікові: «Ну навіщо ви так? Хоча б почекали, поки вона видужає!» А він пояснює, що не міг інакше: дружина поставила ультиматум — або сім’я або мати. Бабуся вимагає догляду, уваги, це всіх дратує.

Інколи жінки поступають із великих і зовнішньо благополучних сімей у такому занедбаному стані, що жах охоплює. Брудні, нечесані, із довгими нігтями... Невже дочка, невістка, онучка не могли хоча б кілька хвилин приділити бабусі? Одну новеньку ми поклали у ванну, і вона була така щаслива! «Я, — каже, — забула вже, що це таке! Ніби наново на світ народилася». Інші наїстися не можуть. На сніданок даємо їм звичайний суп, хліб з олією, чашку чаю, а вони дякують — діти, мовляв, для нас і цього шкодували! Та, як правило, ці милі тихі бабусі живуть у нас недовго. Три-шість місяців — та йдуть в інший світ. Начебто й харчування тут непогане, і догляд, а все одно вони тужать за домом. І не можуть примиритися з тим, що діти, онуки їх залишили. Вголос їх не лають, але ночами часто плачуть. Від горя й ідуть завчасно. Хочеться сказати родичам: отямтеся, що ви робите! Нехай люди похилого віку проведуть свої останні дні з близькими.

Навіть в останню путь тихих бабусь найчастіше проводжають лише працівники інтернату. Відразу ж після смерті повідомляють родичам — телефоном або терміновою телеграмою. Та понад половину відмовляються не тільки ховати самі, але навіть приїхати попрощатися, перекладаючи всі турботи на плечі держави. Що ж, якщо ніхто з близьких не приїжджає протягом 72 годин, ховають самі. З підопічних інтернату створили «ритуальну бригаду»: вони й готують небіжчика до поховання, обмивають, вдягають у чистий одяг. Спеціально для цього в інтернаті є комплекти нової білизни, хустки.

Для поховання інтернатських виділили віддалену та найзанедбанішу ділянку міського кладовища, де звичайно ховають бомжів. Найскромніший похорон обходиться не менше ніж у 270 гривень. Через це постійно й виникають проблеми з комунальним господарством, якому належить міське кладовище. Борг за їх послуги один час перевищував 5 тисяч гривень. Платити було нічим. І працівники комунального господарства заявили інтернату: «Більше в борг ховати нікого не будемо!» Поки завідувачка і лікарі оббивали пороги начальників і керівників усіх рангів, намагаючись знайти гроші, у морзі кілька днів пролежало тіло однієї з бабусь...

Молоді

Молоді мешканки інтернату приживаються легше, адже вони можуть ходити, спілкуватися, працювати. Одне з відділень так і називається — «молодіжне», адже багатьом тамтешнім пацієнтам немає і 30. Тут часто звучать спів, музика. Дівчата з задоволенням беруть участь у самодіяльності, влаштовують дискотеки.

Вдень я нікого не застала. Одна бригада упорядковує територію, інша доглядає за теплицею. В інтернаті близько 10 гектарів землі, свинарник, отже кожна може знайти собі справу до душі. Найпопулярніша робота в рільничій бригаді. Саджають те, що подобається самим, — перець, помідори, огірки.

Сніжана та Наталя підходять до Василя Івановича, щоб порадитися, що везти подрузі в лікарню. До їхнього обов’язку входить відвідувати тих, хто перебуває на лікуванні в міських лікарнях. Вони приходять у палати, прибирають, годують, доглядають, довідуються в лікарів, як йде лікування, що необхідно привезти. На витрати, проїзд, продукти і гостинці їм видають невеличку суму. Жодного разу не було випадку, щоб гроші загубили або витратили на свої потреби — у цій бригаді тільки чесні, порядні люди. Інші відсіюються дуже швидко.

Справжня гордість інтернату — віники та мітелки власного виготовлення. Кілька років тому з цими предметами домашнього господарства були проблеми — їх доводилося купувати. А якщо врахувати, що територія інтернату величезна, і потрібно, щоб весь час було чисто, то й коштів на це йшло чимало. І тоді на одній із ділянок посадили траву сорго. Отримавши перший врожай, спробували плести самі. Сьогодні віники робить ціла бригада. Заняття це корисне не тільки з практичної, а й з медичної точки зору. Воно заспокоює, концентрує увагу, жінки стають урівноваженішими, стриманішими. Придумують нові орнаменти, гарне оформлення. Кажуть, що жодний відпочинок не замінить їм цих годин натхнення. Потреби інтернату задовольняють повністю, готові плести і на продаж, але поки не знайшли партнерів. Це допомогло б бюджету, а головне — дало б стимул жінкам.

У деяких у минулому сім’я, чоловіки, діти. А ось відвідують їх в основному матері. Чоловіки не приходять практично ніколи — як правило, довідавшись про страшний діагноз, одразу розводяться з дружинами. Закон дозволяє зробити це навіть і без згоди самих жінок. Дуже рідко бачать тут і дочок. Можливо, їм просто психологічно важко дивитися на матерів і уявляти, що таке саме майбутнє може чекати їх самих або дітей. Адже шизофренія може успадковуватися. У хвилини просвітління розуму жінки сумно стоять біля воріт і дивляться на дорогу. В очах сльози. Вони щиро не розуміють, чим завинили перед близькими, чому їх ніхто не відвідує.

Одним із потужних засобів терапії для інтернату стала церква. Нещодавно тут відкрили «кімнату духовності» — молитовню, де отець Володимир, місцевий священик, править служби. Жінки йдуть сюди молитися, поговорити з отцем Володимиром. Спілкування з ним стає віддушиною, яка дає сили жити далі.

Наплив відвідувачів спостерігається тут лише в ті дні, коли інтернатські отримують пенсії. Тоді-то і проявляється несподіваний вибух любові до хворих жінок. Всіма правдами й неправдами «люблячі родичі» виманюють у них гроші і знову зникають. Тут добре знають сина 67-річної пацієнтки, який приходить сюди лише в такі дні. Та перешкодити йому не можуть. Мати сама з радістю віддає сину останні копійки. І їй байдуже, що він жодного разу не приніс їй хоча б булочку чи цукерку. Головне — відвідує, провідує. І бідолашній пенсіонерці багато хто заздрить. У них взагалі нікого немає. Та, попри все, жінки живуть надією. Надією на те, що завтрашній день буде хоч трішечки світліший та добріший.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі