Суспільна лапаротомія

Primum non nocere (Найперше - не зашкодь)!

Латинська сентенція,
яка є однією
з головних заповідей
медичної етики

Інтерв’ю з І.Акімовою на сторінках DT.UA на тему реформування вітчизняної охорони здоров’я, очевидно, викличе бажання в медиків і пацієнтів розпочати серйозне публічне обговорення. Банальна фраза «так далі жити не можна» включає в свій зміст конкретизацію: «так далі лікувати (лікуватися) не можна». Бажання будь-якої влади, зокрема й нинішньої, змінити українську медицину на краще заслуговує на підтримку, породжує чергові сподівання і надії. Чим же нинішнє прагнення реформувати систему охорони здоров’я відрізняється від попередніх спроб? Є беззаперечні позитивні моменти:

1. Нинішня медична реформа не безіменна. Вона має автора. Цей автор - перший заступник глави адміністрації президента України
п. Ірина Акімова. Це означає підвищену відповідальність конкретного високопосадовця. В руках автора будь-який експеримент, у тому числі соціальний, завжди більш вдалий, ніж у тих, хто його повторює чи тиражує.

2. Реформа розробляється не на рівні МОЗ чи профільного комітету ВРУ, і навіть не на рівні уряду, а на найвищому (в реаліях нинішньої президентської республіки). Така висота ухвалення рішень може запобігти міжсекторальним суперечкам, міжвідомчим конфліктам (наприклад між МОЗ та Мінпраці або між двома відомствами та Мінфіном). Відомчі амбіції завжди пролонгували процеси реформування, в результаті - будь-який сміливий і новаторський проект змінював свій колір від рожевого до сіро-зеленого.

3. Обрано оптимальний час для реформи - другий рік каденції президента, який мав би бути зовсім не роком кролика, а роком вольових рішень. Якщо високу волю не переб’є якийсь новий, більш захоплюючий задум, то автори реформи теоретично зможуть побачити очікувані перетворення на четвертому-п’ятому році каденції.

4. Медична реформа базується (як задекларовано) на зміні системи управління та моделей фінансування. Отже, попереду - докорінна ломка, а не лише оздоблення конструкції вже не соціалістичної і ще не ринкової вітчизняної медицини.

5. Медичну реформу почали проводити не так поспішно й бездумно, як податкову чи пенсійну, що дасть змогу (сподіваємося) «на марші» виправляти помилки.

Отже, час і місце для старту медичної реформи вибрано вдало. Із цим, мабуть, погодиться не тільки влада, а й опозиція. Та не лише опозиція, а й влада повинна визнати, що власне старт реформи ще не відбувся (якщо не брати до уваги кількох інтерв’ю та анонсу на каналі «Інтер»).

У програмних документах комітету економічних реформ при президентові України чітко визначено етапи реформи. Так от: можливо, для багатьох це буде несподіванкою, але перший етап медичної реформи вже «успішно» завершився 31 грудня 2010 року. Ви цього не відчули? Ні лікарі, ні хворі? Це означає, що у вас, шановні, соціальна нечутливість до грандіозних планів.

Що ж було заплановано на першому етапі, тобто до Нового року?

1. Ухвалення змін до «Основ законодавства про охорону здоров’я в Україні». Законопроект президента не зареєстровано.

2. Ухвалення нового закону України про лікувально-профілактичні заклади та медичне обслуговування населення. Законопроект не зареєстровано. Як кажуть, «ще в столі».

3. Внесення змін до Бюджетного кодексу України, що передбачають «перехід від бюджетного фінансування комунальних і державних лікувально-профілактичних закладів на кошторисній основі до контрактної форми». Що би це означало? Достеменно не знає ніхто, крім анонімних авторів, бо законопроект не зареєстровано.

4. На першому етапі реформи мали бути створені «незалежні агентства, центри оцінювання відповідності ліцензійним вимогам медичних установ». Відгукніться, хто відає, де і скільки їх створено у 2010 році! Навіщо що ж було адміністрації президента брати на себе підвищені зобов’язання на 2010 рік і не виконувати їх? Ні опозиція, ні медики цього не вимагали! А завершився перший етап медичної реформи звільненням міністра охорони здоров’я України, якому й було доручено очолювати робочу групу з її розробки.

Оце і все, що відбулося в медицині впродовж першого етапу реформи.

У журналі «Новини медицини та фармації» за грудень 2010 року провідний експерт групи охорони здоров’я Комітету економічних реформ професор Валерія Лехан справедливо зазначає: «Реформа ще навіть не стартувала, а в суспільстві ширяться тиражовані в засобах масової інформації чутки про катастрофічні сценарії розвитку подій з масовими звільненнями, закриттям лікарень, позбавленням людей навіть оманливої можливості отримати медичну допомогу».

Це не найкраще тло для проведення реформи, в якій зацікавлені, безперечно, всі громадяни.

Розцінювати чужі недоліки як власний успіх - непродуктивно. Тим більше в охороні здоров’я. Бо за недоліками ховаються страждання, біль і хвороби співгромадян. За ними проступає хворе суспільство та 85-те місце України у рейтингу ООН за індексом людського розвитку (третя група держав, переважно азійських та латиноамериканських). Таким є діагноз державі, поставлений «незалежним агентством» світового рівня.

Щодо суті реформи. Аналізувати її неможливо, бо немає жодного (!) нормативно-правового акта, який би хоч чимось хоч когось зобов’язував щось змінити в охороні здоров’я згідно з концепцією медичної реформи.

Саму концепцію розміщено на сайті адміністрації президента та викладено в інтерв’ю І.Акімової. Над нею працювала велика група експертів, найкращих знавців організації охорони здоров’я (найкращих - за українськими мірками). Це правда. Так само як правдою є те, що ті ж таки експерти в більшості своїй писали подібні концепції і для Л.Кучми (згадайте його указ про запровадження експерименту щодо медичного страхування в м. Києві та Київській області), і для В.Ющенка (глибокодумна «дорожня карта» поліпшення здоров’я нації). В довірливих розмовах шановані експерти знизують плечима: мовляв, кожного разу ми сумлінно викладали свої ідеї, підходи, бачення, і кожного разу бюрократи підправляли їх на свій розсуд. Чергова екскурсія адміністрації президента в галузь охорони здоров’я, напевно, видається адміністрації цікавою і багатообіцяючою.

Що ж медична реформа обіцяє насправді?

1. Відкладення на невизначений час страхової медицини.

Без страхової медицини функціонують лише кілька країн Європи, більшість наших сусідів давно перейшли на медичне страхування. В умовах трудової, туристичної, освітньої та іншої міграції Україна стає «острівцем безпорадності». Навіть на Євро-2012 декілька тисяч випадків звернень туристів може паралізувати роботу бюджетних медустанов через брак коштів у місцевих бюджетах.

Обов’язкового медичного страхування боїться лише великий бізнес, адже внески на медичне страхування віднімуть кілька відсотків доходів власників підприємств і заводів.

2. Консервацію теперішньої бюджетної системи та положень ст. 49 Конституції щодо «безоплатності» медичних послуг.

«Вдосконалення» бюджетної системи вигідне владі з точки зору управління ресурсами медустанов та управління поведінкою головних лікарів в умовах системного скорочення посад і мережі.

3. Ліквідацію як таких центральних районних лікарень без урахування думок районних рад і людей.

Замість них - «лікарня планового лікування хронічних хворих». Та ще денний стаціонар, куди вранці з далекого села добиратимуться хронічні хворі, а по обіді вирушатимуть у зворотному напрямку.

4. Заміну кошторисного фінансування медичних установ на так званий програмно-цільовий метод.

Чи означає це, що будуть скасовані захищені статті для лікарні, зокрема на ліки, харчування тощо?

5. Ще виснажливішу та більш забюрократизовану практику акредитації лікувальних закладів.

6. Вибачте за легковажність - «Веселу географію».

Наведу лише цитати з інтерв’ю п. І.Акімової:

«Госпітальний округ має охоплювати 120-150, у великих регіонах - до 200 тисяч населення». «Території районів і областей до госпітального округу прямого стосунку не мають. У цьому ж уся сіль». «Треба проводити укрупнення, причому завдання при цьому полягає в тому, щоб у ФАПі був не тільки фельдшер, а й лікар». «Частина лікувальних установ може бути переобладнана в хоспіси, що дуже правильно і необхідно». «Спеціалізована лікарня має розміщуватися в радіусі 100 км, не більше. Час доправлення до пункту, де можуть надати високоякісну невідкладну допомогу, має становити 20 хвилин у сільській місцевості і 10 хвилин у місті». Досить! За 20 хвилин подолати 100 км зможе лише житель Межигір’я в напрямку Києва і то на гелікоптері.

У медичній практиці хірурги інколи застосовують діагностичну лапаротомію. Це коли немає часу чи можливостей діагностувати гостру патологію в черевній порожнині. Тоді її розрізають, аби хірурги на власні очі побачили небезпеку для життя і усунули її.

Чи потрібна сьогодні суспільна лапаротомія? Давайте, колеги, подумаємо ще раз. Спокійно, без сторонніх впливів. Задля збереження здоров’я співгромадян, знайомих, близьких і свого власного, врешті-решт.