Наркоманія як спосіб політреклами

Ознакою початку весни є приліт шпаків. Ознакою початку виборчого періоду для деяких політичних сил є поява в засобах масової інформації теми боротьби з наркоманією. Маю на увазі статтю О.Кужель «Наркотична пайка від держави, або Чи потрібні «милиці» наркоману?» («ДТ» №9 2005 р.).

У 2001році партійний бос авторки статті організовував телемости з проблем наркоманії, «трудовики» готували телепередачі про відкриття притулку для наркозалежних десь у сільській місцевості. Після виборів 2002 року інтерес до теми зник.

Так було й торік — виборчий штаб єдиного від влади кандидата (якщо не весь, то точно його керівник) раптом перейнявся питанням здорового способу життя девіантної частини молоді. Як засвідчила практика — ненадовго.

2001 року ці політики навіть залучали закордонних спеціалістів, звісно ж, із Росії. Для підсилення політичної самореклами з допомогою наркопроблематики. Працюючи на той час у Міністерстві охорони здоров’я, я добре запам’ятав їхні візити й розмови на кшталт: «Ми хочемо зайнятись боротьбою із наркоманією в Україні. Мінздоров’я не заперечує?.. Тоді розкажіть нам детальніше, в чому суть проблеми і як її долати». — «Короткої розмови для цього замало. Організуйте семінар, запросіть фахівців наркослужби», — порадили в міністерстві.

До поради вони прислухалися, семінар організували. Повіривши політикам, прибули фахівці, розробили комплекс заходів. Але політики зникли, не оплативши учасникам семінару навіть готель. А проблема залишилась. (Як залишилась і згадка про дві риси російських політтехнологів: некомпетентність і ранковий перегар.)

У статті О.Кужель, яка викликала резонанс у середовищі тих, хто в темі, російський «досвід» знову присутній. Авторка ставить за приклад Російську Федерацію, де, за її словами, заборонили застосовувати метадон у програмах лікування. Фахівці пам’ятають, що такий підхід (заборона замісної терапії) існував ще за радянських часів. Московські вчені завжди дотримувались принципу одномоментного відлучення від опіатів, а не поступового. А тяжку симптоматику «ломки» пропонували лікувати такими експериментальними засобами, які лікувальними назвати важко. Це речовини, що викликали сильний жар, сильне потовиділення, блювоту, плюс т.зв. коректори поведінки — психотропні агенти, які, при певних навичках, перетворювали хворого на скотоподібну істоту. Її легко було прив’язати до ліжка (перепрошую, тоді вживався науковий термін — прифіксувати). На неслухняних чекала піротерапія — введення у м’язи напіврозчиненої в олії сірки.

Мінздоров’я УРСР мусило тоді прислухатись до методичних порад союзного міністерства. Тоді. А тепер? Згадаймо для себе, та й авторці нагадаймо, зміст ст.28 Конституції України: «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам».

Не слід пані О.Кужель сумувати з приводу того, що «держава зруйнувала систему ЛТП в офіційній наркології, так нічого й не запропонувавши взамін…» Архіпелаг ЛТП, був, по суті, сурогатом колоній, де примусове лікування наркологічних хворих, окрім вищеописаних методик, доповнювалося ще одним «цілющим» фактором — трудотерапією. Десь траплявся в історії напис над воротами «Праця зробить вас вільними». Чи не так?

Тепер про метадонову програму і МВС. О. Кужель посилається у статті на думки правоохоронців. Окремі з них варті того, щоб навести їх повторно. Увага! «Якщо ціна наркотиків на наркоринку висока — значить, правоохоронці діють проти наркозлочинців ефективно». Дехто запитує: якщо сьогодні наркоману для придбання тижневої дози опіатів досить пограбувати одну квартиру, то слід довести його тижневий план — до трьох? Або інше: «Осіб, що добровільно допомогли у розкритті злочинів, пов’язаних із наркотиками, слід звільняти від кримінальної відповідальності або її пом’якшувати». Лише дилетант не знає, що значна частина наркоманів є сексотами у правоохоронців (у одного, двох чи багатьох), і хто кого обводить навколо пальця — дуже цікаве запитання.

Метадонова терапія об’єктивно зменшує нелегальний обіг наркотиків, соціалізує пацієнтів, знижує ризик протиправних дій із їхнього боку. Цього ніхто не зможе заперечити. Бити на сполох можуть лише ті, хто, свідомо чи ні, стривожений зменшенням обороту наркобізнесу: наркоторговці та оборотні. Наведу приклад. В одній із західних областей лікарі-наркологи запровадили замісну терапію наркохворих. Через кілька місяців торговці наркотою (це були місцеві цигани) викрали лікаря і впродовж двох діб утримання в наручниках розтлумачили йому, скільки коштів вони втратили від зменшення купівлі наркозілля. Чи реагує міліція належним чином на звернення батьків молодих наркоманів? Тому, як народний депутат України, хочу, користуючись нагодою, попросити міністра внутрішніх справ України п. Ю.Луценка не лише долати хабарництво серед даїшників, а й розслідувати, що є «дахом» для наркобізнесу. Та й новопризначеному керівництву інших спецслужб варто було б придивитися, чи немає наркоплям на мундирах окремих посадовців.

І останнє, про лікарів. Українські й зарубіжні наркологи, архітяжко працюючи з контингентом наркоманів, звичайно, шукають ефективніших способів терапії. Вони дискутують і щодо результатів замісного лікування метадоном. Думки різні, однак усі сходяться в одному — чогось ліпшого на сьогодні немає. Тому існує святий принцип — індивідуальний підхід до хворого. Одному — метадон, іншому — психотерапія і плацебо, ще комусь — ізоляція від суспільства, а для когось порятунком можуть стати справа, бізнес, сім’я... Право лікаря — вирішувати, як допомогти людині, котра звернулася по допомогу. В наркології медики бачать перед собою не олігарха чи бомжа, міліціонера чи злодія, а просто людину, хвору людину! Їй інколи потрібні милиці.