Серцева «інтервенція»

«Людина з інфарктом!» - звідкись донісся тривожний шепіт, і всі стрепенулися. За лічені хвилини, поки чекали, коли звільниться професор, пацієнта доправили в рентгеноопераційну. Люди зітх­нули з полегшенням…

Два десятиліття тому Юрій Миколайович став організатором і натхненником принципово нового напряму в наданні радикальної допомоги при інфаркті міокарда. Він і сьогодні невтомно впроваджує в медичну практику новітні науково-технічні досягнення. Крім вантажу наукової і лікарської (майже щодня оперує) роботи, взяв на свої плечі турботи з організації в країні служби інтервенційної кардіології. Від­тепер професор Ю.Соко­лов ще й президент Асоціації інтервенційних кардіологів України.

- Юрію Миколайовичу, наскільки актуальна сьогодні проб­лема, якою ви займаєтеся вже багато років? Чи не нагадує вона ситуацію з гострим інфарктом, коли потрібна радикальна допомога?

- В останні роки ситуація зі смертністю при інфаркті міокарда настільки загострилася, що методами «консервативної терапії» її не виправити.

Щорічно в Україні реєструється 50 тисяч випадків інфаркту міокарда (ІМ). Ця підступна хвороба, яка підкрадається найчастіше непомітно, повільно і буквально викошує населення України. Так, у загальній структурі смертності серцево-судинні захворювання утримують 62%, з них більше половини припадає на долю ІМ.

У нашої найближчої сусідки Польщі за двадцятирічний період смертність від інфаркту міокарда скоротилася на порядок - з 35 до 4%. Хоча за територією і кількістю населення ця країна менша від України, там проводиться за рік 60 тисяч стентувань при гострому ІМ. Ми почали проводити такі маніпуляції разом з поляками - в 1997 році, тільки-но з’явилися стенти. Але у нас коронарне стентування робиться 800 хворим за рік.

Це ж катастрофа! Вдумайтеся тільки у дані офіційної статистики: у Києві від інфаркту міокарда вмирає 36% хворих. Але ж багато з них могли б жити, якби…

Щоб урятувати пацієнта з ІМ, треба швидко «відкрити» коронарну артерію. Її діаметр - 3 мм. Робиться це з допомогою стенту - тонкої трубочки, яка складається із дротяних ажурних чарунок. Він уводиться в уражену судину й при розширенні втискається в стінки судини, таким чином збільшуючи її просвіт. Таких судин у серці три, і якщо в якійсь із них кровотік перекривається і його вчасно не відкрили, розвивається інфаркт, найчастіше з летальним кінцем. Або ж людина стає інвалідом, з аневризмою лівого шлуночка. Ніде більше у світі немає стільки аневризм лівого шлуночка, як у нас.

- А який сьогодні середній рівень смертності при інфаркті за кордоном?

- Максимум п’ять відсотків.

- Відомо, що серцево-судинні захворювання - лихо цивілізації. Але в розвинених країнах смертність незрівнянно нижча, ніж в Україні.

- Я недаремно навів як приклад Польщу, досвід якої, як і інших європейських країн, надихає­ нас відстоювати інтервенційну кардіологію (ІК). Звичайно, ІК - не панацея, але рятує хворого з гострим інфарктом від передчасної смерті й інвалідності, забезпечуючи йому хорошу якість життя. Але в нашій країні, на жаль, більшість інфарктників продовжують лікувати по-старому, не бажаючи усвідомити, що сьогодні найбільш ефективним методом зниження смертності пацієнтів з гострим ІМ є невідкладне виконання коронарного стентування, що дозволяє швидко відновити кровотік у тромбованій судині серця й запобігти рецидиву порушення коронарного кровообігу. В Інституті ім. Стражеска ми вже двадцять років займаємося науковими й практичними питаннями інтервенційної кардіології й глибоко переконані, що ми на правильному шляху. За кордоном уже це давно доведено, винайдено й апробовано. А у нас досі не можуть це зрозуміти.

- Але ж ця підступна хвороба не вибирає своїх жертв за соціально-майновою чи партійною ознакою. Нещодавно двох людей з президентської команди рятували українські лікарі. Вони цілком могли достукатися до тих, від кого залежить прийняття рішень.

- Наші можновладці й олігархи так само, як і всі наші співгромадяни, мають ризик занедужати. І у разі гострого інфаркту можуть не встигнути дістатися до зарубіжної клініки. Багато хто з них це прекрасно розуміє. Але, очевидно, ніхто не зумів донести до них сутність і надзвичайну гостроту проблеми.

- На вашу думку, у чому голов­на причина того, що Україна катастрофічно відстає в практичному впровадженні технологій інтервенційної кардіології? Що треба зробити, щоб вони стали доступнішими?

- Я не схильний вважати, що розв’язання проблеми залежить виключно від фінансової складової. Мені часто доводиться чути: «так у нас же скрута». І так упродовж багатьох років. Але двадцять років розруха тривати не може. Увесь цей бедлам, вибачте, від розрухи у головах. На мою думку, головна проблема з упровадженням методик інтервенційної кардіології в буденну клінічну практику має, швидше, організаційний характер. Ніхто нібито навмисно чи зловмисно не перешкоджає створенню служби інтервенційної кардіології в Україні, але разом із тим і не сприяє нам у спробах її організувати й налагодити роботу відповідно до загальноприйнятих у світі стандартів.

- А як на ваші потуги реагує Міністерство охорони здоров’я? За ідеєю, воно мало б вас підтримати й допомогти в організації такої життєво важливої служби.

- Ви ж знаєте, як часто у нас міняються міністри. Проте, бувало, що ми начебто порозумілися, проте далі обіцянок справа не йшла. Мені здається, в організаторів нашої охорони здоров’я не вистачає волі вжити реальних заходів у напрямі кардинального підвищення ефективності надання допомоги при гострому ІМ. Нещодавно я побував на прийомі у нинішнього міністра охорони здоров’я, він уважно й зацікавлено слухав, пообіцяв надати підтримку.

Перше і, мабуть, найголовніше, що треба зробити, - виділити інтервенційну кардіологію в окрему спеціальність. І поки цього не буде, неможливо розпочати створення структури служби. Ви ж розумієте, що якщо такої спеціальності, як інтервенційний кардіолог, офіційно в Україні не існує, то ким же тоді укомплектовувати штат реперфузійних центрів, як проводити навчання й переатестацію фахівців, кому виділяти обладнання і видаткові матеріали тощо?

Наступним кроком має стати створення реперфузійних центрів при інфарктних відділеннях, куди госпіталізуватимуться пацієнти з гострим ІМ.

У нас немає необхідності починати з нуля. Адже ми не сиділи склавши руки увесь цей час. Уже є підготовлені фахівці, які досконало володіють технікою коронарного шунтування. Протягом 10 років ми фактично на громадських засадах проводили курси з інтервенційної кардіо­логії. Останні три роки завдяки розумінню й підтримці ректора НМАПО ім. П.Шупика професора Ю.Вороненка на базі кафедри кардіології проводиться цикл тематичного вдосконалення фахівців з інтервенційної кардіології. Нами видано підручник з інтервенційної кардіології, фундаментальна монографія «Коронарная болезнь и интервенционная кардиология». Створена мережа центрів у різних регіонах країни, уже обладнаних рентгенохірургічним обладнанням, де виконують коронарне стентування. Щоправда, цього недостатньо. У кожній області має бути хоча б один центр, куди можна доправити пацієнта з гострим ІМ. Причому процедура стентування має бути для пацієнта безкоштовною. У всіх країнах світу діють національні програми з інтервенційної кардіології. Адже це програми величезної соціальної значущості.

- Цікаво, при лікуванні яких ще захворювань сьогодні застосовується метод коронарної ангіопластики? Свого часу, ще працюючи в Інституті Шалі­мова, ви використовували його при звуженні ниркової артерії, при захворюваннях судин ніг. А як із цим справи сьогодні?

- Сьогодні стентування у світі широко практикується на коронарних, шийних, периферійних судинах. На жаль, в Україні такі маніпуляції на периферійних судинах роблять лише в одиничних випадках. Хоча у нас стільки хворих з облітеруючим атеросклерозом...

В Інституті клінічної та експериментальної хірургії, яким керував О.Шалімов, я з 1977 року почав проводити ангіографічні дослідження на багатьох судинах людського тіла. У цій відомій науковій установі, де витав дух новаторства, ми впроваджували в практику сучасні способи й засоби ендоваскулярних втручань. Звичайно, стентів тоді ще не було, для розширення судин використовувалися балони-катетери. Ці балонні технології ми застосовували при облітеруючому ендоартриті. Тоді це здавалося фантастикою, але ми реально це робили. Надалі, на жаль, цей напрям не набув розвитку.

- Окрім вашого відділу в Інституті ім. Стражеска, де ще практикують коронарне стентування при лікуванні інфаркту міокарда? Наскільки, за вашим даними, може бути знижена летальність у результаті застосування коронарного стентування?

- Метод інтервенційної кардіології застосовують в Інституті ім. Амосова, у клініці Інституту Шалімова. Але в дуже малій кількості, яка непорівнянна з кількістю випадків інфаркту міокарда в країні. Тому для того, щоб об’єктивно оцінити внесок коронарного стентування в зниження смертності від гострого ІМ, ми створили спеціальний реєстр. На сьогодні в ньому містяться докладні дані про більш ніж 7,5 тис. пацієнтів.

- І який у вас показник летальності?

- Летальність серед пацієнтів, яким при гострому ІМ у нас виконується коронарне шунтування, становить близько трьох відсотків . Це - світовий рівень. Загалом по країні, при консервативному лікуванні ІМ, летальність - майже 40%. То які ще мають бути аргументи на користь інтервенційної кардіології? У світі давно доведено, що ключовим моментом надання медичної допомоги при гострому інфаркті є коронарне стентування. Це дає можливість вижити більшості хворих, тому такі операції і називаються рятівними.

- А що таке схема 24/7, яку ви пропонуєте запровадити?

- Це означає, реперфузійні центри повинні працювати цілодобово і без вихідних, як в усьому світі.

- Як президент новоствореної Асоціації інтервенційних кардіологів України, у чому бачите своє головне завдання?

- Використовуючи можливості асоціації як громадської організації, ми маємо намір активно діяти для того, щоб донести до керівництва країни і всього суспільства величезну значущість проблеми й нарешті зрушити її вирішення з мертвої точки. У цьому я бачу не тільки професійний, але й громадянський обов’язок.

…Нещодавно я побував на кладовищі у невеликому містечку, де похований наш родич. Мене вразила кількість свіжих могил, і особливо вік померлих - переважно 40-50 років. Багато з них могли б жити…