Преференції для палички Коха

24 березня позначене на календарі як Всесвітній день боротьби з туберкульозом. Тоді ж, як і кожного іншого дня року, близько сотні наших співвітчизників уперше дізнаються про те, що у них туберкульоз, і майже тридцять хворих підуть із життя, знесилившись у боротьбі з підступною паличкою Коха. Що поробиш — епідемія...

Київрада разом із чиновниками добре навчилася презентувати Київ як європейську столицю — і те в нас добре, і те найкраще. Однак статистика з туберкульозу, згідно з класифікацією ВООЗ, автоматично відносить Київ до третьої, останньої категорії, куди входять Африка разом із Азією. В Європі реєструють менш ніж 30 випадків захворювання на 100 тисяч населення, а в Києві показники тільки активного туберкульозу наближаються до 50. За останній рік смертність від цієї недуги у столиці зросла майже на 37% (попереду тільки Сумська область, де цей показник сягає 49%), тоді як у середньому по Україні зафіксовано збільшення на 3,5%. Від виборів до виборів нас засипають обіцянками, переконують у тому, що у столиці охорона здоров’я ефективно організована і фінансується як ніде в країні. Але, виявляється, лише на папері все так добре.

Статистика ж свідчить про інше. Від туберкульозу протягом першого року спостереження в цілому по країні померло майже 13% хворих, а в столиці — 35%. Це перше місце в мартирологу 2004 року, на другому — Херсонська область, де цей показник усього на 1% менший. Досить навіть побіжного погляду на статистику захворювань на всі форми туберкульозу, щоб зрозуміти, як далеко зайшла паличка Коха: у 1995 році, коли було оголошено про епідемію туберкульозу, у столиці реєстрували 32 випадки (на 100 тисяч населення), а через десять років — 49. Що й казати — ефективно борються з епідемією в центрі Європи.

Коли не зважати на ці статистичні подробиці, загалом чиновникам є про що звітувати: була затверджена цільова програма медико-соціальних протитуберкульозних заходів КМДА на 1994—2005 роки, міська міжгалузева комплексна програма «Здоров’я киян», в якій є спеціальний розділ — «Боротьба із захворюванням на туберкульоз та його профілактика». Крім того, приймалася низка рішень міською міжвідомчою комісією по боротьбі з туберкульозом та колегією головного управління охорони здоров’я та медичного забезпечення. Тисячі людино-годин витрачено на засідання, тонни паперу — на друк правильних рішень. І водночас лікарі-фтизіатри скаржаться на те, що протитуберкульозні заклади Києва перебувають у дуже занедбаному стані, просять владу вжити заходів — терміново розпочати ремонт приміщень, знайти кошти на зміцнення матеріально-технічної бази. І мають на це повне право, адже до кожної з вищезгаданих програм було включено розділи про капітальний ремонт та відповідне фінансування медичних закладів. Але одна справа — обіцяти, і зовсім інша — виконувати: кошти по програмі «Здоров’я киян» виділялися тільки на закупівлю рентген-плівки та дезінфікуючих засобів, решта пунктів просто не фінансувалася.

Понад десять років столична влада знаходила причини для того, аби не виділяти кошти на ремонт Київської міської туберкульозної лікарні №1. Лікарі і пацієнти змушені були терпіти дискомфорт у палатах і кабінетах — облуплювалися стіни, падала штукатурка, відвалювалася плитка. Санітарно-епідеміологічна служба час від часу попереджала керівництво лікарні про невідповідність стандартам — чистота чистотою, але потрібно латати дірки в підлозі, приміщення потребують ремонту. Фтизіатри активно листувалися з владою, просили грошей, але дарма. Врешті-решт, міська СЕС видала припис про призупинення функціонування лікарні. Міська адміністрація і Київрада — знову ані пари з вуст. Начебто мова йде про якусь одну палату, а не туберкульозну лікарню, яка обслуговує мільйон жителів трьох лівобережних районів столиці.

Першого січня нинішнього року Київська міська туберкульозна лікарня №1 залишилася без ліцензії. Власне, це вже не лікарня — медики не мають права подавати допомогу хворим на туберкульоз. А хворі не мають права перебувати у палатах і процедурних кабінетах, які СЕС вимагає закрити. І все це пояснюється виключно турботою про пацієнтів.

Минуло понад два місяці, а КМДА про закриття лікарні ні слова — наче так і треба. А може, й справді комусь так треба? У нас же як робиться: установу, зазвичай, закривають, щоб звільнити приміщення. А коли є п’ятиповерхові корпуси — порожні! — то завжди знайдуться спритники, які зуміють їх прибрати до рук. Таких метаморфоз із нерухомістю, що належала київській громаді — безліч. Але ж іноді трапляються дива — у боротьбу з чиновниками-бюрократами вступають депутати Київради, відстоюючи права своїх виборців. У даному разі вся надія була на голову постійної комісії Київради з питань охорони здоров’я та соціального захисту М.Салюту, якому за статусом належить знати про всі проблеми туберкульозної лікарні.

Коли трудовий колектив зібрався, щоб обговорити подальшу долю медичного закладу і скласти план дій, звісно ж, запросили і цього депутата, і Головного фтизіатра головного управління охорони здоров’я міськдержадміністрації Л.Турченко. Але виявилося, що турбуватися не варто, бо план дій вже давно складено — ліцензію туберкульозній лікарні видавати ніхто не збирається, її таки закриють, а натомість створять центр по боротьбі з туберкульозом, який приєднають до Київської міської клінічної лікарні №1.

Туберкульозній лікарні не пощастило принаймні тричі — вона займає два доволі просторі будинки, що у столиці — недозволена розкіш, розташована на одному п’ятачку з клінічною лікарнею №1, головний лікар якої давно вже мріє взяти її під своє крило. За два кроки звідси — Інститут медицини та екології, яким керує знову ж таки М.Салюта. Студенти його вузу вивчають методики бактеріологічних досліджень у лабораторії туберкульозної лікарні. Для інституту, звісно, добре, коли поруч є солідна база для спеціалізації, але клопітно — треба домовлятися, укладати угоду про співпрацю, зрозуміло — чуже добро — не своє. Але ж може стати таким, якщо після реорганізації потрапить в управління ректора М.Салюти, тобто головного лікаря М.Салюти...

Столична історія, мабуть, не знає випадків, коли б хтось із можновладців клопотався якоюсь реорганізацією виключно задля інтересів киян. Схоже, що цей може стати першим. Хоча співробітники туберкульозної лікарні і досі не можуть зрозуміти, звідки візьмуться кошти на капітальний (!) ремонт корпусів, які так щедро обіцяє М.Салюта. Коли з бюджету, то чому так довго барилися і навіщо доводили приміщення до такої убогості? До речі, завдяки одному з міжнародних проектів, тут створена бактеріологічна лабораторія, аналогів якій немає в Україні, а також рентген-кабінет із сучасною цифровою апаратурою — на це, певно, пішло більше коштів, ніж потрібно для ремонту стін та підлоги. Залишається тільки з’ясувати — кому належатиме це обладнання після того, як лікарня втратить статус юридичної особи, а новостворений центр буде одним із підрозділів лікарні-сусідки?

М.Салюта, як записано в протоколі зборів, вичитав колегам: «У країні діє закон про підприємництво та ринкові відносини, про це ви забули! Впливати на позицію СЕС щодо питання функціонування вашої лікарні управління охорони здоров’я КМДА не в змозі, бо СЕС підпорядкована Мінздоров’я. Об’єднання вирішило б цілу низку питань — це і ремонт приміщень, їх оснащеність апаратурою. Всі підприємства району повинні будуть допомагати вам фінансово».

Після цього фтизіатри замислилися — а що ж буде з бомжами-туберкульозниками після ринкової реорганізації? Чи візьме їх керівництво новоствореного центру під свою опіку? М.Салюта «заспокоїв» присутніх, повідомивши, що «є угода з Черновецьким про оплату 80 гривень на обслуговування однієї особи».

Навіщо ламати всю систему протитуберкульозної роботи у трьох районах, якщо після реорганізації нічого на краще не зміниться? Чи, може, не зміниться тільки для хворих та рядових медиків, а для декого все ж будуть поліпшення? Хто пояснить платникам податків, навіщо лікарню перетворюють на центр, коли кошти для його діяльності збиратимуть з усіх підприємств району, та ще й треба кланятися народному депутату Черновецькому, аби підкинув грошенят? А якщо йому набридне така експлуатація і він перенесе благодійну допомогу на іншу територію?..

Коли уважно читаєш документи, складається враження, що автори реорганізації і такий варіант передбачили. На зборах у лікарні говорили одне, а в кабінетах міського центрального протитуберкульозного диспансеру — інше. Керівництво диспансеру стурбоване тим, що на базі лікарні планується створення не тільки центру, але й хоспісу, для якого збираються залучати кошти спонсорів, фізичних та юридичних осіб. Тривога фтизіатрів зрозуміла — у розпал епідемії закриють 265 ліжок для туберкульозних хворих, і невідомо, що їм запропонують натомість. Ураховуючи темпи смертності від цієї хвороби, багато пацієнтів не дочекаються ні відкриття центру, ні відкриття хоспісу. До того ж відомі випадки, коли заплановані хоспіси в комунальних лікарнях перетворюються на такі собі приватні відділення, де облаштовують палати з євроремонтом для заможних пацієнтів — когось треба вивести зі стану алкогольного сп’яніння, комусь крапельниці поставити — підлікувати після фінансової чи сімейної кризи. Ринкові умови не тільки на ринки, але й у лікарні проникають.

Є в цьому анамнезі ще один неприємний симптом. У туберкульозній лікарні не забули про те, як свого часу депутати Київради обіцяли винести туберкульозну лікарню подалі, за межі Києва, бо поруч, у парку Партизанської слави, люди не можуть спокійно відпочивати — бояться неприємного сусідства. Сьогодні про ті слова М.Салюта не згадує, але щоб показати, хто на цій території хазяїн, наказав відгородити парканом свою, тобто клінічну, лікарню від туберкульозної — тепер до пральні санітарки возять тачки... з брудною білизною в обхід, тротуаром. Дуже гігієнічно, особливо коли врахувати, як легко передається повітряним шляхом паличка Коха.

Ситуація, яка склалася навколо туберкульозної лікарні №1, типова і для країни, і для столиці. Я маю на увазі дотримання чиновниками і депутатами норм законодавства. Хоч би якими словами можновладці прикривали свій інтерес, але закриття туберкульозної лікарні — стаціонару і диспансерного відділення — грубо порушує законодавство, причому не тільки закон України про боротьбу із захворюванням на туберкульоз, але й Конституцію, зокрема статті про недопущення скорочення мережі лікувальних закладів і необгрунтоване скорочення ліжок. Колектив лікарні двічі пікетував мерію. Один із заступників міського голови назвав колектив егоїстичним, мовляв, тримаються за старе, не хочуть змін на краще. Є за що триматися, скажу я вам! Серед тих, хто вперше захворів на туберкульоз, 2% — це медичні працівники, до речі, навіть серед тих, хто повернувся з місць позбавлення волі, інфікованих паличкою Коха, менше — 1,9%.

Послухаєш керівників з Хрещатика — батько рідний так не дбає про дітей, як Київрада і мерія — про киян. Тільки, не дай Боже, підхопити в столиці якусь заразу! Взимку, коли лютував кір, ніде і нічим було лікувати хворих — їх госпіталізували в непристосоване приміщення, де раніше тримали пацієнтів з алкогольним психозом. У березні з’явилася нова напасть — гепатит А, хворих багато, класти нікуди — інфекційних ліжок катастрофічно не вистачає. Цього слід було очікувати: минулого літа закрили (кажуть на капітальний ремонт, а схоже, що назавжди) інфекційне відділення центральної міської клінічної лікарні. Одним махом скоротили інфекційні ліжка в столиці майже вдвічі. Скільки не говорять спеціалісти про необхідність будівництва сучасної інфекційної лікарні у тримільйонному Києві, влада робить вигляд, що це її не стосується — про заразні хвороби у вишуканому товаристві говорити негоже. А тому делікатні чиновники КМДА і депутати Київради воліють влаштовувати свої справи тихо. Як бачимо, дійшла черга і до туберкульозної лікарні. До уваги не береться навіть висновок головного санітарного лікаря столиці про те, що функціонування протитуберкульозного центру в складі багатопрофільної лікарні нормативними документами не передбачене. Не турбує їх і те, що після закриття однієї з двох (!) київських туберкульозних лікарень, чимало хворих залишаться без медичної допомоги.

Хто не будує лікарні, той будує морги (щогодини в Україні від туберкульозу помирає одна людина). Цинічний підхід, зате економічно вигідний — лікувати треба за кошти бюджету, а рідні якось поховають за свої.