НАЦІОНАЛЬНА СЛУЖБА КРОВІ: ЧИ ДОЖИВЕМО ДО 2004-ГО?

Проблему донорства потрібно вирішувати на державному рівні. Кількість охочих здати кров рік у рік зменшується. 2000 року, порівняно з 1990-м, їх стало менше на 30%. Вважають, що причина такого спаду — соціальні негаразди: безробіття, скрутне матеріальне становище людей і т.п. Згодна, певною мірою це так. Однак найголовніше — відсутність морального стимулу. Адже навіть за радянських часів здебільшого люди здавали кров добровільно-примусово. Були партійні і комсомольські організації, які спускали завдання керівникам підприємств забезпечувати донорською кров’ю лікувальні заклади й чітко контролювали виконання. Сьогодні розв’язати проблему донорства, реанімувати старі важелі — нереально. Потрібно йти іншим, цивілізованим шляхом — підключати засоби масової інформації, виховувати у людей прагнення допомогти.

Як часто працівникам служби крові доводиться докладати воістину героїчних зусиль, щоб знайти відповідного донора, який подарує свою кров. Адже слово «донор» означає дарувати. Щастя, яким ти обдаровуєш інших, робить тебе щасливішим, ніж щастя, яке ти отримуєш, запевняє давня мудрість. В Естонії, приміром, донорство поставлене на такий рівень, що люди з відчуття обов’язку, а не «з-під палиці» здають свою кров. Юнаки та дівчата з гордістю носять значок донора — це як реклама, насамперед здоров’я, яка свідчить, що людина не хвора ні на СНІД, ні на інші інфекції, які передаються через кров.

Безоплатного донорства в Україні зараз практично не існує. Ми, лікарі, перестали відчувати допомогу Червоного Хреста. Вже багато років неможливо роздобути агітаційні плакати, літературу для відділень переливання крові. Людям ніде ознайомитися з інформацією про донорство, про інфекції, які передаються через кров.

Унаслідок різкого скорочення кількості донорів з’являються спроби організувати платне здавання крові. На жаль, і це не вихід, тим паче що донор, відповідно до постанови Кабінету міністрів «Про затвердження порядку оплати донорам здачі крові та (або) її компонентів», отримує за 440 мл зданої ним крові аж... 17 гривень 60 копійок. Зрозуміло, що така сума жодним чином не стимулюватиме збільшення кількості донорів. Ми, у свою чергу, не в змозі погодувати донора чи бодай напоїти його чаєм після здачі крові, що передбачено в Законі про донорство. Причина загальновідома — мізерне фінансування лікувальних закладів. Зрештою, ми перестали говорити донору навіть просте людське «дякую!».

Потрібно створювати Національний інформаційний центр служби крові, який би організовував донорство на державному рівні. Така структура має координувати завдання донорства, виробничу діяльність, а також практичну трансфузіологію в службі крові.

У Києві існує міський центр крові, який, на жаль, не є тим центром, про який ідеться. Він виконує в основному виробничі функції, тобто забір і переробку крові, її апробацію, забезпечення препаратами крові відділень переливання крові (ВПК) міських лікувальних закладів. При цьому повністю відсутній контроль практичної трансфузіологічної служби в лікувальних закладах. Як з’ясувалося, нікого не цікавить, як переливаються препарати крові, чи дотримуються показання, які ускладнення трапляються після гемотрансфузій, нікого не цікавлять звіти з трансфузіології. У цілковитій відокремленості від міського центру крові, без серйозних організаційно-методичних та юридичних зв’язків з ним функціонують ВПК науково-дослідних інститутів.

Чому так відбувається? Річ у тому, що міський центр крові фінансується з комунального бюджету. ВПК науково-дослідних інститутів не отримують додаткового фінансування від міського управління охорони здоров’я і не мають цільового фінансування з держбюджету. Між ВПК науково-дослідних інститутів і міським центром крові укладаються угоди, які дають можливість у мізерних кількостях закуповувати препарати крові. Та, як засвідчила практика, цього мало.

Щоб повністю забезпечувати потреби лікувальних закладів, сьогодні ВПК, по суті, змушені бути окремими центрами крові. Відомо, що натуральну кров практично ніде не переливають. Весь світ перейшов на компонентну гемотерапію, тобто переливання клітин крові і плазми. Наші ВПК, щоб наблизитися до сучасних методів роботи, змушені закуповувати дороге устаткування: центрифуги, низькотемпературні холодильники, апарати для плазмаферезу. Вартість останнього — від 40 до 70 тис. доларів. З одного боку, такий апарат необхідний. Він допомагає заготовити достатню кількість плазми й повернути донору його еритроцити. У такий спосіб чудово розв’язується проблема зменшення браку крові за термінами придатності (для довідки: в окремих областях України такий брак сягає 30—50%). З другого боку, абсолютно не рентабельно закуповувати таке дороге устаткування у ВПК лікувальних закладів, де заготівля крові становить 300—500 літрів на рік. Причому це кров, як правило, родичів хворих. Боротися з браком крові за термінами придатності, зменшуючи заготівлю у ВПК, теж не можна. Необхідний певний стратегічний запас крові, яка дає можливість вибрати потрібну групу, резус. Дуже часто доводиться робити індивідуальний добір, при якому з 10 донорів реципієнту може підійти кров лише двох-трьох осіб. ВПК науково-дослідних інститутів мусять покладатися лише на себе і робити забір крові про запас. Так, існують спеціальні морозильні установки, які дозволяють зберігати еритроцити роками, та жоден лікувальний заклад не в змозі їх придбати через дорожнечу і, знову-таки, нераціональне використання.

Не можна не брати до уваги (через інфікованість на СНІД, гепатит, сифіліс) так званого абсолютного браку крові. До речі, у зв’язку зі СНІДом він зріс в 1,5 разу! Якщо 1996 року він становив 3,6% від усієї кількості заготовленої крові, то торік збільшився до 4,9% , тобто 20,4 тонни крові виявилися непридатними для використання.

Повторюю, нам терміново потрібно створювати Національний центр служби крові, який координуватиме роботу великих виробничих центрів із заготівлі і переробки крові, всіх ВПК, а також усю практичну трансфузіологічну службу крові. Не можна забувати, що, поки триває різкий спад донорства, ВПК відіграватимуть важливу роль, так би мовити, джерел крові, де є кров, здана родичами хворих. Та ця кров повинна перероблятися у великих виробничих центрах, де буде зосереджене відповідне устаткування для виробництва конкурентоспроможних препаратів. Усю службу крові треба якомога швидше комп’ютеризувати. Впровадження нових інформаційних технологій в управління службою крові дасть можливість використовувати методи сучасного менеджменту, приділити увагу таким необхідним сьогодні речам, як бюджетування, фінансовий аналіз, маркетинг, облік, економія і т.п. Нарешті, це дозволить створити систему ефективного, надійного й уніфікованого управління національним фондом крові. Галузь зможе перейти на промислову основу у виробництві препаратів крові.

Протягом останніх двох років я надсилала листи в Мінздоров’я, НАНУ, де аргументовано доводила необхідність створення такого Національного інформаційного центру. Мені вдалося потрапити на прийом до Анатолія Кінаха, тоді ще голови УСПП. Він із розумінням поставився до проблеми, надіслав відповідного листа у Мінздоров’я і запевнив, що УСПП готова взяти участь у реалізації цього проекту. Лист датований 10.01.2001 р. Відповідь заступника міністра Юрія Поляченка вселяла надію. Він повідомив, що готуються поправки до Національної програми інформатизації на 2002—2004 рр., у тому числі й ті, що стосуються розробок нових комп’ютерних технологій у системі управління національною службою крові України. А поки що... Якщо в якомусь пологовому будинку терміново потрібна кров, працівники служби крові сідають за телефон, обдзвонюють кілька ВПК, і якщо виявиться, що такої крові немає, терміново викликають солдатів чи студентів (до речі, обстеження крові забирає не багато не мало — близько 24 годин). Комп’ютерний центр напевно знайшов би за кілька секунд необхідну кров. Тим паче що в наш тяжкий час постійних аварій і НП телефонний зв’язок і служба крові — речі несумісні. То, може, не варто чекати 2004 року?..

Національний центр крові зобов’язаний організувати чіткий контроль за раціональним використанням препаратів крові. Відповідно до існуючих наказів, цю функцію мають виконувати зав. ВПК. За ідеєю, це повинні бути грамотні трансфузіологи, готові дати будь-яку консультацію за своєю спеціальністю. На жаль, насправді часто все відбувається з точністю до навпаки. Як правило, зав. ВПК тільки заготовляють і видають препарати крові. Обіймають ці посади лікарі пенсійного віку, колишні терапевти, хірурги. Вищі трансфузіологічні служби не контролюють рівня їхніх знань. Немає ефективних курсів з трансфузіології, де можна було б отримати знання з парентерального харчування, імуногематології, раціонального, суворо й об’єктивно контрольованого використання препаратів крові та кровозамінників. Вищі служби не підтримують грамотних трансфузіологів. Їхні аргументовані звіти про гемотрансфузії, їхній крик душі щодо безграмотного, надмірного переливання крові нікого не цікавлять. Вони безпорадні, тому дуже швидко згасає їхня ініціатива. Вони, як правило, тільки дратують начальство своїми знаннями та вимогами. Якщо перелити хворому зайву дозу крові, ніхто не помітить, не покарає…

P.S. Сьогодні у Міністерстві охорони здоров’я України розробляється Національна програма зі служби крові. Хочеться сподіватися, що вона допоможе розв’язати всі проблеми трансфузійної медицини, які є в нашій країні.